Після втрати чоловіка Олена якось поникла і впала духом, більше не бачила радості в житті і сильно сумувала за коханою людиною.
– Тридцять років у шлюбі прожили, а тепер самій життя доживати, – сумувала вона. – Двох дітей виростили і на ноги поставили, здавалося, лишається онуків чекати і життю радіти.
– Вже нічого не зміниш, – заспокоювала її сестра Вікторія. – Олег справді був гарною людиною та чудовим сім’янином.
– Вже міг би на пенсію йти, та колектив залишати не хотів, – втираючи сльози, говорила вдова.
– На жаль, ніхто не знає, коли настає його час, – підтримувала її родичка. – Нам залишається згадувати його добрим словом, намагаючись жити далі.
Тяжко Олені було жити далі, бо все про чоловіка нагадувало. Дорослі діти жили окремо, а вона мала приймати нову реальність.
– Наступного тижня треба з’явитися на оголошення заповіту, – сказав їй старший син Генадій, через кілька днів. – Мені вчора нотаріус дзвонив.
– А що там слухати? – не розуміла жінка. – У нас із майна квартира ця, дача, автомобіль на батька записаний був і квартира, яка пустує після його батьків. Я взагалі не знала про наявність заповіту.
– Я не знаю, але мені сказали, що явка обов’язкова, – відрапортував Генадій, поспішаючи далі у своїх справах.
Олена дату записала, і речі чоловіка розбирати вирушила. Ще зовсім мало часу минуло після відходу Олега, тож важко жінці було. Поруч із нею знаходилися сестра та подруги, сини дзвонили часто. Порятунком для жінки залишалося саме спілкування та спогади, якими вона жила.
– Мені здається, Олег був ідеальним чоловіком і батьком, тож тобі сильно пощастило, – заспокоювала її подруга Ганна. – Я завжди з білою заздрістю дивилася на вас.
– Чому ж, у тебе хороша і щаслива родина? – не розуміла жінка.
– Звичайно, тільки Сашко по молодості постійно по жінкам іншим тягався, а я потім бігала з ними стосунки з’ясовувати, – розповідала жінка. – Зараз би точно так чинити не стала, а просто допомогла йому речі зібрати і виставила б на вулицю.
– Це неприємно, – підтримувала її Олена. – Мені ніколи не доводилося з подібним стикатися, я ніколи не сумнівалася в Олегу.
Від таких спогадів вдові ставало ще сумніше, але потрібно було вчитися нового життя. Вона шукала порятунку в домашніх справах, а коли зовсім погано ставало, йшла гуляти надвір, щоб загубитися в натовпі.
– Все майно поділяється на чотири рівні частки між усіма дітьми власника, – пояснював нотаріус, через тиждень. – Тільки квартира залишається вдові з правом розпоряджатися нею на власний розсуд.
– Це, мабуть, помилка, – увімкнулась Олена. – У нас з Олегом двоє синів, тому не зрозуміло про яких чотирьох спадкоємців йдеться.
– У Олега Петровича у заповіті вказані ще двоє позашлюбних дітей: Андрій та Катерина, – відповів нотаріус. Я їх запрошував, але вони сьогодні не змогли з’явитися з поважних причин.
Потім перед Оленою все закружляло, вона прийшла в себе вже вдома. Навколо метушилася схвильована сестра, в іншій кімнаті сиділи сини.
– Що це було? – Запитувала слабким голосом Олена. – Скажіть, що мені все наснилося?
– Ні, нам нотаріус показав усі документи, – відповів Генадій. – Виходить, що у батька була всі ці роки друга сім’я, вказані спадкоємці молодші за нас із братом.
Ця правда Олену зламала майже так само, як і втрата чоловіка. Вона не могла прийти в себе, перебуваючи в стані відчаю і відмовляючись вірити в те, що відбувається.
– Невже я нічого не помічала стільки років? – плакала вона, спілкуючись із сестрою. – Я ж була впевнена у його вірності. А він виявився зрадником. Ще невідомо скільки разів він крутив романи на стороні.
– Треба б якось дізнатися, – радила Вікторія.
– Не стану я соромитися і ганятися за примарами, – не могла заспокоїтися жінка. – Я синам радила заперечити заповіт у суді, але вони відмовилися. Не хочуть «порушувати волю батька», уявляєш?
Згодом Олена намагалася вчитися жити далі, але це виявилося непросто. Генадію та Віктору довелося зв’язатися з новоявленими родичами для обговорення матеріальних питань. Вони намагалися вберегти матір і подробицями із нею не ділилися. Але вона все одно не могла залишатися спокійною.
– Може, ще потоваришуєте і спілкуватися з братом і сестрою станете? – не могла стриматись вона. – Родичі все ж таки, у вас один батько.
– Номінально так, – відповів син Віктор. – Але за фактом ми сторонні люди. Тому зараз усі питання закриємо і далі житимемо так, як до зустрічі.
Але Олену дратував сам факт спілкування синів із дітьми чоловіка від іншої жінки. А одного разу на порозі своєї квартири вона побачила невисоку жінку в гарному пальті з сумним поглядом.
– Мені здається, настав час нам з вами поговорити, – сказала незнайомка. – Мене звуть Світлана, і я мати Андрія та Каті.
– Дуже цікаво, про що нам із вами говорити? – не наважувалася запросити гостю до квартири Олена. – Спадщину поділили, ви про себе заявили, все інше вже не важливо.
– Я любила Олега і протягом двадцяти років ми мали стосунки, – не стала чекати вона запрошення. – Діти народилися на початку роману, і я була готова віддати все, щоб він пішов до мене.
– Це я зрозуміла, а від мене ви що хочете? – намагалася стриматися Олена.
– Олег любив вас, – тихо говорила співрозмовниця.
– Я вже зрозуміла, – відповіла господиня. – Чоловік настільки любив мене, що завів двох дітей від іншої жінки, все логічно.
– І мене він любив, тож вибрати між нами не міг, – продовжувала Світлана. – З вами були всі свята, з нами – у рідкісні вихідні чи вигадані відрядження. Весь час обіцяв правду розповісти вам, та рішучості не знайшов.
– Добре, що у вас знайшлася, – намагалася не плакати Олена. – Сподіваюся на цьому наше спілкування можна вважати закінченим, у мене багато справ.
– Я йду, більше турбувати вас не стану, і прощення просити теж не буду, – відповіла гостя, дивлячись просто у вічі. – Я любила вашого чоловіка, а він любив нас обох, так буває.
Потім вона пішла, а Олена залишилася та дала волю емоціям. Вона не могла зрозуміти, як так вийшло, що Олег, з яким вона пережила багато радощів і прикростей, виховала дітей і мріяла про онуків, виявився зовсім незнайомою людиною. І все їхнє щасливе сімейне життя виявилося фікцією та ілюзією. Як продовжувати жити із цим знанням, було не зрозуміло.
