Валентина з ранку клопотала по дому: то квіти поллє, то рушники розвісить, то чайник поставить. Настрій був бадьорим, незважаючи на те, що чоловік зранку бурчав про ціни на стоматологію. Вона вже збиралася вийти у магазин, коли задзвонив телефон. На екрані висвітлилося: “Ганна”.
Валентина зітхнула. Розмови з невісткою завжди залишали після себе осад – начебто і нормально поговорили, а все одно щось не те.
– Валентино Сергіївно, привіт, – пролунав у слухавці голос Ганни. – Ми тут з Ігорем хотіли б з вами порадитися, якщо можна.
– Звичайно, – відповіла Валентина. – Кран, чи що, знову тече?
– Ні, з краном все гаразд, про інше, – Ганна помітно нервувала. – Можна ми до вас увечері зайдемо?
– Заходьте, – зітхнула жінка.
Поклавши слухавку, Валентина замислилась. За три роки спільного життя Ігоря та Ганни вона вже звикла до їхніх візитів: то пральна машина барахлить, то кран тече, то ще щось. Але сьогодні в голосі невістки було щось особливе – тривожне.
Увечері молодята прийшли удвох, принесли цукерки до чаю. Валентина одразу зрозуміла – справа серйозна. Ганна сіла на краєчок дивана, Ігор смикав ключі в руках, як школяр перед контрольною.
– Мамо, ми тут подумали, – почав Ігор, – Нам би квартиру більшу. Все-таки студія тісна, а ми про дитину думаємо.
– Ось як, – Валентина підняла брови. – А що, двадцять три квадрати вже не влаштовують? Коли ми з батьком її купували, ти, Ігоре, радів, ніби тобі особняк подарували.
Ганна стиснула губи, але все ж таки сказала:
– Ми дуже вдячні, що маємо своє житло. Просто для сім’ї цього мало. Ми хотіли б продати студію, додати грошей, взяти іпотеку і купити двокімнатну.
Валентина подивилася на чоловіка, який сидів із газетою і вдавав, що не чує. Потім знову на молодих.
– Ага, – сказала вона. – Отже, студія, яку ми з батьком купили за наші чесно зароблені гроші, тепер вже мала. А якщо продасте і купите нову, вона вже на двох оформиться, так? Дуже зручно.
Ігор спробував заперечити:
– Мамо, адже ми сім’я. Все одно все спільне.
– Спільне, – посміхнулася Валентина. – Тільки в когось своє вже є, а в когось нічого немає. Ганно, ти ж із села приїхала, у тебе нічого нема. А тепер ти хочеш, щоб усе було навпіл?
Ганна почервоніла:
– Я не за себе прошу. Просто хочу, щоб дитина мала місце. У студії і ліжечко поставити нікуди.
– А раніше ти про це не думала? – Валентина примружилася. – Коли одружувалася, не знала, що квартира маленька?
– Я думала, що ми якось вирішимо це, – тихо відповіла Ганна.
– От і вирішуйте, – Валентина розвела руками. – Тільки ми з батьком проти продажу. Квартира куплена до весілля, на Ігоря оформлена, це його майно. Ми не хочемо, щоби потім довелося ділити. А то мало що.
Ігор спохмурнів:
– Мамо, ну що ти кажеш? Ми ж не вороги.
– А я й не ворог, – жінка знизала плечима. – Просто життя навчило: довіряй, але перевіряй.
Ганна насилу стримувала сльози:
– Тобто, ви не дасте нам можливості розширитися? Навіть якщо ми самі платитимемо іпотеку?
– Ні, – твердо сказала Валентина. – Ми з батьком не для того збирали все життя, щоб потім син залишився біля розбитого корита. Нехай спочатку в Ганни щось з’явиться, а потім уже говоритимемо про рівні права.
Ігор підвівся:
– Дякую, мамо. Все зрозуміло.
Вони пішли, а Валентина довго ще бурчала чоловікові:
– Ось нічого свого не заробила, а вже претензії. Ми їм житло, а їм мало. У наш час і за кут би дякую сказали.
***
Ганн та Ігор повернулися до своєї студії. Квартира справді була тісною: ліжко, стіл, шафа, кухонний куточок – все поряд. Ганна мовчки прибрала куртку, сіла на ліжко.
– Ну і що робитимемо? – Запитала вона.
Ігор сів поруч:
– Вибач. Я не думав, що мати так відреагує.
– Я знала, – зітхнула Ганна. – Я їй завжди чужа буду. У мене нічого немає, отже, і права голосу немає.
– Не кажи так, – спробував обійняти її Ігор. – Ми щось придумаємо.
– Звичайно, – посміхнулася Ганна, – розмістимо ліжечко у ванній, більше ніде.
