Валя сиділа згорбившись на табуреті в порожній кімнаті. До себе вона міцно притискала портрет молодого чоловіка.
Вона дивилася широко розплющеними очима на все, що відбувалося, на метушню вантажників і щоразу ойкала і важко зітхала шепотіла щось висохлими губами.
– Ой, обережно, хлопці, там скло, Юра колись з закордону привозив, – шепотіла вона.
– Мамо, Ну що ти … Ну куди ти ці клунки, а тут що? Якісь ганчірки. Мамо ну ж я сказала нічого зайвого, чуєш? – невдоволено бурмотіла дочка Наталка.
– Наталю, це моє, особисте, мені треба, – виправдовувалася Валентина.
– Що треба? Що це? Що за лахміття? Мамо?
– Це не лахміття Наталю, я в цій сукні за твого тата заміж виходила, це сорочка, яку мені мама моя вишила, на першу шлюбну ніч…
А це твоя сорочка, ми тебе в ній хрестили, тоді не можна було, так ми з бабусею твоєю, свекрухою моєю, царство їй небесне, потай від батька твого і діда, звозили тебе до сусіднього села, там священник жив старенький, ось він і хрестив тебе…
– Мамо! Та які хрестини, які сорочки, які сукні вінчальні, ні, ну ти подивися Катю, ти подивися… Я не можу, вона все лахміття зібрала.
– Тітко Валя, а скриню теж забереш? Якщо ні, то я собі заберу, – це Павло, онук її подруги Зої, якої вже не стало, живе він і хлопці, що допомагають переносити речі, по сусідству з Валею.
Все життя тут прожила, ось як вийшла заміж, так і живе. Усіх пережила. Наталю тут народила, відучилася вона, поїхала в місто, там Катю народила, міські стали.
-Ні, Павло, я його заберу з собою, – заявила Валя.
– Яка скриня? Яка ще скриня! Ти що до мене мотлох всякий везти зібралася? – невдоволено вигукнула Наталка.
– Наталю, доню, та там… там… все моє життя, – майже плачучи сказала Валя.
– Ні! Мамо! Ні! Жодних скринь!
– Бабусю, – до Валі підійшла молода жінка – бабусю, навіщо тобі ця скриня? У мами є шафи… хочеш я тобі куплю нову шафу, га?
– Ні! – Валя сіла на скриню. -Ні, і все. Скриня поїде зі мною. Це мамин подарунок. Ось не стане мене, можете викинути її, а поки я жива, скриня поїде зі мною.
– Валентина Петрівна, – підійшов до Валі зять, чоловік доньки Наталки, – я вам особисто обіцяю виділити цілу шафу.
– Ні, – Валя вчепилася в ковану ручку скрині, – ні, я поїду з ним, або залишайте мене тут.
По сухому, висушеному, літнім сонцем і роками обличчю, потекли сльози.
– Бабуся, чому ти плачеш, – запитав Вадим, правнук, син Каті. – Та нехай бабуся візьме цю скриню!
– Нехай візьме? Хай візьме? А куди я його по твоєму встромлю? Розумний який…
– Мамо, ти чого сваришся з дитиною, Вадим має рацію, нехай бабуся візьме цю скриню, – і знизивши голос Катя зачастила, – скільки їй жити-то залишилася, – повернулася до бабусі, – бабусю, не плач, ніхто у тебе не забере твою скриню.
Я сама простежу, щоб його завантажили, давай вставай, зараз хлопці будуть його на машину піднімати.
Скриня виявилася важкою, дуже важкою.
-Та що ви туди, бабо Валя, цегли наклали чи що?
Валя втирала сльози і уважно стежила за переміщенням скрині.
Коли вона була завантажена на машину, вона зітхнула з полегшенням, вже назад такий тягар просто так тягати ніхто не буде.
За Валентиною Петрівною приїхала донька, забиратиме її жити до себе, до міської квартири.
Валя до останнього відмовлялася, не хотіла бути тягарем. Але позабирали всіх людей похилого віку в їхньому невеликому селі, кого діти, а хто і в будинок для людей похилого віку попросився.
Вже немає села, що колись гомоніло, веселилося, жило.
Валя дивилася на свій міцний ще будиночок, прощається з яблунями, їх ще дід Юри садив, тут Наталка бігала своїми міцними ніжками, сюди привозили і Катю на літо, до бабусі.
– Ви вже вибачте мене, Юра, матуся з татусем, що не зберегла сімейне гніздо, стара я стала, ноги вже погано ходять, та й самій не з руки залишатися.
