– Ось для кого я працюю, стільки сил витрачаю? – подумав В’ячеслав Сергійович. – Ну, зрозуміло, Микола, його в образі не залишу, – згадав він дорослого сина своєї колишньої дружини. Втім, для В’ячеслава Сергійовича Микола теж був сином, хай і не рідним, – чимало він вклав у його виховання. І не лише матеріально – батьківських почуттів йому не позичати.
Своїх дітей бізнесмен ніколи не мав. Він згадав однокурсницю, що недавно знову з’явилася, з якою якийсь час товаришував, і навіть хотів одружитися з нею. Але був у Марії ще один шанувальник, який бігав за нею і зачарував дівчину своєю увагою. В’ячеслав із нею тоді розлучився – не через шанувальника, а так вийшло. За того хлопця вона заміж так і не вийшла.
І ось тижнів зо три тому з’явилася Марія біля будівлі, в якій орендував В’ячеслав Сергійович приміщення. Не бачилися років з двадцять, хоч і жили в одному місті. Марія, звичайно, тепер не та панночка сором’язлива, але невпевненість у ній досі залишилася. І видно було, що всі слова їй даються важко. Вона абияк видала з себе, що Алла є дочкою В’ячеслава.
Цілий вечір вони просиділи в кафе, і В’ячеслав вже разів десять прослухав історію Марії, подивився фотографію доньки, яка чимось справді була схожа на нього. Судячи з розповіді, всі терміни сходилися, і В’ячеслав подумав: “А раптом? Буває ж так!” – До того ж Марія все ще була гарна, і, зважаючи на все, пам’ятала про нього все життя (і шкодувала, що не того обрала). І зараз схвильовано стискаючи пальці, кидала погляди на солідного В’ячеслава Сергійовича, який із худенького хлопця перетворився на імпозантного чоловіка, відомого у місті бізнесмена.
– Добре, Марія, давай зробимо тест, – сам запропонував він, – тільки не хотілося б раніше твою доньку хвилювати.
– Так вона вже знає, – зраділа Марія, – я їй сказала, бо впевнена: ти її батько.
_____________
Тест із Марією вони отримали днями. Батьківство, як і припускав В’ячеслав, не підтвердилося. Йому навіть стало шкода, що ця дівчинка, хоч і доросла, не його дочка. Марія розгублено смикала в руках хусточку, вибачалася і навіть у такі хвилини намагалася сподобатися В’ячеславу. А він дивився на неї і розумів, що співчуває їй, шкодує чи що. На відміну від Марії, минуле почуття не прокинулося. У деяких так буває: не бачаться багато років, потім зустрінуться, щось натисне і все починається знову. Але то був не той випадок.
В’ячеслав Сергійович замислився, згадавши нещодавню зустріч із Марією та її неприховане розчарування через тест, як раптом у кабінет наполегливо постукали. Робочий день скінчився, секретаря він уже відпустив.
На порозі з’явилася струнка жінка з яскравим, можна сказати, зухвалим макіяжем. Заповнивши кабінет ароматом парфуму, вона сіла навпроти крісла.
– Ви до мене?
– Звичайно, більше тут нікого немає, – впевнено заявила вона, – до вас, В’ячеславе Сергійовичу, – хіба не впізнаєте мене…
Хазяїн кабінету, що втомився за день, навіть не намагався впізнавати в симпатичній дамочці будь-кого.
– Представтеся, будь ласка, – стомленим, але рівним голосом сказав він.
Жінка присунулася ближче і заінтриговано сказала: – Славко, ти хіба не впізнаєш мене? Це ж я, Рита! Пам’ятаєш, познайомилися після дискотеки, там ще були Сашко, твій друг, Ігор та Олег.
Маргарита майже без запинки виклала всю історію у дрібних подробицях, нібито знайомства з ним. В’ячеслав стомлено глянув на неї: – Ну? І далі що?
– Ну як, хіба не пам’ятаєш, ми тоді після дискотеки познайомилися, ти мене до гуртожитку проводив, кохання у нас було…
– Тааак, історія захоплююча, – посміхнувся В’ячеслав, – дискотека, гуртожиток, кохання, – а тепер що, в чому питання?
Маргарита відкрила сумочку і дістала свідоцтво про народження. – Ось, подивися, це моєї доньки Віки. І твоєї, до речі, теж. – Рита подивилася на бізнесмена очима, сповненими сліз.