Ігор промовчав. Він розумів, що мама має рацію по-своєму: квартира дійсно куплена на його ім’я, до шлюбу. Але й Ганну було шкода – їй і так важко у чужому місті, а тут ще ці натяки матері.
Увечері Ганна зателефонувала своїй матері:
– Мамо, привіт. У нас тут все по-старому. Ні, розширюватись не вийде. Так, його батьки проти. Ні, не сварилися, просто сказала, що я тут ніхто.
Мати щось говорила, Ганна кивала, витираючи сльози.
***
Минуло півроку. У студії стало начебто ще тісніше: Ганна з роботи поверталася втомлена і роздратована. Ігор став затримуватися на роботі, щоби менше бувати вдома. Розмови пари дедалі частіше закінчувалися сварками.
– Скільки можна жити у цій коробці? – одного разу не витримала Ганна. – Неможливо ні гостей покликати, ні речі розібрати. Весь час як у гостях.
– Я розумію, – стомлено сказав Ігор, – Але що я можу зробити? Батьки проти, не хотілося б йти їм наперекір.
Валентина іноді дзвонила синові:
– Ну, як ви там? Все гаразд?
– Все, нормально, мамо – відповів Ігор. – Але так само тісно.
– Радійте, що взагалі є де жити, – бурчала Валентина. – У наш час люди у гуртожитках по п’ятеро тулилися.
***
Якоїсь миті Ганна вирішила спробувати вмовити свекруху ще раз. Вона спекла шарлотку та запросила Валентину Сергіївну до них у гості – нехай сама подивиться, як вони живуть. Квартира зустріла свекруху запахом випічки і тіснотою: біля входу стояли чоботи, тут же недалеко остигав пиріг у кухонній зоні, біля вікна сушилися випрані речі на сушарці, в кутку нагромаджувалися коробки з речами, які не було куди діти.
– Ось, Валентино Сергіївно, подивіться самі, – сказала Ганна. – Ми не вередуємо. Просто тут і справді нема де розвернутися.
Жінка озирнулася, похитала головою.
– Ну, не палац, звісно, але жити можна. Ми з Миколою Петровичем у молодості і не за таких умов жили. Головне – щоб кохання було.
Ганна стиснула губи:
– Кохання – це добре. Але коли навіть шафу поставити нікуди, жодне кохання не врятує.
У цей момент Ігор заварив чай, спробував розрядити атмосферу:
– Мамо, правда, ми не просимо у вас грошей. Просто якби ви погодилися на продаж, ми самі все оформили б, самі платили б іпотеку.
– А потім, якщо що, як ділити будете, – не вгамувалася Валентина. – Не хочу я, щоб чужі люди в нашій квартирі мали частку.
– Я вам не чужа, – не витримала Ганна. – І ваш онук, якщо з’явиться, теж не чужий.
Валентина промовчала. Увечері вона повернулася додому і довго обговорювала з чоловіком:
— Ось, Миколо, вона сама без жодного приданого до нас приїхала, а командувати лізе. Ми їм все на блюдечку, а їм мало.
– Може, й справді їм тісно, – обережно зауважив Микола. – Молоді зараз інші.
– Інші, так, – передражнила Валентина. – Хочуть на все готове.
***
Минуло ще кілька місяців. Ганна з Ігорем жили як на голках. Ганна все частіше говорила про переїзд, Ігор все частіше мовчав. Якось Ганна показала чоловікові оголошення: у сусідньому будинку здається однокімнатна квартира, простора, з балконом, з окремою кухнею.
– Давай знімемо, – запропонувала вона. – Хоч якийсь простір буде.
– Я не хочу жити у чужій квартирі, коли своя є, – одразу відмовився Ігор.
Образа росла з кожним днем, як снігова грудка. Ганна перестала дзвонити свекрусі, Ігор став рідше відвідувати батьків. Валентина Сергіївна не розуміла, що відбувається, і все частіше скаржилася подругам:
– Ось ми так старалися, а їм все мало.
***
Якось Ганна прийшла з роботи раніше, ніж звичайно, і застала Ігоря за розмовою з матір’ю по телефону.
– Мамо, я не знаю, що робити, – казав він. – Ганна втомилася, я втомився. Може, даремно ми взагалі одружилися.
Ганна не промовила жодного слова, просто розвернула і пішла у ванну. Того вечора вони не розмовляли.
***
Через півроку Ганна зібрала речі, звільнилася і поїхала до матері в село. Ігор залишився сам у своїй студії. Валентина все одно була впевнена, що вчинила правильно: не можна розкидатися тим, що нажито великою працею. Нехай тепер Ганна зрозуміє, як це бути без свого кута.
Але вечорами, коли вона дивилася на фотографії сина і згадувала, яким щасливим він був на весіллі, їй ставало сумно. Квартира у сина залишилася, а от сім’ї, здається, не стало.
