-Валю, та кидай свої огірки. Побігли швидше. Там біля магазину молодуха наша з Танькою зчепилась. Хутчіше, все цікаве пропустимо, – вигукнула Олена сусідці.
Валя скинула з фартуху огірки прямо на землю і вискочила з двору.
-А що вони вже не поділили? – віддихуючись від бігу, запитала вона сусідку.
– Не знаю. Але баба Соня сказала, що начебто через чоловіка Таньки. Начебто застукала вона його в молодухи, – пролепетала Олена і додала ходу.
Молодухою у них в селі називали Ірину Петрівну. Жінкою вона була вже у роках. Точний вік вона старанно приховувала. Усім казала, що їй сорок із хвостиком. Раніше, років десять тому, була вона звичайнісінькою жінкою. Працювала у бухгалтерії, ростила доньку. Навіть чоловік був, Василь. Який як звичайний чоловік у селі тиждень працював, а у вихідні з друзями на рибалці любив посидіти.
І трапилась у них радість. Дочка поїхала на навчання до столиці і дуже вдало вийшла заміж. Ірина поїхала на весілля, Василь на господарстві залишився. Після повернення – всі розмови тільки про те, як живуть у місті. Що носять, що їдять. А ще донька мамі подарувала путівку за кордон. З’їздила туди Ірина Петрівна, а повернулася вже Ірен.
Насамперед попросила чоловіка з речами на вихід. Такій жінці, сільський чоловік не потрібен. Виделку з ножем у руках тримати не вміє і взагалі руки у фіранку витирає. Накупила собі нарядів, побачивши які сільські жінки плювали в слід. Яскраві топики, короткі шорти чи спідниці, сукні з розрізом в нікуди. Капелюхи з квітами, бантами. Була брюнеткою, стала блондинкою з пишним волоссям. Вердикт села був такий, ненормальна жінка стала. Ще й плітки поповзли, що до неї молоді чоловіки стали заглядати. Хоча ніхто не бачив, але говорили про це всі.
Валя з Оленою добігли якраз до середини скандалу. Навколо зібралися люди, а дві жінки, одна молода, інша старша, завзято лаялися.
– Та навіщо мені твій Вітька потрібен? Сільський хлоп, у якого в голові тільки поїсти, та погуляти, – кричала Ірен.
– А навіщо ти до себе його покликала? Квіти понюхати? Адже в тебе на городі крім ромашок нічого не росте, – кричала Таня.
– А це не твоя справа, що в мене росте. Хочу квіти вирощую, хочу кропиву. Не в приклад тобі, спину не гну на грядках, – парирувала Ірен.
– Та яка ж ти жінка? Ні господарства не тримаєш, ні цибулини не садиш, – Таня ледве стримувалася від обурення.
– Не ваша справа, як я живу. Звикли все життя на городі горбатити, от і горбатьте далі. А я краще ароматом парфумів і квітів насолоджуватися буду, – тупнула ногою Ірен.
– Що ти тупаєш тут? Посоромилися б на таких каблучищах ходити, вже не молода дівка. Волосся розпустила, думаєш красунею стала? – Насміхалася Таня.
– У мене хоч є, що розпускати, а тобі що? Три волосинки в два ряди? – засміялася Ірен.
Цього Тетяна спустити не могла. Дуже вже зачепило її це. У Тетяни останнім часом волосся стало сипатися. Що вона тільки не робила. Що тільки не мазала, все одно сипалося.
Тетяна з вигуками «Ну постривай» – вчепилася у волосся Ірен. І у Тані в руках залишилася розкішна перука блондинистого кольору.
– Це що? – Розгубилася Таня, крутячи її в руках.
Ірен вихопила з її рук своє шикарне волосся і начепила назад на сивий їжачок на голові.
– Чого витріщилася? Так, перуку. Зате мені личить. А ти Танька не ображайся, але скажу. Вітька у тебе слабак. І як ти з ним живеш? Попросила його тарілку телевізійну поправити, то він мені її з коренем вивернув. Доведеться з району майстрів викликати. Та не плач ти. Пішли краще до мене. Я тобі один засіб дам, будеш у мене з найрозкішнішою косою ходити. А ви чого роти розкрили? Ану розступилися, – і обійнявши Таню за плечі, повела її до себе.
Валя з Оленою попленталися додому.
– От чого ти мене через дурість якусь із городу забрала? – бурчала Валя – Я б вже всі огірки позбирала.
– Можна подумати, я тебе сильно впрошувала. Сама поскакала, – фиркнула Олена. – Ну і погані ми з тобою. Дуже занудьгували в нашій глушині. Вирішили на місцевий цирк подивитись. А Ірен молодець, хоч і дивна трохи, але живе на втіху і не сумує. А ми з тобою, як з дитинства в городі копалися, так до старості і будемо.
– І не говори. А що робити? Жити якось треба. У нас багатої рідні немає, щоб нас по курортах возити, – зітхнула Валя.
– Точно. А так хочеться. Тьху, забігалася зовсім. У мене там борщ на плиті. Напевно, пригорів. Ну нічого, на обід чоловіку рагу буде, – зайшла у свою хвіртку Олена і зареготала.
