Галина подивилася на фотографію і тяжко зітхнула. На знімку щасливий син обіймав за плечі дівчину, котру вирішив зробити своєю дружиною.
Не таку невістку хотіла Галина своєму єдиному синові. Що він у ній знайшов? Звичайно, зовні Катя була гарна: і обличчя, і постать – все при ній. Але молоді всі красиві, а жити не з красою доведеться, а з характером.
Освіту її соромно на людях озвучити – профтехучилище. Про що їм із нею розмовляти, вона ж двох слів зв’язати не зможе? Таким дівчаткам дорога хіба що в Польщу на заробітки, тим більше підходяща професія – маляр-штукатур.
До того ж, Катя була з неблагополучної родини: матір гуляща, а батька свого дівчина не знала. Тільки таких родичів не вистачало Галині у родичі!
Напевно, вона б тоді ще довго сперечалася щодо одруження сина, відмовляла його, намагалася переконати, якби не сталося такої біди. Синочок Галини, радість її та щастя, молодий, гарний і здоровий, раптово занедужав і швидко пішов.
На сорок днів невістка відкликала Галину вбік:
– Тітко Галю, я вагітна, – тихо сказала вона.
Галина застигла, не в змозі повірити у це. Не обманює? Скільки часу минуло, хто її знає, цю чужу дівчину? Раптом дитина Галині не онук?
– Чому раніше мовчала? – враз охриплим голосом запитала вона.
– Переживала, що не вбережу, – зізналася Катя. – Я погано почувалася.
– Тепер не переживаєш?
– Переживаю, але менше. Я зараз набагато краще почуваюся, та й все одно треба було вам сказати.
– Переїдь до мене, – вирішила Галина. – У вашій квартирці неможливо бути.
– Навіщо ви так? – очі Каті налилися сльозами.
Галині стало ніяково. Даремно сказала. Чому дівчині дорікати – батьків не обирають.
Перші місяці було дуже складно. Галина у себе в будинку завжди була одна господиня, а тут невістка, взялася командувати. То штори змінила – темно їй, бачите, то почала біля паркану квітник розводити. Кому він потрібний, той квітник? Ще й винограду понасаджувала, мовляв, дуже красиво.
Іноді Галина стримувалася, щоб не сваритися через дрібниці, іноді повчала дівчину. Те, що вона носить онука Галини, не дає їй права змінювати звички Галини.
Новонародженого вона хотіла назвати ім’ям сина, але Катя зненацька вперлася.
– Ні! Ми мріяли – якщо хлопчик буде, Сергієм назвемо.
– Це тоді! А зараз нам з тобою хлопчика виховувати, – наполягала Галина.
Але Катя була непохитна, вони навіть посварилися через ім’я. Хоча сенс був сваритися – все одно довелося Галині поступитися.
Галині всі говорили, що непогано було б зробити тест і переконатися, що хлопчик справді онук Галини, але вона тільки відмахувалася. Які тести, якщо рідні карі очі в душу дивляться, чубчик стирчом, точнісінько, як у її сина в дитинстві, і посмішка, від якої тепло на душі. Неначе назад у часі повернулася, коли свого хлопчика народила.
Несподівано знову у Каті біда сталася. Одночасно з народженням сина, не стало мами Катерини, Галина допомагала з усім. Катя плакала на її плечі і гірко голосила.
– Як же, як же так, моя матуся? Тітко Галя, одна ви у нас із Сергійком залишилися, нікого більше немає.
Галина відвела очі – можна подумати, до того моменту не одна була! Чого Катя хорошого від матері бачила? Хіба що в дитинстві, поки та ще не пішла кривою доріжкою. За що діти люблять таких матусь? Ось і Катя: плаче, нічого поганого вже не пам’ятає.
Щоб не втомлювалася Катерина на тяжкій роботі, Галя відправила її на курси перукарів. Теж праця не легка, але все-таки не будівництво.
Минулого року Сергій пішов до першого класу – швидко діти ростуть. Катя того літа з’їздила до сусіднього міста на тижневий майстер-клас та познайомилася там із чоловіком.
З нього і почалися біди Галі. Спочатку Катя приховувала їхні зустрічі, потім зізналася, що все серйозно, і він зробив їй пропозицію.
– Сергія мені залиш і йди на всі чотири сторони, – вирішила Галина.
– Тітко Галю, як ви так можете? Я мати йому! Як я можу його залишити, хай і вам?
– Тобто як? Я тобі мало зробила? Та я б для дочки рідної не змогла зробити більше добра, ніж для тебе! Хочеш заміж – йди. Але дитині вітчима не треба, у неї нормальна сім’я має бути.
– Тітко Галю, нормальна – це тато і мама, бабусі-дідусі. Не повернути вашого сина, але я молода, я жити хочу. Чоловіка хочу, ще дітей.
– Ось і народжуй хоч щороку, але Сергія тобі не віддам.
– Я – його мати.
– Все одно не віддам. Він мій. Розумієш? Чи наш, чи мій! Але не чужого чоловіка! Поїдеш до нього в інше місто, я онука буду спочатку у свята бачити, потім раз на рік. Він мене забуде, а іншій бабусі – твого чоловіка матері, він даремно не потрібен.
– Та чому ви так думаєте?
– Та тому що знаю! Невдячна ти! Я тобі – все, а ти мене єдиної радості позбавляєш!
І позбавить, якщо захоче. Куди Галина подінеться? Навіть до суду не подати.
Вони сварилися вже кілька тижнів – Катя пакувала речі для переїзду, Галина просила залишити їй Сергійка.
– Хоч до кінця навчального року залиш, – умовляла вона. – Куди його зараз переводити?
– Ну, пропустить тиждень-другий, подумаєш, – відмахувалася Катя.
– Я на нього будинок відпишу, – підкуповувала Галина невістку.
Хоча й так було зрозуміло, що свій будинок вона заповідає онукові. Кому ж ще? За що їй це все? Сина втратила, невже й онука заберуть?
Галина тинялася по будинку, не стримуючи більше сліз. Немов усередині неї зламався стрижень, той, основний і потрібний, який підтримував усе життя і переконував боротися із недугами та бідами.
Вчора Катерина повернулася додому пізно, а сьогодні вранці сонна та розпатлана, рішуче зайшла на кухню:
– Тітко Галю, у мене до вас серйозна розмова! – Заявила вона.
– Що ще? – втомлено зітхнула Галина.
Катя налила в чашку води з графина, поставила перед нею:
– Я поговорила зі своїм нареченим, і ми вирішили, що він сюди переїжджає. Житло нам що тут, що там знімати, то нехай він їде сюди. Сергійку не може без бабусі, а вам – без нього.
– Дякую, – видихнула Галина.
– І ще … Раз так вийшло, – зніяковіла Катя. – Ви вибачте мені, що хотіла поїхати, гаразд? Мені ж ні дня не довелося дружиною побути, ні однієї хвилини… А якби тоді не ви, взагалі не знаю, що б я робила… Можна я вас мамою називати буду?
Тяжко спираючись на стіл, Галина встала і обійняла Катю. Так вони й плакали, стоячи посеред кухні, схлипуючи та заспокоюючи одна одну.
– Донькою мені будеш, – прошепотіла Галина.
