Семен, який завжди мав авторитет серед рідних, друзів та мешканців села, раптом став самітником.
Всі, з ким він раніше спілкувався запросто, при зустрічі відводили очі або вдавали, що зовсім не помітили старого приятеля.
А все тому, що Семен, не подумавши про наслідки, зробив неправильний напис на пам’ятнику.
Семен та Олена прожили разом чверть століття. У селі пару добре знали, милувалися їхніми стосунками, ставили за приклад.
А як інакше: будинок – повна чаша, дружина – привітна, добра, господарська та ще й красуня, яких пошукати.
Чоловік – чудовий сім’янин, майстер на всі руки, душа будь-якої компанії.
І діти їм до пари: самостійні, ввічливі, вчилися добре і проблем батькам не створювали.
І ось на цьому тлі Семен несподівано пішов із сім’ї. Лишив дружину, яку все життя називав не інакше, як «Моя кохана» та дітей. В яких, усі думали, душі не чув.
Причиною такого несподіваного рішення стала однокласниця Семена – Лариса. Виявляється, він все життя її любив, а одружився тільки тому, що вона у дев’ятому класі поїхала з батьками з села і не повідомила куди.
Семен тоді дуже переживав, на дівчат дивитися не міг, та й не хотів, навчання закинув. До служби працював на цегельному заводі. Звідти подався служити.
Через три роки, коли повернувся, хлопця було не впізнати: подорослішав, змужнів. І незабаром одружився: з вчителькою місцевої школи, яка зовні дуже йому нагадала Ларису – він так і не зміг її забути.
І ось, після того, як подружжя відзначило срібне весілля, та сама Лариса з’явилася в селі.
Семен побачив її і наче забув, що минуло стільки років: підбіг, підхопив на руки, як колись.
Йому пощастило: Лариса залишилася такою ж стрункою, легкою, майже колишньою. Тільки зморшки з’явилися навколо очей і сивина в русявому волоссі.
– Ти повернулася, – прошепотів Семен, бо від хвилювання не міг говорити, – нарешті…
Лариса уважно подивилася Семенові в очі, як він поставив її на землю, і з іронією запитала:
– Ти що чекав на мене?
Чоловік кивнув головою.
– Скажи ще, що не одружився й досі, – Лариса посміхнулася.
– Одружився, – озвався Семен, – двоє дітей.
– І що, ти готовий їх кинути заради мене?
– Вважай, що вже… – упустив Семен і глянув на Ларису.
– Добре. Завтра ж переїдь до мене. Я зупинилася в бабусиному будинку.
– А потім?
– А потім ми житимемо тут, разом: годі, наліталася світом. Додому потягнуло.
– А твої діти? – Запитав Семен.
– У мене нікого немає. І не було, – в очах Лариси заграли іскорки. – Я все життя чекала на зустріч з тобою…
Після цих слів для Семена шляху назад не було. Він прийшов додому, зібрав речі та пішов. На прощання сказав дружині:
– Все. Я йду. Назавжди. Вибач. Дітям… А, кажи що хочеш…
Новина швидко облетіла село. Усі були здивовані.
Люди не розуміли: як так? Зразкова сім’я і таке інше…
Тільки лінивий не висловився з цього приводу. Хтось казав, що Семен та Олена все життя грали на публіку, хтось – у всьому звинувачував Лариску-розлучницю. А хтось глибокодумно мовчав, розуміючи, що всяке буває.
Минуло трохи більше року. Дружина Семена публічно не сварилася, плітки про колишнього чоловіка не підтримувала, дітей проти нього не налаштовувала. Просто мовчки переживала і намагалася забути те, що сталося.
І раптом чергова новина здивувала мешканців села: раптово не стало Лариси.
Такий поворот відновив загальний інтерес до того, що відбувається. Як вчинить Семен? Чи прийме його дружина? Що буде далі? Цікавість зашкалювала…
За плітками пролетів рік. Чутки про Семена та Олену то затихали, то поновлювалися з новою силою. Здавалося, всі чекають на подальший розвиток подій.
А Семен так і жив один. Постарів, змарнів. Від колишнього веселуна нічого не залишилося …
Коли минули роковини після відходу Лариси, він поставив їй пам’ятник. Красивий з чорного мармуру, з великою фотографією. А під нею золотими літерами написав: «Ти була моїм єдиним коханням…»
Ось тут жителі села й відвернулися від Семена остаточно. Наче цей напис і став останнім здивуванням для кожного, хто його прочитав. А прочитали практично всі, село маленьке…
Посил для обурення звучав один і той самий: якщо це – твоє єдине кохання, хто ж тоді та, яка була поряд з тобою 25 років, яку ти всім на показ називав «моя кохана»?
І чому в такому малесенькому селі, хоча б з поваги до прожитих років та власних дітей, не можна було обмежитися традиційним написом, який би ніхто не мусолив?
Ну а далі все просто: згодом Степан пішов проситися до дружини. Олена його не прийняла, хоча багато хто радив і навіть діти вмовляли.
– Не можна зрадити трохи або вдати, що нічого не було, – твердо сказала вона, – той напис стоїть у мене перед очима. І це – гірше за будь-яке нагадування. Не стало, то й не стало…
Ось цікаво, кого вона мала на увазі: Ларису чи своє кохання?
