Валентина Іванівна почала готуватися до весілля своєї дочки відразу після того, як Ірина повідомила їй, що виходить заміж. З Олександром Ірина познайомилася в університеті, а після його закінчення хлопець зробив їй пропозицію.
– Мамо, – вводила в курс справи свою матір Ірина. – Сашкові батьки заможні люди. Весілля відбуватиметься у ресторані. Від тебе взагалі жодної підготовки не потрібно. У багатих людей свої чудасії, тож нехай вони все організовують самі.
Валентина Іванівна виховувала свою дочку сама. Батько Ірини, невдовзі після її народження, поїхав на заробітки, і там зустрів жінку. Спочатку присилав на доньці гроші, а потім раптово перестав. Молода дружина навіть не намагалася його знайти. Іншого залицяльника вона так і не завела, присвятивши все своє подальше життя дочці. Все життя вона працювала продавцем у продуктовому магазині.
Ірина була гордістю матері. Вона зуміла закінчити школу на відмінно, трохи не дотягнувши до золотої медалі. Та й в університеті її успішність була вищою за середню.
Хоча Ірина і заявила матері, що її участь у підготовці до весілля не потрібна. Але ж Валентина Іванівна мала одну єдину дочку, яка виходила заміж. Спробуй тут сиди на місці. Валентина Іванівна купила собі нову сукню. А в подарунок молодятам придбала мікрохвильову піч.
Оскільки мати з дочкою проживали в однокімнатній квартирі, то приховати нічого не можна було. Дізнавшись про придбаний подарунок, Ірина насварила свою матір.
– Мамо, ти знаєш який подарунок подарують нам батьки Сашка? – запитала Ірина.
– Звідки мені знати, – відповіла Валентина Іванівна.
– Вони подарують нам трикімнатну квартиру, а ти тут зі своєю мікрохвильовкою з’явишся, мене тільки осоромиш.
– У мене таких грошей немає, доню. А з порожніми руками на весілля я також не можу прийти.
Напередодні самого весілля Ірина заявила матері.
– Мамо, ти мені вибач, але для всіх буде краще, якщо ти не підеш на наше весілля.
– Як я можу не піти на весілля до своєї дочки, – здивувалася Валентина Іванівна.
– Я скажу, що ти занедужала.
– Це тобі Сашко порадив?
– Ні, мамо, Сашко тут ні до чого. А от його батьки натякнули мені, що туди запрошено найвпливовіших людей. До речі, з боку нареченого родичів теж буде небагато.
– Добре, доню, як скажеш, – сказала Валентина Іванівна, і її голос, як не намагалася вона цього приховати здригнувся.
У день одруження Валентина Іванівна не виходила із дому. «А раптом хтось із знайомих запитає мене, чому я не на весіллі», – міркувала вона.
Через рік після весілля у Ірини народився син. На цей раз Валентина Іванівна не збиралася нікого слухати, і в день виписки вона прийшла до пологового будинку. Чоловік Ірини, помітивши свою тещу, підійшов до неї та привітав її. Потім, всі, хто зустрічали молоду маму з дитиною, опинилися в квартирі молодих батьків, де вже був накритий стіл. Після невеликого застілля Олександр відвіз Валентину Іванівну додому.
Хоча Валентина Іванівна продовжувала працювати, але їй дуже хотілося у вільні від роботи дні, опинитися поряд із дочкою та хоч чимось допомогти їй. Валентина Іванівна з власного досвіду знала, як це нелегко молодій мамі впоратися з немовлям. Поради старших у таких ситуаціях ніколи не бувають зайвими.
Але вже наступного відвідування Ірина заявила матері, що з дитиною вона впорається і сама і попросила матір не турбувати її своєю увагою. Валентині Іванівні до сліз було прикро, що її дочка намагається уникати рідну матір. І їй подвійно було прикро, що її позбавляють можливості бачитись зі своїм онуком. Валентина Іванівна розуміла, що ініціатива усунення її від онука належить батькам Олександра, а Ірина просто йде у них на поводі.
«Цураються мене», – міркувала вона. Ось із такими гіркими думками вона одного разу набрала номер телефону своєї старшої сестри, яка жила у столиці. У розмові з сестрою вона висловила все, що в неї нагромадилося на душі.
– Слухай, Валю, а ти переїжджай до мене, – звернулася до неї сестра, – ти ж знаєш, що після того, як не стало чоловіка, я живу одна в трикімнатній квартирі. Син із сім’єю влаштувався за кордоном. І сюди не збирається.
– А що, мабуть, переїду, – погодилася Валентина Іванівна, – жити поруч із дочкою та онуком і не бачити їх – це вище за мої сили.
Того ж дня Валентина Іванівна подала оголошення про продаж квартири та подала заяву на звільнення з роботи. А вже за місяць вона вирушила на постійне місце проживання у Київ. Після переїзду Валентина Іванівна спілкувалася з дочкою лише телефоном і відчувала, що дочка щось не домовляє.
Якось, під час чергової розмови з матір’ю, Ірина раптом заплакала.
– Мамо, спитай у тітки, чи можна я до вас із сином приїду. Я більше не можу тут жити.
На радість Валентини Іванівни її рідна сестра не заперечувала проти приїзду племінниці.
– В тісноті, та не в образі, – відповіла вона.
Вже після переїзду Ірина поділилася своїми проблемами зі своєю матір’ю та рідною тіткою. Як виявилось, син Ірини народився з проблемами. Причому батьки це зрозуміли не відразу. Лише ближче до року до них дійшло, що дитина не реагує на звуки.
– Після цього мій чоловік та його батьки невзлюбили мене. І добре б тільки мене, але ж вони невзлюбили і дитину, адже він їхній рідний. А потім у чоловіка з’явилася інша жінка, і він цього не приховував. Мені нічого не залишалося, як піти від нього. Я впевнена, що він навіть радий, що я своїм відходом позбавила його всіх проблем.
Сестра Валентини Іванівни все життя працювала учителем початкових класів. Вона відразу підбадьорила Ірину.
– А в мене був такий учень. До школи він ходив з апаратом і непогано навчався.
Наступного дня Ірина зі своїм сином відвідали спеціалістів, де їм запропонували пройти тести, та запропонували придбати апарат. Потім були численні заняття.
І невдовзі трапилося диво – дитина заговорила, та так, що могла балакати без зупину..
Коли син Ірини пішов до школи, вона знайшла роботу за спеціальністю.
Згадуючи своє заміжжя, Ірина не раз просила у рідної матері прощення і за весілля, на яке Валентина Іванівна не була запрошена, і за відмову бачитися з рідним онуком.
Життя показало, що у важку хвилину, коли навіть рідний чоловік відвернувся від неї, на допомогу їй прийшла рідна мати.
