Головна - Життєві історії - В Насті не стало дядька. Олександра Вікторовича провели в останню путь. На дев’ятий день, Настя накрила поминальний обід, організували поминки. В будинку Олександра Вікторовича зібралося багато людей, всі сиділи за столом і згадували чоловіка. Раптом з сусідньої кімнати почулися якісь дивні звуки, наче хтось свариться між собою. – А це ще що? – здивувалася Настя. Жінка встала з-за столу, вийшла в коридор, підійшла до дверей кімнати через які долинав шум, прислухалася і… ахнула від почутого

В Насті не стало дядька. Олександра Вікторовича провели в останню путь. На дев’ятий день, Настя накрила поминальний обід, організували поминки. В будинку Олександра Вікторовича зібралося багато людей, всі сиділи за столом і згадували чоловіка. Раптом з сусідньої кімнати почулися якісь дивні звуки, наче хтось свариться між собою. – А це ще що? – здивувалася Настя. Жінка встала з-за столу, вийшла в коридор, підійшла до дверей кімнати через які долинав шум, прислухалася і… ахнула від почутого

— Я найстарший син, і спадок має дістатись мені! – заявив Леонід.

— Та чого це?! – заперечив Микола. — Нас троє, отже, треба ділити на три частини!

— Які ще частини?! – не витримав Сергій. — Я в батьківській квартирі ремонт робив, отже, вона має залишитися мені! А гроші, так і бути, поділимо.

— Ну, ти згадав! Якого року це було? – загомоніли брати.

З іншої кімнати вийшла молода жінка і попросила:

— Ви не могли б тихіше? Там люди зібралися, дядька Сашка поминають, розмовляють, а ви тут розійшлися. У нас дев’ять днів таки.

— Та нікому діла нема до наших розмов, сидять і хай собі сидять, — пробурчав Леонід.

— Ти йди, Настя, займись столом, нічого сюди бігати! Бачиш, у нас важлива розмова, — підтримав брата Сергій.

— Свої розмови ви могли б і на інший час перенести, — зауважила жінка. — До чого такий поспіх? Не встигли батька як слід проводити, а спадщину ділите.

— А тобі якась різниця? – здивувався Микола. — Коли хочемо, то й ділимо, це не твоя справа!

— Справа, може, й не моя, але перед людьми соромно, дочекайтеся бодай, поки народ розійдеться.

— Вони, може, до завтра тут сидітимуть, нам що, цілу ніч тут чекати? – скривився Леонід.

— Леонід, ти серйозно? Люди не на свято прийшли, я виставити їх не можу. А спадщина ваша нікуди не подінеться.

— Як знати, — філософськи зауважив Сергій. — У мого друга, коли батька не стало, так просто купа спадкоємців з’явилася. Як гриби після дощу.

— Ну, у нас спадкоємці всі відомі, — зауважив Микола. — Батько на стороні не гуляв.

— Звідки тобі знати, де він гуляв? Ти його толком і не знав, — хмикнув Сергій. — Ти коли народився, батько вже пенсіонером був.

Настя подивилася на чоловіків і, похитавши головою, тихо вийшла з кімнати.

— Ну то й що? Я чудово знав тата, бо проводив з ним більше часу, ніж ви. Ви вже окремо жили, а я, як мами не стало, один із батьком залишився.

— Ну, скажімо, ти не весь час з ним жив, — пригадав Леонід. – Як інститут закінчив, так і з’їхав. Зовсім старого закинув.

— Нічого я не закинув, — заперечив Микола. — Я його навідував іноді.

— Саме так, іноді! – підхопив Сергій. — А тепер хочеш з нами нарівні отримати спадщину!

— А що таке? Я теж батьковий син, як і ви, значить, законний спадкоємець, — парирував молодший брат.

— Та те, що від тебе батькові ніякого толку не було, — поінформував Леонід.

– Саме, так, – підтримав Сергій. — Я, наприклад, ремонт у цій квартирі робив. Чималі, між іншим, гроші вклав. Тож вона по праву моя.

– Знову ти за своє! — вигукнув Леонід. — Я найстарший! Я батьку допомагав, коли вас ще в проєкті не було!

— Ти старший за мене всього на п’ять років, — усміхнувся Сергій, — Чим ти йому міг допомагати?

– Та всім! Я, якщо хочеш знати, навіть тебе няньчив!

— Ще скажи, виховував.

— Може, й виховував, — погодився Леонід. — А якщо я старший, то й спадок мій.

— Це де такі закони цікаво? — примружився Микола. — За законом, спадкоємці ділять спадщину на всіх рівними частинами.

— І де ж ти таке вичитав? – засміявся Сергій. — Це тільки в казках, було у батька троє синів, і всі отримали порівну.

– Та нічого не в казках, у житті нормальні люди так і роблять!

— Нормальні люди домовляються між собою, хто що отримає. І це залежить від вкладу кожного, — повчально підняв палець Сергій. — Отже квартира сто відсотків моя!

