Ірина Тимофіївна нещодавно освоїла смартфон, і коли пролунав дзвінок, вона звичним рухом плеча притиснула його до вуха.
Справа в тому, що в цей важливий момент, який змінив подальшу долю цієї немолодої жінки, вона розкочувала тісто для вареників.
Почувши знайомий голос подруги, жінка з вдаваним невдоволенням сказала:
– Зіно, ти, як завжди не вчасно! Пізніше можеш передзвонити? Що? Невідкладна справа? Тоді сама біжи до мене!
Таким же вправним рухом жінка повернула мобільник на місце.
– Не сидиться їй на місці! – пробурчала жінка. – Бігає, як невідомо хто!
Вони із Зінаїдою були подругами по життю. В одному селі виросли, разом десять років відбігали до школи, навіть в одного хлопця були колись закохані.
Але з любов’ю тоді не вийшло ні у Зіни, ні в Ірини, бо Мишко, через якого дівчата не могли заснути ночами, одружився з Тамарою.
Подруги тоді поплакали трохи, і Зіна вирішила «завʼязати» з сільським життям.
Вона поділилася своїми планами із подругою:
– Поїду у місто! Знайду собі такого хлопця, що всі заздрити будуть!
Перша частина плану Зіні вдалася: вона справді знайшла дуже помітного кавалера, за якого незабаром вискочила заміж.
Двічі вона привозила до села свого обранця, і навіть ходила з ним обнявшись вулицями села.
Але на місцевих жителів це не справило жодного враження, бо про історію з Мишком усі давно забули, а до пустого життя сільські жителі не звикли.
Такий холодний прийом викликав у душі дівчини образу і злість:
– Так, місцевим не зрозуміти справжнього життя! Пораються з ранку до ночі на своїх городах! Одним словом, село!
Ірина тоді дуже образилася на таку оцінку односельців, і висловила Зіні у вічі все, що про неї думала:
– А ти що з іншого тіста зліплена? Подивись на себе! З бруду і в принцеси полізла?! Нормальні люди хоч в інститути вступили, а ти?
Зіна не відступала:
– Ой, які ми справедливі та сміливі! За інших говори, а сама пролетіла он, як фанера над Парижем!
Справді, після школи Ірина подавала документи у педагогічний, але не вистачило балів.
Щоправда, наступного року вона вступила в аграрний технікум на заочне.
Тому на слова Зіни вона дала гідну відповідь:
– Нічого я не пролетіла! Відучуся в технікумі, і одразу вступлю в академію!
Зіна засміялася в обличчя дівчині:
– Село, моє ти село! Так усе убого! У місті все по–іншому!
Тон та поведінка колишньої однокласниці обурили Ірину.
– А, якщо не буде села та селян, що ти у своєму місті жертимеш?
У відповідь на це Зіна тільки фиркнула…
Після цієї сварки шляхи подружок на кілька років розійшлися.
Ірина перша зробила крок назустріч, запросивши Зіну на своє весілля із Григорієм. Подруга дуже зраділа відновленню стосунків.
Хоча вона встигла добре влаштуватися у місті, але у село навідувалася регулярно. А коли вийшла на пенсію, перебралася у старий батьківський будинок на постійне місце проживання.
Тепер Зіна говорила про рідне село тільки хороше.
Вона навіть виступала на концертах художньої самодіяльності у клубі.
З особистим життям у Зіни не вийшло, але вона з усіх сил намагалася влаштувати щастя інших.
У селі її поза очі прозвали “свахою”. Жінка знала про це прізвисько, але не ображалася на нього, а навіть пишалася. Кілька разів вона намагалася змінити долю Ірини, але та рішуче зупиняла подругу:
– Зіно, ти б краще про себе подумала. А мене цілком влаштовує і моє життя. Так, і не можу я зрадити пам’ять про Григорія! Він був для мене не лише чоловіком, а й другом!
