Валентина Сергіївна поставила чемодан у коридорі своєї квартири та озирнулася. Три роки вона не переступала цей поріг – три роки, проведені закордоном у старшої дочки Ольги, де допомагала вирощувати двійнят Марійку та Михайла. Три роки щоденних турбот про онуків, готування, прання, прибирання та нескінченних прогулянок. І ось тепер довгоочікуване повернення додому.
– Мамо, ти приїхала! – молодша дочка Наталка вискочила з кімнати в хатньому халаті, з розпатланим волоссям. – А ми на тебе завтра чекали!
Валентина Сергіївна обійняла дочку.
– Рейс перенесли, а я вирішила не попереджати зробити сюрприз, – усміхнулася вона. – Як ви тут? Як мій маленький онучок?
У цей момент із кімнати вийшов Денис, чоловік Наталки, з маленьким Вітею на руках.
– Здрастуйте, теща! – він широко посміхнувся. – А ми на вас тільки завтра чекали, готувалися!
Валентина Сергіївна потяглася до онука:
– Дай мені його! Як виріс за ці місяці, зовсім козаком став!
Вона бачила чоловіка та сина молодшої доньки лише на фотографіях та при дзвінках по відеозв’язку. Але одна річ бачити на екрані, і зовсім інша – тримати на руках.
– Тяжкий який, – примовляла вона, похитуючи восьмимісячного Вітю. – Мабуть, каша допомагає на молоці?
– Та він у нас все їсть, – гордо відповіла Наталка. – Проходь, мамо, відпочинь, подивися, як ми живемо.
Валентина Сергіївна пішла за дочкою на кухню. Маленька кухня тепер була заставлена ще більше: з’явився дитячий стільчик для годування, сушарка для білизни, на столі стояв блендер та стерилізатор для пляшечок.
Єдина кімната у квартирі перетворилася на спальню молодих батьків та за сумісництвом на дитячу кімнату. Коли Валентина виїжджала до старшої доньки, вона жила в цій квартирі одна, Наталка тоді поїхала в інше місто за своїм «першим коханням». Але через рік молоді люди розлучилися, і Наталя повернулася до маминої квартири, а потім і чоловіка привела.
Валентина, побачивши велике двоспальне ліжко та дитяче ліжечко, з подивом запитала, де ж воно сьогодні спатиме.
– Ось, – Наталка повела матір на кухню і кивнула на диван біля стіни. – Денисе, допоможи, розкласти, будь ласка!
Зять прийшов на допомогу, і незабаром кухня перетворилася на крихітну спальню – диван займав майже весь вільний простір.
– Бачиш, цілком комфортно, – Наталка натягнуто посміхнулася. – Правда, Вітя іноді вночі прокидається, і я грію йому суміш на кухні… Але я старатимусь тихенько!
Валентина Сергіївна сіла на край дивану.
– Звичайно, люба, – вона спробувала посміхнутися. – Все добре. Я знала, що так буде.
Хоча насправді вона сподівалася, що дочку із зятем за ці три роки накопичать хоча б на перший внесок із іпотеки. Або хоча б на орендовану квартиру. Але, певне, не склалося.
– А де мої речі? – спитала вона, озираючись.
– У коморі, – Наталка почервоніла. – Ми їх перенесли туди, коли робили кімнату під себе. Не хвилюйся, все ціле!
– Я звільнила тобі полицю у ванній та гачок для рушника, – додала вона. – А одяг можна у коридорі розкласти, там є місце.
Валентина Сергіївна кивнула. Вона розуміла, що вибору вона не має – це її квартира, але зараз у ній живе молода сім’я з дитиною. Не виганяти ж їх.
Перша ніч на кухонному дивані виявилася справжнім випробуванням. Пружини впивалися в бік, з крана капала вода, а о третій годині ночі прийшла Наталка гріти суміш для Віті, що прокинувся.
– Пробач, мамо, 0 шепнула вона, гримаючи пляшечкою.
Валентина Сергіївна лежала з розплющеними очима, слухаючи, як дочка порається з дитиною, і думала про своє життя. Колись ця квартира була її фортецею. Вона виховувала тут дочок одна, після того, як рано овдовіла. Працювала на двох роботах, щоб дівчатка ні чого не потребували. А тепер лежить на кухні, як гостя, у власному домі.