— Тоді всі гроші мої! – Заявив Леонід.

— Це чому ще? – округлив очі середній брат. — Квартира моя, а гроші порівну.

— Ти, крім ремонту, більше батькові і не допомагав нічим. Я взагалі думаю, що й за ремонт ти взявся, щоб потім житло собі отримати!

– Нічого собі заявочки! – вигукнув середній брат. — Адже я пропонував тобі брати участь, але ти не погодився. А тепер я, виходить, підступний негідник?

— То я не міг тоді витрачати гроші, у нас іпотека була. І взагалі, у мене сім’я, діти, тож усе за логікою, моє.

— У мене також, між іншим, сім’я, — нагадав Сергій.

— Хіба це сімʼя? У тебе дружина тільки, дітей немає.

– І що? Нам тепер не потрібні гроші? І взагалі, у тебе квартира є, а в нас немає, тож, як я й казав, квартира моя!

— А в мене ні дружини, ні дітей, то мене можна взагалі з рахунків скинути? – насупився Микола. – Хороші ж ви! Брати називається!

– Так у тебе ще все попереду, заробиш, поки одружитися зберешся.

— Та я навіть на весілля не назбираю, — заперечив молодший брат. — У мене, може, вже є дівчина на прикметі, я й одружуватися хотів, коли спадщину отримаю.

— Я весілля без жодної спадщини оплачував, якось обходився, от і ти обійдешся, — упер руки в боки Леонід.

— Ну, ти порівняв! Зараз все дорожче стало у багато разів, вже без кредитів і день народження не відсвяткуєш!

— А ти скромніше, і на все тобі вистачить, — порадив брат.

– Добре тобі говорити! Коли ти одружився, тобі батьки допомагали, і родичів купа наїхала, подарунків та грошей надарували, можна було рік не працювати! — із заздрістю промовив Сергій.

— Тобі мало що подарували? — примружився Леонід.

– І що такого мені подарували? Чайник електричний і пральну машину.

– Тобі мало? – щиро здивувався Леонід. – А що ти хотів, квартиру? Машину?

— Ну тобі, припустимо, щедріше родички відвалили, а мені так, крихти. Ти сам пам’ятаєш, що братові рідному в конверт засунув?

Леонід опустив очі, щоки його порозвіли.

— Я не міг тоді багато покласти, ти сам знаєш, у нас Євген народився.

— Ага, ось вона, братня любов! Син народився, і ти вважаєш це приводом для брата економити! — посміхнувся Сергій.

— Ну, а в мене через вашу жадібність ні сім’ї ні дітей, відчуваю, не буде, — знову подав голос Микола. — Вас послухати, то мені взагалі нічого не належить, хоч це я з батьком жив, коли ви всі пішли, а мами не стало.

— Коли батько занедужав, тебе там вже давно не було, тож не треба з себе матір Терезу робити!

— Я тільки говорю, що теж батькові допомагав. Я з ним у гаражі копався, коли він машину лагодив, до магазину бігав.

— Ну то він тебе, мабуть, годував-поїв, ні? — спитав Сергій.

— А як би я сам справлявся, коли ще в школі навчався?

— Так і нічого тепер нам розповідати, як багато ти батькові допомагав, — заявив Леонід. — А цю машину, яку ти з батьком лагодив, я йому, вважай, купив.

— Та що ти вигадуєш? – підскочив на місці Сергій. — Цю машину він сам купував, коли свою стару продав!

– Ні, не так було! Тієї машини вже давно немає, а ця новіша була, я батькові на неї грошей давав, — стояв на своєму чоловік.

— У якому сенсі давав? – уточнив Микола. — Бо, наскільки я пам’ятаю, тобі всі гроші повернув до копійки!

— Ну так, — не зніяковів Леонід. – Повернув. Але якби я йому грошей не дав, йому довелося б брати кредит під відсотки.

— Ну і чим ти хвалишся? – не зрозумів Сергій. — Позичив грошей батькові на якийсь час, а поводиться так, ніби сам на свої чесно зароблені машину йому купив. Теж мені благодійник! У чому тут твоя заслуга?

— А ти не розумієш, га? — примружився Леонід. — Та якби я батькові грошей у борг не дав, то він би кредит узяв, я ж говорю.

— Ну, і взяв би, що з того? Яка різниця, чи маєш у борг брати чи у банку? Віддавати все одно доведеться.

— Та різниця така, що якби батько кредит у банку взяв, ви зараз би за його боргами виплачували, а не спадщину ділили, — вдячно, як дітям нерозумним, пояснив Леонід.

— Тоді б ти навряд чи заявив права на всю батьківську «спадщину», — сміявся Микола.

— Та ти б теж на трьох ділити не схотів би, — парирував Леонід.