Чоловіка Ірини не стало у розквіті сил… Минуло вже більше п’яти років, але вона так і не звикла до думки, що Грицька більше немає поруч.
Донька з сином неодноразово вмовляли мати перебратися до них, але вона категорично відмовлялася:
– Як я можу все кинути тут? Тут і ваш батько лежить. Коли мені погано, сходжу, поплачу, і стає легше. Не поїду нікуди! Тут віку доживатиму!
Діти не стали більше наполягати, бо знали, що мати не змінює своїх рішень. Тільки невгамовна Зіна ніяк не хотіла відступати.
Ірина здогадувалася, що й зараз стара звідниця їй пропонуватиме якогось нареченого зі свого списку.
–Нічого в тебе, Зіна, не вийде! – пробурмотіла Ірина. – Буду одна я свій вік доживати!
Зіна шумно зайшла в хату і сіла на табуретку біля дверей.
– Іро, тут така справа! Справжня загадка! Я дуже сподіваюся на твою допомогу!
– Якщо в моїх силах, я допоможу! Тільки що сталося?
Зіна схопила руку подруги, яка була вся в борошні.
– Іро, мені більше немає до кого звернутися окрім тебе. Один мій дуже хороший друг, ми сім’ями раніше дружили, так він тепер потрапив у погану компанію.
Ірина забула про вареники, які вже були красиво покладені на дошку. Заінтригована, вона чекала на подальшу розповідь.
Але оповідачка зволікала. Вона так само голосно дихала, всім своїм виглядом показуючи, як їй тяжко.
– Там така заплутана ситуація, Ірочко, що я й сама не можу точно переказати деталі. Але ж це життя Валерія! Я і сама не могла довго повірити, що рідні діти здатні на таке!
Ірина заворожено прошепотіла:
– На яке таке? Зіна, кажи вже!
– Коротше, Валерій овдовів нещодавно… Приблизно три роки чи трохи більше минуло, як він поховав свою Марину. У свій час ми з другим чоловіком часто бували у них в гостях. Валерій навіть кілька разів допомагав моєму недолугому…
– А потім?
– А що потім? Мене мій чоловік покинув, але я підтримувала зв’язок із їх родиною.
А коли Марина пішла в засвіти, то залишилася після неї спадщина… І тут почалася боротьба за багатство! За законом все має відійти Валерію. Але ж ні!
Він Марину вже взяв із дитиною, а потім у пари народилося ще двоє дітей.
І всі троє почали вимагати у батька справедливого поділу майна. Але той відмовився, і тоді старший син Марини, який від першого шлюбу вирішив усунути перешкоду!
Ірина незрозуміло подивилася на подругу.
– Як усунути?
– Іро, ти що? Чи фільмів не дивишся?
– Ти маєш на увазі….
– Так, саме про це я говорю! Відчуваючи недобре, Валерій найняв чоловіка одного, щоб все дізнався, а той дізнався про найгірше.
– Зіна, мені дуже шкода цього Валерія, але я не зрозумію, до чого ту я? Від мене що потрібно?
На це просте запитання Зіна відреагувала дуже галасливо:
– Що ту незрозумілого?! Про мене Сашко знає, ну це син Марини від першого шлюбу. Тож Валерка не може в мене сховатися. І довірити таку справу сторонній людині я теж не маю права! Адже йдеться про життя людини!
– Все! Зіна, до мене дійшло! – сказала Ірина. – Звичайно, я рада допомогти у такій серйозній справі! Нехай твій знайомий поживе в мене, скільки буде потрібно.
Зінаїда за її спиною потирала руки…
– Ірочко, тільки ти нікому не говори… Сама розумієш, наскільки все серйозно. Я ввечері тихенько городами проведу Валерія.
– Добре, добре! Я підготую йому кімнату сина. Нехай живе скільки треба!
– Ірочко, не турбуйся! Валерій – людина порядна, і заможна. Він обов’язково компенсує усі витрати.