– Уявляєш, дівчинка все життя без батька, а про тебе нічого невідомо, нещодавно тільки дізналася, що ти живеш у нашому місті. Прикро, що донька – без батька росла.
В’ячеслав покрутив у руках документ, потім відсунув його та розсміявся. – Тааак, – сказав він, – тільки варто було журналістам про мою благодійність роздзвонити (ось хто їх просив?!), Так одразу «спадкоємці» з’явилися.
– Ти не жартуй з цим, – сказала Маргарита, поправивши довге світле волосся, сльози в її очах зникли. В цей час погляд у неї був якийсь неприязний. – Все сходиться: Віка – твоя дочка.
В’ячеслав Сергійович зовсім не хотів занурюватися в цю абсурдну історію, але перед ним сиділа ще вельми приваблива яскрава жінка, яку він ніяк не міг згадати, і яку не хотілося ображати.
Він пригадав, нарешті, цю коротку інтрижку по молодості; і навіть той випадок після дискотеки, коли заради жарту вони проводжали Риту і Олену.
– Хочу тебе, Рито, засмутити, – серйозно сказав В’ячеслав Сергійович, – тут навіть до тесту не дійде, і так все ясно, не підтвердиться батьківство. Судячи з дати народження, ти ходила вагітною більше року, – а такого, сама розумієш, бути не може.
– Славко, ти щось плутаєш, я точно знаю.
– Ну, давай ще раз усе звіримо по датах, – В’ячеслав узяв аркуш паперу, і разом вони відзначили місяць та рік їхньої зустрічі. Виявилося, насправді не сходиться.
Маргарита розчаровано подивилася на свідоцтво, забрала його в сумочку, закусивши губу. Все, що міг зробити на цей момент В’ячеслав Сергійович для цієї жінки, запропонувати підвезти додому.
Настрій у Рити до кінця поїздки піднявся, вона грайливо простягла йому візитку з якимось салоном краси, де працювала, і попросила зателефонувати. – Може, зустрінемося, нам же є що згадати.
В’ячеслав Сергійович похитав головою: – Ні, Рито, не варто, – ти вибач, що я так прямо.
– Дивись, а то, може, передумаєш, – натякнула вона, виходячи з машини.
В’ячеслав Сергійович плавно повернув кермо і неквапом поїхав від будинку Рити. Він згадав, як ще в молодості після огляду йому винесли йому невтішний вердикт: «Дітей від нього не може бути». І він усе життя знав про це, але, навіть будучи впевненим, погодився пройти тест, коли з’явилася Марія, бо залишилася невиразна надія на батьківство. Ну, а у випадку з Ритою і так все було зрозуміло.
____________
Минуло півроку, і В’ячеслав Сергійович одружився. То був його другий шлюб. Він навіть не підозрював, як швидко пролунали чутки по місту. І ці дві жінки, Марія та Рита, які не знали про існування одна одної, з жалем думали про В’ячеслава Сергійовича.
По суті, вони обидві милі, симпатичні та незлісні жінки. І, напевно, обидві вони щиро вірили, що розлучений, заможний В’ячеслав Сергійович, з яким колись давним-давно перетиналися їхні шляхи, є батьком їхніх дочок. Просто свого часу у них не склалося, але вони обидві варті кращої долі. Тільки ось В’ячеслав Сергійович – не їхня доля.
Рита обнишпорила всі соцмережі, намагаючись знайти фотографію його нової дружини: так хотілося порівняти, чим вона взяла такого чоловіка. Тим паче, що у дівчини двоє дітей, старший підліток, а молодша дочка в початкових класах навчається.
– Чому вона, а не я? – думала Рита. – У мене донька вже доросла, а там двоє дітей, яких ще до пуття треба доводити? Навіщо йому це?
А Марія згадувала їхні зустрічі з В’ячеславом у молодості і теж думала про те, що цілком можна було почати все спочатку. Але чомусь він вибрав жінку з дітьми. З чужими дітьми, причому із двома.
І невтямки їм було, ні Марії, ні Риті, що дружину собі В’ячеслав Сергійович вибирав не за кількістю дітей, а за коханням. Тому що справжнє кохання не запитує заздалегідь: “Вам яку жінку, з дітьми чи без? З однією дитиною чи з двома?”
Справжнє кохання – воно просто приходить – сідає на лаву в парку, або розташовується затишно на дивані навпроти каміна, або чекає автобус на зупинці… але ти все одно розумієш – це твоє, рідне, це та людина, на яку чекав або шукав багато років .
