– Все, діти виросли, тепер житимемо для себе. – сказав одного ранку Василь своїй дружині Тамарі.
– І як ми тепер житимемо? У нас скоро онуки будуть. Роботу ніхто не скасовував, пенсії ще немає.
– Житимемо кожен для себе.
– Ти про що? – Тамара не розуміла.
– Набридло мені таке життя, я хочу пожити окремо, тихо та спокійно. Набридли мені твої сніданки, вечері, пироги у вихідні. Хочу робити що хочу. Навіщо ти тісто поставила? Не хочу я пирогів.
– Ось як. А що ти хочеш? Знайшов собі молоду?
– Поки що ні, але думаю знайдуться жінки, які мене цінуватимуть, дбатимуть про мене.
– А я тебе не ціную? Не дбаю?
– Ну…
– Сказати нема чого. Куди підеш?
– Це ти підеш. У тебе є квартира матері, яку ти здаєш. А в мене мати ще жива і на той світ не збирається, та й будинок у неї тільки. Ця квартира – моє єдине житло.
– Це, звичайно, так, але квартира спільна. Чверть моя, твоя чверть, решта дітей. Я можу залишитись тут.
– Тобі краще піти.
– Ти наполягаєш? І це після стільки років шлюбу? Не очікувала.
– Ой тільки не треба цього, я зараз піду, а ти збирайся. Бери що вважаєш за потрібне. Часу тобі до вечора. Сьогодні вихідний. Василь одягнувся і пішов.
Сліз не було, був подив. Що таке могло статися. Їм по п’ятдесят кожному. Василь на вигляд відповідав своєму віку, животик, тиск іноді. Зате в душі він був молодий і задивлявся на молодих дівчат. Йому здавалося, що він герой їхнього роману. Дядько, що відбувся, з квартирою, хоч і не всією, з гарною зарплатою.
Тамара збирала речі. Добре, що квартиру вона здавала подобово. Було важко поєднувати з роботою, але грошей це приносило більше. Тепер цього прибутку не буде. Вона пакувала свої речі і думала. Дочці та сину поки що вирішила не повідомляти, вони можуть і сварку батькові влаштувати. А може й слід?
Тамара згадала про тісто. Треба з ним щось робити, не викидати ж. Запах стояв на весь під’їзд. У двері постукали.
– Тамара, а Василь вдома? – Це був Федір, сусід навпроти.
– Нема його, а що сталося?
– Хотів у нього шуруповерт попросити. Меблі треба зібрати.
– Меблі? Ви ж недавно все змінювали.
– І не кажи. Пішла Валентина і всі меблі вивезла до матері. Приїхав я а квартира порожня. А у тебе що за пакети скрізь? Ти їдеш від Василя? Як і моя?
– Їду. Тільки він мене виставив. – Тамара зненацька розплакалася.
– Ти вибач, не вчасно я. А пироги навіщо? Йому залишиш?
– Ось ще! Набридли йому мої пироги у вихідні, сніданки та все інше. Тісто поставила, а він сказав речі збирати.
– А ти куди зараз?
– Квартира є у мене. Треба ще замовити машину. А я ще нічого не зібрала із цими пирогами.
– А давай їх з’їмо! Потім я допоможу тобі. Я не снідав, каву тільки випив.
– А давай! Я й чайник поставила. Звичка.
Вони пили чай і обговорювали своїх благовірних. Федір вже розлучився, Валентина саме хотіла подати, перш ніж поїхати.
– Я сьогодні ж увечері подам. Треба було так мене…
– Не хвилюйся так.
– Зараз знайду тобі шуруповерт і збиратиму речі.
– Шуруповерт. А ти встигнеш. Може перенести все до мене, тимчасово. Я завтра їду, можу тобі запропонувати поки що залишитися тут.
– Ні. Я поїду до себе. Щоправда, там після квартирантів порядок треба наводити.
