Валерія вийшла з офісу і озирнувшись на всі боки, попрямувала до зупинки.
Після робочого дня, швидше, хочеться додому, щось сьогодні вона втомилася.
А вдома невідомо, що придумає знову чоловік!
Валерія тепер уже оглядалася на всі боки, бо будь-якої миті може побачити свого Вадима де завгодно.
Він був дуже ревнивий і міг бути десь неподалік.
З першим чоловіком Валерія розлучилася, проживши одинадцять років.
У них син, жили окремо, Валерія мала свою двокімнатну квартиру.
Її бабуся в спадок залишила, дуже слаба була часто і рано пішла.
Колишній чоловік частенько гульбанив, останні два роки відверто зраджував з іншими жінками, працювати не хотів, шукав легкого життя.
Валерія працювала за двох, треба ж комусь тягнути сім’ю.
Раніше, коли подруги та знайомі розповідали про своїх ревнивих чоловіків, вона казала, що це дивно.
Сама ж за вдачею не ревнива, мабуть тому і терпіла довго свого чоловіка.
Слухаючи подруг, говорила:
– Як це можна жити разом, не довіряючи один одному, якщо між вами кохання?! Мій колишній зраджував мені, але в нас уже йшло до розлучення. Якщо немає довіри, то й не варто жити разом. Через ревнощі він доводить себе і дружину!
Але доля зіграла з нею злий жарт, а швидше за все надіслала їй випробування ревнощами.
Через три роки після розлучення Валерія познайомилася із Вадимом.
Вона раділа:
– Нарешті мені доля дала хорошого чоловіка, працює, допомагає, любить мене! Я вже й не сподівалася, що зустріну такого.
Через деякий час вона помітила, що Вадим ревнує її, причому абсолютно безпідставно.
Вона переконувала себе, що він її дуже любить, тому й ревнує.
Сама вона не була такою і спочатку не звертала уваги на це. А потім було вже запізно…
Хоч і намагалася Валерія поговорити з Вадимом, пояснити раз і назавжди, що їй ніхто не потрібен, окрім нього. Але Вадим її не чув…
– Ну що ж Валеріє, зрозуміла тепер, що таке ревнивий чоловік, – співчуваючи їй, запитували подруги, коли вона ділилася з ними. – Ти ж не вірила, казала, що це дивно, а далі буде гірше… Ревнива людина все життя ревнуватиме.
– Ну, дякую, заспокоїли, – відповіла Валерія.
Насправді в сімейних стосунках Вадим, як чоловік, був дуже хороший. Із сином начебто спілкувалися нормально. Але ці його ревнощі…
Перший дзвіночок продзвенів ще коли вони тільки зустрічалися.
Він чекав на неї у фойє в офісі, вона вийшла з колегою, вони про щось весело розмовляли, а потім Валерія попрощавшись з ним, підійшла до Вадима з усмішкою.
– Привіт, як добре, що ти… – не встигнувши закінчити, вона замовкла на півфразі, бо побачила гнівний погляд Вадима, він змінився на обличчі.
– Це хто такий?! Що це ти з ним так мило хихикала?! Дружок твій, мабуть?!
– Вадимчику, та це мій колега, ми сто років разом працюємо! У нього нещодавно дочка народилася ось і ділився своєю радістю, – відверто дивуючись, промовила вона.
Це зараз Валерія все розуміла, але тоді виправдовувалася перед Вадимом, що він неправильно зрозумів усе.
Валерія в той час про це не морочилася. Мало що він там подумав? Вона ж усе пояснила, а він все зрозумів!
Але даремно вона так думала…
…Якось подруга запросила Валерію з Вадимом на день народження.
Святкувала вона за містом на дачі.
Люба з Валерією дружили ще зі шкільних часів, і чоловік подруги Роман також навчався разом із ними. Тому у них були теплі, дружні стосунки.
– Вадимчику, завтра субота, поїдемо до Любочки, у неї день народження, – сказала чоловіку Валерія. – У них великий і гарний будинок за містом, тобі сподобається. Роман насмажить шашликів, у нього це завжди чудово виходить. Ти правда за кермом, але ми можемо заночувати, місця всім вистачить…
– Подивимося, – буркнув Вадим.
Як тільки вони приїхали до подруги, Роман зустрів їх із розкритими обіймами.
Валерію він поцілував у щічку.
Настрій Вадима одразу зіпсувався, пити ігристе він не став, посилаючись на те, що він за кермом.
– Вадиме, то залишайтеся з Валерією у нас, заночуєте, у нас є вільні кімнати, а завтра спокійно поїдете! – сказала Люба. – Давай з усіма веселися!
– Ні дякую. Залишатися на ніч у вас у мої плани не входило, – серйозно промовив Валерій.
А Валерія з Любою багатозначно переглянуся. Тут ще були гості, тож вони й не змогли поспілкуватися. Посидівши трохи, Вадим запропонував дружині:
– Поїхали вже додому.
– Давай ще трохи посидимо, адже ми рідко зустрічаємося, – відповіла Валерія.
У результаті Валерії все одно довелося поїхати раніше через чоловіка.
Як тільки жінка вмостилися в машину і вони виїхали за ворота, Вадим одразу ж почав:
– Чому Роман тебе поцілував, та хто він такий?!
– Вадимчику, та ми ж з ним однокласники, давно знайомі, і не мене одну він цілував! – ахнула Валерія. – Якщо ти помітив, то він усіх жінок однаково зустрічав, радісно! Тебе це не збентежило? І що тут такого?! Не вперше зустрічаємося!
Валерія була щиро здивована.
– Та він з тебе очей не зводив, – продовжував зі злістю Вадим.
