– Світланка, нарешті то я до вас доїхала! – Валентина Іванівна почала обіймати дочку.
– Привіт мамо, вибач, що не зустріли. Я тільки недавно повернулася з роботи, відпросилася трохи раніше, щоб тобі на вулиці не довелося чекати – виправдовувалася Світлана
– Нічого страшного, я ось вам курочку домашню привезла, тут в банках варення і трохи овочів домашніх. – не вгамовувалася Валентина Іванівна.
– Мама, ну навіщо ж ти такі пакети навантажила. Ми звичайно раді, але ж в твоєму віці не бажано тягати такі тяжкості.
Валентина Іванівна раз на місяць намагалася провідувати свою дочку і внука. Самі вони практично не приїжджали, посилаючись на сильну зайнятість. Вона хотіла порадувати своїх рідних тим, чим багаті. Накладала овочі, банки та інші сільські частування. Грошима теж не обділяла, посилаючись на те, що вони з батьком не надто потребують, їм в місті потрібніше.
– А ось наші з батьком накопичення, нам зараз нічого такого не потрібно, а вам мої хороші знадобляться, життя в місті ох яке дороге. – заголосила Валентина Іванівна.
– А ти мамо наскільки до нас приїхала? – запитала дочка
– Світланка, завтра вже поїду. У батька тиск скаче, не можна його залишати надовго. Вас хоче побачити. Коли ж ви до нас приїдете?
– Ой, мама. Ми б із задоволенням, але як тут бути, ми з Павлом на роботі з ранку до ночі, у Максима навчання.
– Так, розумію розумію. – З сумом відповіла мати.
Потім додому повернувся онук Максим.
– О, привіт бабуся! – вигукнув онук і пішов до себе в кімнату.
Максим був на своїй хвилі, якого хвилювали комп’ютерні ігри та гулянки з друзями. Валентина Іванівна не ображалася, вона розуміла, що нинішня молодь сама собі на умі, в століття технологій і гаджетів.
Потім вони почали готувати вечерю.
– Світлана, може супчик зваримо з курочкою, яку я привезла?
– Мама, Павло сьогодні котлетки просив, супчик я на тижні зварю. – наполягла Світлана.
– Як скажеш, – погодилася Валентина Іванівна.
Незабаром повернувся Павло, чоловік Світлани. Всі разом вони гарненько повечеряли і готувалися вже до сну.
Валентина, в цю ніч довго не могла заснути. Згадувала свою молодість, як народилася їхня єдина дочка Світланка, як швидко пролетів час. Тепер Світлана сама мама. Міркувала Валентина Іванівна.
На наступний день, Валентина Іванівна почала збиратися додому. Її поїзд був через три години. Світлана з Павлом пішли на роботу. А внук Максим був вдома, так як в цей день була субота. Була 11 ранку, але він навіть і не думав ще прокидатися. Валентина вирішила вийти за дві години, до відправлення поїзда. На вокзалі вона дізналася, що її потяг затримують на п’ять годин. Вирішила вона тоді назад до дочки повернутися, перечекати цей час вдома, а не на вокзалі.
Коли вона підійшла до будинку дочки, з під’їзду виходив Максим. У його руках були гостинці бабусі. Прямо в тій самій сумці, в якій вона привезла.
– Бабо, а ти що тут робиш? Ти ж виїхати мала, – якось невдоволено вимовив онук.
– Мій потяг затримують. Вирішила у вас перечекати час. А куди це ти Максим мої гостинці поніс?
– Бабцю, мама сказала викинути їх. У нас ніхто не їсть домашніх курей і варення твоє. Перестань ти вже тягати нам, я теж люблю м’ясо з магазину. – прямолінійно висловив онук.
– Як же так? Я кожен місяць тягаю тяжкості, щоб вас порадувати, а це все викидається? Чому мама відразу мені не говорила, що вам це не потрібно? – вже зі сльозами на очах промовила Валентина.
– Не знаю, ображати, напевно, не хотіла. – сказав хлопчик і побіг в сторону сміттєвого баку.
Валентина Іванівна в той день була розгублена, кожен місяць вона возила дочці домашні частування, влітку овочі, м’ясо, яйця. Восени і взимку заготовки тягла. А Світлана радісно це все приймала і робила вигляд, що дуже рада її гостинцям.
Валентина не знала, як себе вести в такій ситуації. Тому вона вирішила поїхати назад на вокзал і дочекатися там свого поїзда. Можливо, вона б і не образилася, якби Світлана спочатку сказала, що їм це не потрібно. А тепер вона не знає, як спілкуватися з дочкою. Як взагалі почати спілкування, після того що вона дізналася.