– А ти залишись, мене не буде. Переїдеш, коли все зробиш.
– Незручно. Чоловік виставив, а я до сусіда. Дивно зовсім.
– Справді, безглуздо. Гаразд, збирайся, а я знайду машину, є у мене знайомий. Завантажити все допоможу.
– Правда? Дякую. А це буде дорого?
– Дуже дорого! Всі твої пироги, та й на бензин.
***
Тамара поїхала. Василь повернувся, у квартирі все ще пахло пирогами, але на готову їжу не було й натяку. За цілий день він зголоднів і втомився. З’їздив до матері, але не застав її вдома. Виявляється вона поїхала до санаторію, а йому не повідомила. Сам він не дуже цікавився. Тамара частіше дзвонила свекрусі, ніж син. Вона і була в курсі всього.
У морозилці не було навіть вареників, дружина вважала за краще готувати самій, а не купувати напівфабрикати. Трохи ковбаси, яйця. Чай із печивом, а пахне пирогами. Василь вирішив розслабитись перед телевізором, ліг на диван, але пульт зник. Тільки після цього він зрозумів, що нема телевізора. Сам винен, дозволив забрати все, що захоче. Василь вирішив оглянути квартиру. Йому було цікаво, що Тамара ще забрала. Все начебто було на місці, крім її речей. Навіть їхній спільний портрет залишився висіти в спальні.
– А ти хороша. – Сказав він портрету.
Занудьгував. Без телевізора було нудно.
– Тамара, – Василь наважився їй зателефонувати, – Я тут подумав, що дарма ти пішла. Могли б жити просто як сусіди. А куди ти всі пироги поділа? Могла б мені залишити, не чужі люди.
– У тебе ще щось?
– Ні.
– Ну і прощай.
– І ти не плачеш?
– Мені немає коли.
Тамара натиснула на закінчення виклику. Їй треба було вирішити, що робити. Грошей не так багато для повного ремонту. Меблі треба було також міняти. Після постояльців навіть спати на дивані вона не стала. Купила матрац, добре, що магазин був поруч.
Заснула швидко, день видався важким.
А Василю не спалося. Не думав, що буде так. Він хотів свободи та отримав її.
***
Тамара подала на розлучення. Василь просив її повернутись, але вона відмовилася. Про розлучення дізналися діти. Скільки не приховуй, все спливе.
– Тату, як ти міг? Свободи захотілося? Отримав? Виставити маму просто так, це ж треба додуматися.
Василь почав водити до себе жінок. Вони швидко дізнавалися, що в нього лише частка у квартирі. Та й його зарплата для молодих жінок мала. Він раніше не замислювався, що гарне та ситне життя було завдяки дружині та її квартирі, яку здавали. Грошей стало бракувати. Жінки потребували подарунків, а цінувати та піклуватися про нього ніхто не збирався.
Якось Василь не витримав і вирішив помиритися з колишньою дружиною, тільки спізнився. Поки він два роки розважався, Тамара встигла вийти заміж. Свою відремонтовану квартиру вона знову почала здавати, а сама переїхала до чоловіка і стала сусідкою Василя.
Федір не став упускати свій шанс. Повернувшись із поїздки, він приїхав до Тамари. У неї знову смачно пахло. Вони почали зустрічатись. Обидва були вже вільні. Зустрічі привели до весілля.
Як тільки Василь вийшов і попрямував на примирення до колишньої дружини, до під’їзду увійшла пара молодят.
– Тамара? Федір? А ви…
– Так, Василю, ми твої сусіди. Ми одружилися. Вибач, але ти сам винен.
– Тамаро, а діти знають?
– Знають. Звісно, знають. До речі, я свою частку у твоїй квартирі подарувала їм. Всього хорошого.
Вони зайшли у квартиру Федора, а Василь так і лишився стояти. Іти вже було нікуди, Тамара сама прийшла, але тільки не до нього.
