Ірина дуже сумувала за чоловіком Миколою, якого не стало п’ять місяців тому. Переходив дорогу і раптово виїхала машина…
Вона часто відвідувала свекруху, вже колишню. У них були хороші стосунки з першого дня знайомства. Ганна Валеріївна була розумною, доброю, чуйною жінкою. Ніколи не втручалася у їхнє життя.
Втрату сина пережила тяжко. Рятували онуки, діти молодшої дочки. Ірина з доброю заздрістю дивилася, як вона грається з ними, ходить у кіно. Адже своїх дітей вона не мала, і бути вже не могло.
Дев’ять років тому вона була вагітна, все було добре, допоки не злягла. Швидка довго не приїжджала, чоловік був у відрядженні.
Малюка не вберегли… Ірина була сама не своя від горя. Шість місяців вагітності, і тут таке… Та ще й народити не зможе…
Чоловік втішав як міг. Пропонував взяти дитину з дитбудинку. Але вона не могла, не хотіла. Боялася. Пропонувала навіть розійтися, щоб чоловік знайшов іншу жінку, котра зможе ощасливити його малюком. Відмовився. Говорив, що любить її, і переживе відсутність дітей.
І ось тепер Ірина залишилася сама. З матір’ю були натягнуті стосунки, для неї існував лише улюблений син, а Ірина завжди була нелюбою дитиною. Знала та відчувала це.
Свекруха була їй ближче матері. Називала Іринкою, шкодувала і завжди була рада її бачити.
З Миколою її познайомила подруга. Він їй одразу не сподобався. Високий, худий, похмурий. Зголосився провести додому. Виявилося, що він зовсім не такий, яким вона його уявляла. Добрий, відкритий, з гумором. Через пів року вони одружилися. Квартиру купили самі, Микола кілька років їздив працювати на заробітки і встиг назбирати потрібну суму до весілля.
Жили добре, дружно. Чули та розуміли один одного.
…І тепер було так самотньо одній сидіти довгі вечори. Добре була робота, хоч і нервова, зате відволікала від сумних думок.
Щонеділі Ірина ходила на цвинтар, розповідала Миколці, що сталося за тиждень. Їй було легше на душі, здавалося, ніби чоловік її чує і підтримує. Іноді він їй снився, вони гуляли, сміялися, він був молодий і красивий…
І ось Ірина знову сидить на лавці біля могилки. З фотографії на хресті на неї дивиться коханий Миколка. Строгий такий, у піджаку та білій сорочці. На документи фотографувався, інших якісних фотографій не було…
– До мами твоєї заходила, Микольцю. Все добре в них, Світланка в перший клас пішла, твоя племінниця. І навіть закохалася вже, уявляєш… Сміхота. Шкода, що в нас не вийшло… Не змогла я донечку нашу доносити… Я так мріяла стати мамою. Але що тепер…
Ірина важко зітхнула, витерши сльозу.
– Тітонько, не плачте, у вас буде донька, – раптом пролунав дитячий голосок.
Ірина обернулася і застигла від несподіванки.
Вона побачила дівчинку років семи з іграшковим ведмедиком у руках. Невисоке, світле кучеряве волосся, в картатий сукні з довгими рукавами. Вона стояла неподалік могилки чоловіка.
– Ой, дівчинко… Ти звідки тут? Де твої батьки? – Ірина дивилася на всі боки, але нікого не бачила. Звідки вона зʼявилася?
– Та я відійшла ненадовго. Мені нудно тут. От і ходжу серед могилок. Я не одна, бачте, це мій друг Вінні. Ми завжди разом із ним.
– Ти не заблукаєш тут? Не треба одній ходити, бо всяких людей вистачає… А чому ти вирішила, що в мене дочка буде? На жаль, це неможливо.
– А ось і ні. Можливо. Ви тільки вірте мені. Вже все вирішено. А чоловікові вашому добре, він із дядьком Толіком разом, допомагають там людям…
Ірина здивовано слухала цю дивну дівчинку. Звідки вона може знати, чи добре там чоловікові чи ні? І дядька Толіка назвала… Справді, незадовго до відходу чоловіка, не стало його дядько Анатолія, з яким вони дружили, їздили на риболовлю, грали у шахи. Чому вона назвала його ім’я? Дивно якось. І дочка… Звідки їй взятися?!
Напевно, у дівчинки бурхлива фантазія вигадує на ходу. Вирішила так втішити.
