Василь поволі, не поспішаючи зайшов у свій підʼїзд. Бабусі, які сиділи на лавці, глянули на нього і тільки сумно зітхнули.
-Гультяй! І навіщо я тільки заміж за тебе вийшла?! – почулося через хвилину з його квартири.
Голос його дружини Оксани розносилися по всьому двору. Старенькі на лавці сумно зітхали:
-Ех, а який хлопець був…
-З такою жінкою ще спробуй пожити. Це ж вона йому з першого дня і виказує, – відповіла друга старенька.
-Дитину б їм народити, а там дивись, усе б і налагодилось…
-Так Оксана всім оголосила, що діти їй не потрібні. Від них одні витрати.
-А сьогодні чого сваряться?
-Так Василя знову звільнили. Гульбанив…
-Ох і справи…
Через хвилину з під’їзду вискочив Василь, і трохи погойдуючись попрямував до виходу з двору. Бабусі проводили його поглядами, зітхнули, і взялися до обговорення новин.
Василь з Оксаною одружилися десять років тому. Василь був красень, спортсмен, мрія будь-якої дівчини.
Попереду у Василя було багато планів на життя і таке інше, але тут він раптом закохався в Оксану. Знайомі вони були давно.
Оксана навчалася в тій же школі, що й Василь, правда була на два роки молодша.
Дівчина, як і всі інші в їхній школі, завжди була закохана у Василя, тільки от і подумати не могла, що він виявиться таким непутящим.
Квартира була Василева, а повертатися додому, до матері, доглядати слабого батька, перспектива була така собі.
От і сиділа Оксана, сумувала від життя такого. Хоча Василь останнім часом і намагався не бувати вдома, коли там дружина була. Тож дуже він їй і не заважав, своїми гулянками.
А ось те, що грошей не приносив, якщо щось і заробляв, те й прогулював, це Оксану злило не на жарт.
Василь прийшов додому вже пізно ввечері. Ну як пізно, у дворі вже нікого не було, на вулиці сутінки, але в квартирах світло було скрізь.
Він глянув на вікна своєї квартири і сів на лавку в альтанці. Іти додому не хотілося. Не хотілося бачити Оксану.
-І взагалі, права вона, – подумав Василь. – Я невдаха, і моя доля вирішена – сидіти отак десь по лавках…
-Доброго дня, – раптом почув Василь.
Він і не помітив, що в альтанці ще хтось є. А там сиділа дівчина. У самому куточку. Він бачив її кілька разів. Жила у сусідньому під’їзді зовсім недавно. Така сіренька якась, непримітна. Переїхала звідкись, ніби як з іншого міста.
-Привіт, ти чого тут сидиш у темряві? – запитав Василь.
-Люблю, коли вже нікого немає, а навколо стільки вікон, які світяться, – сказала дівчина. – Ти ніби оточений людьми, ти не один, але ніхто тобі не заважає і не дошкуляє…
-Ти чому так говориш? – запитав Василь. – Молода ж іще, все життя попереду.
-Але ж у вас теж щось не так? Інакше чому ви… – вона замовкла.
-Чому я гульбаню? Та й сам не знаю. Не цікавить мені ніщо. Ось і дім є, і дружина, а йти нікуди. Не хочеться мені туди, розумієш? Краще вже тут, в альтанці жити.
-Але ж ви все можете поміняти.
-А навіщо? Щоб почати все спочатку, зайти на друге коло і знову прийти до того, що зараз маю? Знаєш, я, коли школу закінчив, мріяв, що працюватиму обов’язково на найвищому крані. Це ж так здорово, з висоти на все місто дивитись!
-А чому не стали працювати?
-Ну от якось не довелося. Я ж навіть вивчився, але моя дружина вирішила, що професія ця не престижна, сказала мені йти менеджером. А я не люблю, не моє це…
-Але хто заважає зараз вам усе змінити? – щиро здивувалася дівчина.
Василь зітхнув.
-Кому я потрібний тепер? Я невдаха…
Дівчина аж підскочила з лавки.
-Так не можна казати! Тільки ви можете змінити щось у своєму житті! Розумієте, і ніхто інший!
-Як хоч звуть тебе, справедлива ти дівчино? – запитав Василь.
