Батьки Настю оберігали від народження. Вона в них єдина, квіточка їхня! Вони й не мріяли, що в них дитина буде.
Настя поки росла, слаба була часто.
Якось Олена сиділа з Настею на лікарняному. Вона пішла на кухню, нагріла молока з медом і пішла до доньки в кімнату. Вона дістала книжку з казками і трохи почитала доньці.
– Доню, а хочеш щось покажу цікаве? – раптом запитала Олена доньку.
– А що, мамо? – зацікавлено запитала Настя.
Олена посміхнулася, встала, відкрила шафу і дістала старовинний бабусин альбом з фотографіями.
Олена відкрила альбом і їй просто в руки випала якась стара фотографія.
Вона глянула на фото й ахнула!
– А це ж твій дід, Настуню! – нарешті сказала Олена. – Бабусі Марусі чоловік, пам’ятаєш її? Бачиш він тут молодий який. Зник твій дід, якось поїхав у справах у місто, та й не повернувся…
Шукали, шукали, але так його не знайшли. Бабуся твоя зі мною маленькою одна і залишилася.
Любила вона його дуже, все чекала, думала, де ж ти, Іванку мій, зниклий.
Ні серед живих немає тебе, кажуть, ні серед покійних, загубився ти десь, любий мій, а де ти загубився – одному Господу відомо…
Отак і не знайшли діда твого Івана, а мого батька… Ось так, доню…
Настю це завжди дивувало – невже так буває? Зник, і все, немає його ніде. Ну, не може так бути! Адже, значить, десь він існує?
Напевно тому Настя й професію таку обрала, зібралася у медичний вступати. Вирішила, що зможе розібратися, що з людьми у різних станах може відбуватися.
Батькам її дуже не хотілося відпускати. Раптом щось не так із нею буде? Адже дід зник, ніде його не знайшли. Але потім вирішили – що про погане думати, та й відпустили доньку.
Переживали, чекали, і ось Настя зателефонувала, що завтра приїжджає.
Поїзд повільно під’їхав до маленької станції.
– Мамо, тату, я вступила, – Настя була радісна, не встигла з вагона вийти, а вже розповідає:
– Я така рада, кажуть у медичний так просто не вступиш, а я вступила!
Батьки обійняли доньку. Ще б пак, це ж її мрія з дитинства.
Тато валізку взяв із рук дочки, мама обняла:
– Ну розкажи, Настю, як все було? Переживала? А як хлопці познайомилася з кимось? Ще не встигла?
– Я через два тижні поїду. На гуртожиток я написала заяву. А ще нас у студенти посвячуватимуть, от і познайомимося. Ми з двома дівчатками разом іспити складали.
Одна вступила, а друга ні. А мені пощастило! Там серед екзаменаторів був один старий чоловік із білою бородою. Я розгубилася, а він мені почав запитання ставити. І я одразу все згадала! Гарний такий, напевно, досвідчений старий лікар. Я хотіла дізнатися хто це, але сказали, що таких старих у комісії не було. Дивно, правда, мамо?
Але батьки так раділи, що донька приїхала, що половину з того, що вона розповідала, вони повз вуха пропускали.
Через два тижні Настя поїхала на навчання, обіцяла дзвонити частіше і приїхати якось на вихідні.
І справді, через якийсь час Настя знову до батьків приїхала.
Подорослішала, радісна, почала розповідати, як їй все дуже подобається. І навчання цікаве, і подруги у гуртожитку їй подобаються, і все в неї добре.
Увечері Настя до мами підійшла, трохи зніяковіла.
– Мамо, а ще я з хлопцем познайомилася. Точніше нас познайомили, і уявляєш, це знову був той самий старий викладач, який мені допомагав на іспиті.
Мишко дуже хороший, ми з ним на всіх лекціях тепер разом сидимо. Займаємось разом, але тільки Мишко сміється, каже, що він сам до мене підійшов.
А я ж чудово пам’ятаю, що його той старенький підвів і сказав:
– Молоді люди, познайомтеся…
А потім дідуся хтось відволік, а Мишко мені став щось про лабораторну роботу говорити.
Мамо, а пам’ятаєш, ти мені казала, як у вас із бабусею якось зовсім погано було з грошима.
І одного разу раптом у двері хтось постукав, бабуся вийшла – нема нікого. А на ґанку конверт лежить. Вона розкрила його, а там пачка грошей.
Мамо, тобі не здається, що ніби нам допомагає хтось, може, це наш дідусь, який зник? Він зник, серед живих його немає, і серед покійних немає.
Але ж десь він існує! Ось і з’являється він у потрібний момент, щоб хоч якось близьким своїм допомогти! Га мамо?
– Іди–но ти краще спати, фантазерка, а ще на лікарку вчишся, не буває такого, – засміялася мама. – Зрозуміла? Не буває!
Настя пішла спати, а мати ще довго сиділа біля вікна. Їй насправді теж завжди здавалося, що батько їм допомагав у скрутну хвилину. Але, напевно, це їй просто здавалося…
Тож і ні до чого дочці в голову нісенітниці брати про невідомого небесного охоронця… Сама у всьому розбереться…
І розкриє таємницю дідуся, який колись, незрозуміло куди, і в які світи зник…