– Зіно, перестань! Хіба можна говорити про гроші, коли таке робиться.
Цілий день до самого вечора Ірина думала про повороти долі. Найбільше її обурювало, що діти можуть бути такими невдячними.
– Напевно, людина старалася, вкладала душу, щоб діти жили безбідно, а вони отак…
Ще вона думала, що їй пощастило з дочкою та сином, які завжди шанували батьків.
…Валерій Степанович вже кілька днів жив «на квартирі» в Ірини. Він виявився дуже приємною та товариською людиною. Він намагався допомогти самотній жінці.
Але Ірина дуже переймалася його долею.
Якось чоловік зголосився нарубати дров, але господиня не пустила його:
– Що ви, Валерію Степановичу! Сусіди можуть побачити!
Чоловік здивувався такій реакції, але нічого не сказав.
Іншим разом він хотів допомогти господині з доставкою продуктів із магазину. Але на це Ірина теж відповіла приблизно так само:
– Валерію Степановичу, я собі ніколи не пробачу, якщо з вами щось трапиться!
Ці відверті слова чоловік розцінив по–своєму. Якось увечері під час традиційного чаювання, він з тихим сумом сказав:
– Знаєте, Ірино Тимофіївно, я вже й не сподівався зустріти у своєму житті жінку, з якою мені захочеться бути весь час поруч. Я дуже важко переживав відхід моєї дружини…
– Я теж, Валерію Степановичу, довго, дуже довго не могла змиритися з відходом чоловіка…
Ірина Тимофіївна відчувала, що її гість хоче сказати ще щось дуже важливе. І вона не помилилась.
Несподівано чоловік узяв її руку і поцілував.
– Я вдячний долі, що вона подарувала мені зустріч із вами. Ви незвичайна жінка Ірина Тимофіївна! І мені не хочеться з вами розлучатися!
Господиня мовчала, але було помітно з її щасливого виразу обличчя, що в неї на серці теж вирують пристрасті.
– Валерію Степановичу, ви теж мені не байдужі, але я дуже переживаю за вас.
– Не зрозумів, ви про що?
– Ну як же ж? Зіна мені про вас все розповіла!
– Що розповіла? – чоловік очі вирячив від здивування.
– Про змову сина дружини від першого шлюбу, і… Ну що людину вже найняли…
Хвилин десять Валерій Степанович сміявся. Ірина Тимофіївна з подивом дивилася на нього. Вона не могла зрозуміти, що смішного було в її словах.
Заспокоївшись, гість роз’яснив ситуацію:
– Не знаю що вам наплела ця пройдисвітка Зіна, але у моєї дружини не було жодного сина від першого шлюбу. У нас єдина дочка, і та живе нині в Польщі. У неї там сім’я, і цікава робота.
І тут до Ірини Тимофіївни стало доходити, що її подруга просто обвела її навколо пальця. Але Валерій Степанович заспокоїв жінку:
– Не хвилюйтесь! Ми з вами обоє зазнали фіаско! Овдовів я давно, і Зіночка мене багато разів намагалася одружити. Я спочатку досить ввічливо припиняв такі спроби, і вона відчепилась від мене.
– А як же ви зараз втрапили в таке.
– Ви не повірите, але Зіна мене попросила на якийсь час попрацювати охоронцем!
Регіт знову на кілька хвилин перервав розмову.
– Ну, що Ірино Тимофіївно, видно це доля – бути нам разом із вами! Ви ж не виставите мене на вулицю?
В очах Валерія читалася більше, аніж було у його словах.
– Не виставлю! Мені з вами теж добре, Валерію Степановичу! Залишайтеся…
Так уже двоє немолодих людей отримали своє щастя. Але найбільше тріумфувала Зіна.
Вона на всі лади розповідала сільським мешканцям цю історію, а наприкінці своєї саги завжди додавала:
– Так приємно зробити когось щасливим! Може, й мені колись пощастить?