Виправдовується Валя перед своїми свекром зі свекрухою та своїм чоловіком, Юрою.
Скоро мабуть побачимося, я до останнього все берегла наш будиночок, Юра, ось до донечки нашої, Наталі поїду. Там онука, Катруся і правнук, Вадим, так вже на тебе Юра схожий…
Бувайте мої милі, до скоро побачимося…Дякую вам за все…
-Мамо, ну що ти там? Все забрали? Більше не мотатимемося туди – сюди.
-Наталю, цю яблуньку тато твій садив, коли ти народилася, дивись вона яка красуня …
-Ну добре, добре, мамо їхати треба.
-А цю ще дідусь, я їх підрізала щороку, тепер видно пропадуть…
-Мамо, ну що таке? Ні я не можу … Катю, іди ти спробуй. Я не маю сил, їй богу.
-Бабусю, йдемо, правда їхати час. Ти зі мною поїдеш?
Валентина крізь сльози дивилася затуманеними очима на онучку.
-Поїдемо, бабусю …
Вона довго дивилася назад, у вікно і тихо втирала сльози, маленькою носовою хусткою.
-Бабуся, ти не плач, у нас там у місті добре. Ми з тобою гулятимемо, бо бабуся Наталка вічно зайнята, мама теж, а ти зі мною погуляєш, правда, бабуся?
Валя хитала маленькою, сухою головкою, але сльози так і лилися.
Чому так? Чому так у житті відбувається? Чому не дали дожити їй та всім стареньким свій термін на рідній землі.
Як їй жити на старості років у місті, по суті в чужій сім’ї, так, у дочки рідної, але за її законами.
Добре хоч скриню не викинули.
– Бабуся, ти чого?
– Скриииня…
– Тьху, ти, бабуся. Ну що ти як маленька, на машині стоїть твоя скриня, ну що ти їй богу, що там у тебе? Дорогоцінності? Чи золото яке?
Бабуся тихенько плакала.
-О, Боже, та нікуди вона не дінеться…
Скриню занесли в маленьку кімнатку, де тепер треба було жити Валентині.
-Ось мамо, на місці твоя скриня. Щось ти погано виглядаєш, відпочинь трохи…
Валі поставили в кімнату телевізор, вона не любить його дивитися, в селі не було коли дивитися, зараз включає щоб не образити дочку, а сама сідає до вікна і дивиться на вулицю.
Іноді її виводять надвір, робити нічого Наталя не дає.
-Мамо сиди, ти і так все життя працювала, відпочивай.
Внучка прибігала, молода, весела, задерикувата, заходила побалакати, спитати про здоров’я.
Правнук забігав, йому ніколи все на якихось факультативах, та в спорті, тільки й чутно Вадим у репетитора.
-Наталю, а може спиці мені дасиш в’язальні? А я вам пов’яжу шкарпетки, та рукавиці.
-Мамо, ну що ти говориш таке, ми все в магазині купуємо…
А вночі до Валі прийшов Юра, і покликав із собою…
-Катя, Катю, бабуся …
-Що що мамо?
-Все, – плаче Наталя.
У неї не піднімається рука відкрити скриню і подивитися, що там.
Нарешті наважилася Наталя.
Ікона, загорнута в білий рушник. Та це ж татова, згадує Наташа… Черевики дитячі, малюнки, зошити.
До ночі вона сидить біля скрині, все витягуючи і витягуючи нові “скарби”, розбираючи, розглядаючи старі альбоми, згадуючи на ім’я тих, кого вже немає.
І здається їй, що мама, молода, гарна та тато, і дідусь з бабусею, дивляться і тихо посміхаються їй.
Вночі в кімнату заглянув чоловік, побачив Наталю, що сиділа на підлозі, в оточенні речей витягнутих з материнської скрині.
-Наталю, – покликав тихесенько, – може підемо спати? А може, чаю, га? З ромашкою, Наталю…
-Мамо, що скриню бабусену не викинули ще?
Наталка здригнулася, такими неприємними їй здалися слова дочки.
-Ні – відповіла вона різко, – поки я жива навіть не смійте наближатися до неї.
-Та добре, добре, мамо. Ти чого?
-Нічого, я сказала, скриню нікому не чіпати.
-Бабуся, а що там? Дорогоцінності?
– Там більше ніж дорогоцінності, Вадиме там бабусине життя і моє, і твоєї матері і навіть твоє…
– Як так?
– Ось так Вадиме. А у нас життя … у цій скрині…