Двері відчинилися, на порозі знову з’явилася Настя і зашипіла:

— Та що ви так сваритеся?! Не соромно вам? Там люди сидять, а ви тут міряєтеся, хто крутіший!

— А ти чого знову прийшла? — озирнувся Леонід. — Сказали ж тобі, йди, це сімейна справа, нам зайві вуха без потреби!

— Сімейні кажеш? А коли батько занедужав, хто з вас, його синів, доглядати за ним кинувся? Хто сидів із ним? Чи був хтось, і я переплутала?

— Це ти на що натякаєш? — підозріло запитав старший.

— Я ні на що не натякаю, я вам прямо говорю. Ніхто з вас жодних моральних прав на цю спадщину не має, бо батька ви у скрутний момент кинули!

Чоловіки замовкли, дивлячись у підлогу.

— Тож поводьтеся тихіше хоча б зараз, заради пам’яті вашого батька.

– А ти нам не вказуй! — підвівся Сергій. – Ти взагалі ніхто! Твій батько нашому навіть рідним братом не був, так прийомний! Тому й ти невідомо хто!

– Так? І як ви невідомо кому рідного батька довірили? – усміхнулася Настя.

– А в нас вибору не було! – заявив Леонід. — Ми працюємо, сім’ї у нас, а ти сама живеш, ось і попросили тебе доглянути.

— Та ти не дуже й відмовлялася, одразу погодилася! – підтримав брата Сергій. — Думаю, що ти одразу про спадщину подумала, бо так охоче й пішла за старим дивитися!

— Ах, ось ви як заговорили… — сказала жінка. — Ну, так і справлялися б самі, дружин своїх попросили б! Чого ж на сторонню всі турботи скинули? Або якщо вам ніколи, могли б доглядальницю найняти.

— Доглядальниці платити треба, а де в нас такі гроші? – резонно зауважив Микола.

— Ну, звичайно, краще знайти когось, хто безоплатно стане доглядати за нездужим чоловіком.

— Так ніхто тебе не переконував, — нагадав Сергій. — Сама, вважай, зголосилась!

– Та кажу ж, вона одразу на квартиру губу розкотила! – заявив старший брат.

— Та я, щоб ви знали, просто дядька Сашка пошкодувала! Я бачила, які ви «хороші сини», розуміла, що доглядати його ви не будете, а грошей найняти людину у вас немає.

— Тільки не кажи, що ні на що не сподівалася, що тебе ні квартира, ні гроші не цікавлять, — іронічно сказав молодший брат.

– Чому ж? Мені, як усім, гроші зайвими не були б. І від квартири я не відмовилася б. Але влаштовувати розбирання, хто найгідніший син, я б точно не стала.

Настя вийшла і щільно зачинила за собою двері.

— Ось ще пристала, — спохмурнів Леонід. — Мало нам складнощів, ще й Настя.

— А що вона може зробити? – здивувався Сергій. – Вона ж не спадкоємиця.

— Так Настя начебто взагалі не претендує, — зауважив Микола.

— Ага, це вона така порядна, перед народом виставлятись не хоче. Як же! Прямо свята, за нездужим дядьком ходила, коли рідні сини кинули!

– І що? Думаєш, вона на спадок позариться? — насупився Сергій.

— А чому б і ні? – Розвів руками Леонід.

– А давайте їй просто грошей запропонуємо? Якусь суму, щоб небагато, але й так, щоб її втихомирити про всяк випадок, — запропонував Микола.

— Це ще навіщо? – Не зрозумів Сергій.

— Ну ми як би на подяку за її послуги запропонуємо скількись…

– Ага! Ось ти молодець, Миколо! Ти ж сам пропонував усе на трьох поділити, то з чиєї частки ти їй «подяку» заплатиш? Зі своєї? – уточнив середній брат.

— Чому одразу з моєї? — захвилювався Микола. — Із загальної суми відрахуємо Насті за послуги, а решту поділимо!

— Враховуючи, що вся спадщина має належати мені як старшому, я ні з якою Настею ділитися не згоден! Якщо вам так хочеться їй віддячити, платіть зі своїх грошей!

Леонід підняв підборіддя і глянув на братів зверхньо.

— Знову ти за своє? – здійнявся Сергій. — Кажу тобі — моя квартира! А гроші так і бути поділимо на трьох. Але майте на увазі, що я зі своєї частки жодної копійки ніяким незрозумілим родичам платити не буду!

Чоловік усім виглядом висловлював рішучість не прогаяти ні краплі з батьківської спадщини.

— Усе сперечаєтеся? — знову зазирнула до них Настя. — Читання заповіту дочекайтеся краще, тоді й посваритеся, а зараз майте совість!

— Батько мав заповіт? — витріщив очі Леонід.

Заповіт, як з’ясувалося, насправді був, і все майно заповідалося тій самій Насті, яка до останнього дня доглядала дядька.

Про рідних синів у документі не було сказано жодного слова.

Plitkarka

Повернутись вверх