У Ірини задзвонив телефон. Вона полізла за ним у сумку, відповіла на дзвінок. Подруга. Обернулася – а дівчинки вже нема. Втекла…
Цієї ж ночі Ірині наснився чоловік, і його дядько Анатолій. Вони посміхалися мовчки, і махали їй рукою через дерев’яну низьку огорожу білого кольору. Вона хотіла зайти до них, але не виходило. Потім вона прокинулася. Як це розуміти? Ось подумала вчора про дядька Толіка, і наснився. Ігри розуму…
Минуло кілька місяців. Ірина змирилася з втратою чоловіка, звикла, що його немає і вже ніколи не буде. Вона відчувала горе, але намагалася не засмучуватися.
Якось вона йшла повз будинок подруги, і вирішила зайти в гості, без запрошення. Ноги самі несли до під’їзду.
– Ой, Іринко, заходь! У нас тут таке… Уявляєш, у чоловіка не стало двоюрідного брата, з дружиною разом. Швидкість перевищили і на зустріч винесло… Синок у них залишився, Ромчик, чотири рочки. Його тепер подіти нема куди. Мати хлопчика сирота була, брат теж не має нікого. Мати його слаба лежить, вітчим доглядає, куди їм ще дитину?
Коротше, нам спихнули поки що. У дитячий будинок треба оформляти тепер. Отак само прийшло на нашу голову щастя таке… Ми забрати не можемо. Та й не хочемо, чесно кажучи. Самі тулимося з двома дітьми, у боргах усі… Сідай, чаю поп’ємо.
– Наталко, шкода як хлопчика, сирітка тепер… Ось же ж горе яке…
Раптом із кімнати вийшов хлопчик. З очима повними сліз. У руках він тримав іграшкового людину-павука.
– Тітко Наталю, а мамі з татом добре на небі? Їм не важко?
– Не важко, Ромчику! Іди, грайся…
– Тут іграшка моя зламалася…
І хлопчик у голос заплакав, сльози великими краплями стікали по щоках.
– Господи, ну що мені з тобою робити… Плаче цілими днями з різних приводів. Ще й батьків втратив… І житла не залишилося хлопцю, вони з батьками жили.
Ірина з жалем дивилася на дитину. Як же ж йому важко… Залишився один, живе в чужому домі, з незнайомими людьми… Ще й до дитячого будинку потрапить тепер…
– Ну, навіщо мені ці проблеми, Іро? Своїх вистачає. Нічого, в дитячих будинках зате дисципліна, і годують добре. Не пропаде. Я по телевізору бачила, як там добре діткам.
– Наталю, та як може бути добре в дитячому будинку? Ти про що? Тим більше, що він ріс у сім’ї. Невже не можна щось вигадати, щоб не віддавати його. Шкода ж… Вся доля наперекіс піде.
– Така розумна ти. Дітей немає, от і говориш так. А в мене двоє хлопців уже є. Усі нерви вимотали. Не потрібна мені чужа дитина. Я сто разів пошкодувала, що взагалі народила. Навіть заздрю тобі трохи. Жодних проблем, живеш у своє задоволення.
Ірину засмутили слова подруги. Знайшла чому заздрити. Спілкуватися з нею перехотілося.
– Не дай Боже тобі такого щастя, як у мене. Я вже піду.
Ірина вийшла з квартири з тяжким серцем. Даремно зайшла. Стільки негативу. Ще й хлопчик цей душу розбурхав.
Всю ніч Ірина крутилася. Історія Романа не давала їй спокою. Такий милий хлопчик, темні кучері, блакитні очі, яке життя на нього чекає в дитячому будинку…
І раптом її осяяло. Вона забере його! І стане йому мамою! Житло та дохід дозволяють, не повинні відмовити…
І ось Ірина стала законним опікуном хлопчика. Облаштувала дитячу кімнату, купила все необхідне. Її квартира наповнилася дитячим сміхом. Свекруха була рада такій події, запрошувала до гостей.
На відміну від мами. Та покрутила біля скроні… Але Ірині була неважлива її думка. Вона сама вирішить, як жити.
Роман швидко звик до неї і незабаром почав називати мамою. Ірина полюбила хлопчика, танула, коли він обіймав її тонкими рученятами і називав мамусею. Яке ж це щастя?!
Пролетів рік. У Ірини з’явився сенс життя, і вона знову навчилася радіти та посміхатися. Цей хлопчик вдихнув у неї іскру життя.
Вони любили гуляти у парку, ходити в кіно, на атракціони. Їм було добре разом. І головне, вони були не самотні, і так потрібні одне одному.
– Ось, Микольцю, прийшли з Ромчиком до тебе. У нас все добре, Романа хвалять, вчить англійську, ходить на футбол. Є чим зайнятися.
Поки Ірина говорила, Роман відійшов убік.
– Мамо, а я дівчинку бачив, з ведмедиком. Вона сказала що нам пора зараз іти. Іти до виходу.
Ірина зніяковіла. Знову дівчинка з ведмедиком. Але вона нікого не помітила… Дивно. І чому треба йти?