-Я Оля, – відповіла вона і зніяковіла.
-А я… – почав Василь.
-Я знаю, ви Василь! Я приїжджала раніше до бабусі сюди, я пам’ятаю вас, – зупинила його дівчина і зніяковіла ще більше.
Звісно, вона пам’ятає Василя. Їй було тринадцять, коли він закінчував школу. Ось тоді вона в нього й закохалася.
І зараз, переїхавши в бабусину квартиру, після того як її не стало, вона з сумом спостерігала за тим, що відбувається з тим чоловіком, якого вона досі любила.
І найгірше, що допомогти вона йому нічим не могла. Навіть просто підійти було ніяково…
Оля завжди була такою скромною. У школі її не помічали, а якщо й помічали, то лише для того, щоб пожартувати.
Сіреньке волосся, сіренькі очі. Вона й одягалася у все сіре і непомітне. Та ще це ластовиння.
Звичайно, яскравий макіяж міг би допомогти, тільки Оля вже звикла, що вона така. Ніколи не рвалася в лідери і завжди у всіх була на побігеньках.
Тільки на роботі Оля ставала людиною. Вона була вихователькою. Діти й батьки її просто обожнювали.
В Олі завжди все виходило, для неї не було складних дітей, чи складних випадків. Вона щиро вважала, що головне правильно підібрати підхід до дитини.
-Так, дивно, а я тебе не пам’ятаю, – сказав Василь.
Василь дивився на цю молоду жінку і думав, скільки їй може бути років? Явно вже не двадцять, але й тридцять теж не може бути.
А ще він розумів, що йому не хочеться, щоб вона йшла. Хотілося сидіти так і говорити з нею…
А через тиждень весь будинок гомонів про те, що Василь подав на розлучення! Такого ніхто не очікував!
Ну, хай би Оксана, а то Василь!
Сварки почастішали. Оксана голосила так, що чути було на пів вулиці. Але якщо раніше Василь відповідав, то зараз просто мовчки йшов. А найдивнішим було те, що він більше не гульбанив…
Старенькі шепотілися, ніхто нічого не розумів. Одна з бабусь висловила припущення:
-Тут жінка замішана, точно вам кажу!
А потім Василь поїхав. Продав квартиру і зник. А разом з ним зникла й Оля, яку добре знали старенькі, за її доброту і чуйність.
Ніколи Оля нікому не відмовляла. І в магазин збігати, і в аптеку, і з онуком посидіти, поки бабусі якійсь в лікарню треба.
Ось її стареньким не вистачало. Але звʼязку між її від’їздом і від’їздом Василя ніхто навіть і не думав помічати.
Минуло два роки. Все той же двір, ті ж старенькі. Трохи більше матусь із дітьми, трохи більше зморшок на обличчях бабусь.
До під’їзду підʼїхала гарна дорога машина.
-Ой, дивись Петрівно, гості до когось приїхали, – сказала одна з бабусь.
-Ну чого одразу гості? Може просто хтось у справі…
-Дивіться, та це ж наш Василь!
Бабусі раптом замовкли. Не може бути! Але з машини і справді вийшов Василь. Він усміхнувся стареньким:
-Доброго дня! Все пліткуєте?
-Ой, Василю, звідки ти?
-Закордоном був. От і повернулися, дружині народжувати скоро, вирішили на батьківщині осісти.
Старенькі застигли. То він ще й одружений?
А Василь тим часом допомагав вийти з машини дружині. Красива жінка з золотистим волоссям. Очі так і світяться щастям.
-Та це ж Оля!
Жінка посміхнулася.
-Здрастуйте, бабусі! Як же я за вами всіма скучила! – привіталась Оля.
Вона була гарна. Вагітність дуже личила їй, але в ній змінилося головне – вона була впевнена в собі, впевнена в тому, що поруч із нею сильний чоловік, на якого вона може покластися.
Рішення виїхати вони прийняли разом. Зараз Василь був майстром своєї справи. І вже знав, куди піде працювати у рідному місті.
Оля своєю підтримкою і вірою в нього, змусила його повірити в те, що він все зможе!
А вже потім він вирішив для себе, що все життя намагатиметься робити Олю найщасливішою на світі!
Вони обоє просто почали все спочатку…