– Ми сиділи навпроти і що тепер не спілкуватись і не дивитись один на одного? Він і на інших дивився, і що? Я й не помітила жодних особливих поглядів з боку Ромчика, він завжди такий веселий і товариський.
Але Вадима понесло і зупинити його було неможливо…
Валерія замовкла. До неї вже стало доходити, що чоловік ніколи не зміниться, були праві подруги та знайомі.
Вдома він начебто заспокоївся, все стало на свої місця…
…Наступного дня Валерія мила вікно на кухні, як раптом задзвонив її мобільний.
Валерія глянула на екран. Дзвонила Катя, її подруга дитинства.
Вони із чоловіком жили у селі, де народилася Валерія.
– Привіт, як життя? – сказала вона у слухавку. – Я обід готую своїм і заразом думаю ану-но подзвоню тобі. Що нового, як твій Вадим? Як син?
– Привіт. Все нормально. Вчора в Люби були в гостях, у неї був день народження, посиділи, поспілкувалися.
– Молодці, рада за вас! Ой, піджарку в суп треба ж закинути! – раптом заметушилась Катя. – Передаю телефон моєму чоловікові, побалакайте поки що, зараз хвилинку…
Катя передала телефон чоловікові.
– Привіт… – тільки й встиг сказати він, як раптом сталося несподіване.
Валерія почула якийсь шурхіт, обернулася й оторопіла від несподіванки.
До неї підскочив Вадим.
– Дай-но сюди телефон, – забрав він мобільник. – З ким ти там знову балакаєш?
Він підніс телефон до вуха, і раптом почув там чоловічий голос. То звісно ж був чоловік Каті.
Він тут же поклав слухавку, кинув телефон на диван.
– Я так і знав, що ти з якимсь мужиком балакаєш. Шифруєшся: «Катя-Катя!». Яка Катя, коли я чув чоловічий голос?!
Валерія зрозуміла, що марно виправдовуватися. Її пояснення він і слухати не став. Він сварився, галасував.
Валерія вже була майже звикла до цього, адже з роботи їй теж дзвонили чоловіки.
Вадим сам брав її телефон або, коли вона розмовляла, він завжди стояв поруч і слухав.
Коли чоловік був удома, вона не могла нормально розмовляти по-телефону, і її це дуже нервувало.
Раптом ні з того ні з сього бере її телефон, читає смски, перевіряє номери телефонів, порпається в телефоні, шукаючи щось!
– Порпайся, порпайся, мені нема чого приховувати від тебе! – казала йому Валерія, а сама нервувала.
І про себе думала:
– Ну, як можна жити зі мною не довіряючи. Я жодного разу не скомпрометувала себе перед ним, він це чудово знає. Що це таке? Навіщо накручує сам себе і мене заразом? Навіщо він отак?
…Друг Вадима приїхав у гості, Валерія накрила на стіл, зустріла, як і годиться гостя.
Потім вони з чоловіком поїхали у своїх справах, а вона лишилася вдома сама.
Увечері Валерія приготувала смачну вечерю, накрила стіл з ігристим.
Наступного дня друг поїхав, і як тільки зачинилися за ним двері знову почалося…
Чоловік був невгамовний:
– Ти що закохалася в мого друга?! Не дарма він поглядав на тебе. Таку шикарну вечерю приготувала з дорогим ігристим!
– Вадиме, ну ти вже переходиш усі межі. Я не мала годувати вас, чи як?! Приїхав твій найкращий друг, давно не бачились. Наступного разу тільки чаєм пригощу, мені ж легше.
А взагалі твої ревнощі мене вже дістала. Мені набридло вислуховувати твої звинувачення, причому звинувачення на рівному місці.
Гаразд я така-сяка, а своєму кращому другові ти теж не довіряєш?
– А хто вас знає? Нині не можна нікому довіряти, навіть собі.
– Ну як знаєш, твої ревнощі перетворилася вже на щось інакше. Ти навіть уночі тоді мене розбудив, пам’ятаєш? Що ти тоді видав:
«Я тебе застав уві сні з іншим чоловіком!».
Розумієш? Тобі робити щось треба, або я з тобою розлучуся.
Краще б вона цього не казала…
– Розлучишся?! Значить, не даремно ти вчора з моїм другом переглядалася! Мабуть, за моєю спиною вже й домовилися, він до речі розлучився нещодавно, — говорив зі злістю Вадим.
Запала тиша.
Потім раптом отямившись, Вадим сказав:
– Вибач мені, я тебе люблю, ти тільки моя і нікому тебе не віддам…
А їй таке кохання потрібне?
Валерія цього разу вирішила остаточно – треба розлучатися!
Вона вже й розмовляла зі свекрухою, виявляється його батько був таким самим ревнивцем, і дід постійно сварився до дружини через ревнощі.
– Ні, пора це все закінчувати, поки не трапилося щось. Чому я маю своє здоров’я і сили даремно витрачати на цього ревнивця?
Які ж були праві подруги, коли казали мені, що далі тільки гірше буде. Так і є!
Валерія подала на розлучення, не сказавши нічого чоловікові, а коли той був на роботі, зібрала його речі і поставила біля дверей.
Як тільки ввечері він під’їхав на машині, побачивши його у вікно, Валерія швидко відчинила двері, виставила валізу і велику сумку за двері.
На валізу поклала записку:
«Не дзвони і не стукай, все одно не відкрию. Зустрінемось під час розлучення, заяву я написала».
А сама подумала:
– Добре, хоч син не бачить усього цього і навчається в інституті в іншому місті… А він же ж так і не зміг прийняти Вадима…
…Вадим прочитавши записку, забрав речі, гримнув дверима, і пішов.
А Валерія нарешті зітхнула з полегшенням.
– Я все зробила правильно, – подумала вона.