– Та я вже все, Ромчику, ходімо, вечерю готувати пора…
Виходячи з цвинтаря, Ірина помітила чоловіка, що йшов поруч.
– Жвавий у вас синок, – зауважив він з усмішкою, спостерігаючи як Роман біжить підстрибом.
– Так, є таке… Любить бігати та стрибати.
– Я сам такий був, – чоловік почав згадувати дитинство, й Ірина з цікавістю слухала його. Приємний голос, та й сам також. Високий, худорлявий, чимось на Миколку схожий.
– Вибачте за нахабство, але спитаю. Ви заміжня? – несподівано спитав він.
– Була. На жаль, чоловіка не стало. Ми від нього йдемо…
– Вибачте… А можна мені ваш номер телефону взяти? Я зовсім розучився знайомитися з жінками… Кілька років доглядав слабого батька, не стало нещодавно, мами немає, не стало, одружений не був, дітей немає. Ось надолужу втрачене. А ви мені одразу сподобалися, скажу чесно… Мене Олексій звуть. А вас?
Ірина дала йому номер. Чому б і ні? Адже життя продовжується…
І ось вони з Олексієм уже ведуть Ромчика до першого класу. Все якось саме склалося. Роман з Олексієм одразу порозумілися. І коли Ірина, соромлячись, сказала синові, що виходить заміж, і що вони тепер житимуть разом, той щиро зрадів. Свекруха також схвалила її вибір.
– Іринко, і правильно! Ти молода ще, треба жити далі, і Роману батько потрібний.
Вирішили жити у квартирі Олексія, три кімнати, і у центрі міста. А квартиру Ірини здавали квартирантам.
– Іро, а ти не думала, що ми можемо мати свою дитину? – якось спитав Олексій Ірину.
Вона з подивом подивилась на нього.
– Яким чином? Я не можу мати.
– Можна маму знайти, яка виносить. Зараз це не проблема, було б, бажання та гроші…
– Ніколи про це не думала. Та й стара я, мабуть, уже. Тридцять шість років все таки. І гроші чималі потрібні.
– Гроші я маю. Адже можна спробувати, що скажеш?
– Ну, не знаю. Дивно це все. Та й Ромчик є у нас.
– Але ж ти завжди мріяла про доньку, і якщо є хоч єдиний шанс, чому б не спробувати? Ми станемо батьками двох дітей.
Ірина замислилась. Адже це справді єдиний спосіб у її випадку…
Вони сходили на консультацію та вирішили спробувати. Звернулися до клініки, яка займалася підбором мам, та всіма подальшими процедурами.
Все вийшло. За дев’ять місяців у них народилася дочка. Та й нехай її виносила інша жінка, але це була їхня дитина.
– Мамо, коли Поліна підросте, я захищатиму її, і навчатиму всьому. Я ж старший брат, – гордо говорив Роман, тримаючи маленьку сестричку на руках.
– Звісно, синку, одна надія на тебе, – з усмішкою відповіла Ірина.
Вона не могла повірити у своє щастя. Ще недавно їй здавалося, що життя закінчене, ніякого просвіту. А тепер у неї є чоловік та двоє дітей. Чи це не щастя.
Якось вона залишила дітей із чоловіком і приїхала на цвинтар.
– Микольцю, помолись там за нас, щоб все добре було. Я така щаслива…
На могилку, яка була недалеко, сіла гарна пташка і почала співати. Ірина залюбувалася і звернула увагу на пам’ятник з фотографією. Побачивши, хто там зображений, вона здригнулася. Це була та сама дівчинка з іграшковим ведмедиком… У тій самій сукні, в якій вона її бачила і з тією ж іграшкою в руках.
Ірина підійшла ближче і прочитала ім’я дівчинки – Уляна. Не стало через чотири місяці після Миколи… Виходить, вона бачила її примару. Мабуть, душа була ще тут і вирішила явитися їй, щоб втішити. Адже вона казала, що буде донька, а Ірина не повірила.
І ще вона сказала тоді, що все вирішено. Значить, вона знала заздалегідь, дива, та й годі… І про Миколу говорила, значить йому там добре…
І чому вона раніше не бачила цієї могилки? Дивно, це все і незрозуміло. Але, дива трапляються, адже все справдилося, що вона передбачила тоді. І Роман бачив її і сказав, що настав час йти. Адже того дня вона зустріла Олексія на виході. Все було накреслено заздалегідь…
Ірина вирішила, що купить ведмедика і принесе наступного разу дівчинці на могилку, щоб якось віддячити.
І нікому ніколи не розповість про їхню розмову. Це буде їхній секрет.
А поки, їй пора додому. До чоловіка та дітей. Жити своє щасливе життя…