Вранці її розбудила тиха розмова, що долинала з кімнати.
– Може, винаймемо квартиру? – говорив Денис. – Твоїй мамі незручно на кухні.
– Ти ж знаєш, ми не потягнемо, – відповіла Наталка. – У нас кредит за ремонт, за колиску, та й взагалі… Це ж мамина квартира, хай живе. Якось розмістимося.
Валентина Сергіївна кашлянула, даючи зрозуміти, що не спить.
– Доброго ранку, – вона увійшла до кімнати і спробувала посміхнутися. – Як Вітя?
– Спить ще, – відповіла Наталка. – А тобі як спалося?
– Чудово, – обманула Валентина Сергіївна. – Просто чудово.
Дні потяглися один за одним. Валентина Сергіївна допомагала з Вітею, готувала, прибирала, прала — все як у Ольги закордоном, тільки тепер у своєму власному будинку, де вона не мала навіть кута. Її речі так і залишалися у валізі та у коридорі на гачках. Спина крутила від незручного дивана, але вона не скаржилася.
Через півроку старша дочка Ольга розповіла, що двійнята, які пішли до дитячого садка, почали часто нездужати. Її чоловік працював допізна, Ольга ледве справлялася між роботою та дітьми.
– Мамо, ми так сумуємо, – казала вона під час відеодзвінка. – Марія з Михайлом щодня питають, коли бабуся повернеться.
Валентина Сергіївна дивилася на екран телефону, де два рідні обличчя – Марія та Михайло – притискалися один до одного і махали їй руками.
– Бабуся, приїжджай! – вигукували вони.
І щось здригнулося в її душі. Там, у дочки закордоном, вона мала свою кімнату. Там її цінували та поважали. Там вона була потрібна не лише як хатня робітниця, а й як бабуся, яку люблять онуки.
Через півроку після повернення Валентина Сергіївна ухвалила рішення.
– Наталю, Денисе, – почала вона за вечерею. – Я хочу поговорити з вами.
– Щось сталося, мамо? – стривожилась Наталка.
-Ольга кличе мене назад, – сказала Валентина Сергіївна. – Двійнята пішли в сад і постійно нездужають. Їй тяжко одній із ними.
Наталка застигла з вилкою в руці:
– І ти хочеш повернутися?
Валентина Сергіївна кивнула:
– Так, гадаю, так буде краще. Тут я вам тільки заважаю, на кухні з цим диваном.
– Мамо, ти нам не заважаєш! – Вигукнула Наталка. – Ти нам допомагаєш!
– І все ж таки я вирішила, – твердо сказала Валентина Сергіївна.
Денис відкашлявся:
– Валентино Сергіївно, але як же квартира?
– Живіть, – вона знизала плечима. – Куди я вас вижену з маленькою дитиною? Лише платіть за комунальні послуги.
– Звісно, мамо, – Наталка посміхнулася. – Дякую тобі. Але ж ти приїжджатимеш? І ми до тебе!
– Звичайно, – посміхнулася Валентина Сергіївна, знаючи, що з їхніми фінансами про поїздки закордон можна лише мріяти.
Незабаром вона знову стояла з валізою на вокзалі. Наталка з Вітею на руках проводжала її, все ще намагаючись умовити залишитися.
– Ти ж повернешся, правда? – питала вона. – Тут же твій дім!
Валентина Сергіївна поцілувала онука в пухку щічку та обняла дочку.
– Звісно, мила. Обов’язково повернуся.
Але, виїжджаючи, вона знала, що не повернеться. Принаймні не найближчими роками. Тому що у своєму будинку їй не було місця. І краще бути потрібною нянькою в чужому домі, ніж зайвою господинею у своєму власному.
Потяг рушив, несучи Валентину Сергіївну в нове життя, яке насправді було старим. Життя, де воно знову буде потрібне як безкоштовна помічниця. Де вона матиме свою кімнату, але не матиме свого будинку.
А в її квартирі Наталка з Денисом вже обговорювали, як використовувати кухню, що звільнилася. Можливо, поставити там пральну машину побільше?
– Знаєш, – задумливо сказала Наталка, дивлячись на спорожнілий диван, – адже мама може більше не повернутися.
– Чому ти так думаєш? – здивувався Денис.
– Тому що ми не дали їй відчути, що то її дім, – зітхнула Наталка. – А тепер уже пізно щось міняти.
