Автобус повернув із шосе на ґрунтову сільську дорогу. До села залишалося їхати близько трьох кілометрів. В автобусі їхали лише два пасажири: Галина та її подруга Тетяна. Решта вийшли раніше, біля своїх сіл.
– Ну, ось, і наше село скоро, – зітхнула Галина. – Пам’ятається: скільки ж я тут своїх канікул провела… Так, рахуй усі шкільні, а потім і студентські, коли тітка була жива. Добре тут було! Весело!
– То це коли було? Тепер усі відпочивати на море їздять, – сказала Тетяна. – От і ми з тобою, як продаси ти тітчин будинок, їздитимемо щоліта на курорт, насолоджуватимемося… Море, це тобі не річка якась…
– Чому це якась? – образилася Галина. – Наша річка дуже красива і чиста. І риба водиться. І дно – пісочок золотий, неглибокий, зате теплий.
– Та все одно з морем не порівняти, – не поступалася Тетяна. – Море – там курорт, а тут як було село, так і залишилося.
– Якби залишилася, як було, а то всі роз’їхалися… – з жалем промовила Галина. – Старих не стало, от і моя Алла Петрівна теж пішла… А молодим нічого не треба. Ні лісу, ні яблук зі свого саду, ні ягід, ні пташиного співу, ні свіжого повітря.
– Знову ти за своє. Рахуй, будинок продала. І завдаток взяла, тож досить тобі жалкувати за минулим. Його не повернеш. І навіщо тобі цей дім? Ти що, тут жити збираєшся, коли в тебе хороша квартира у місті? – запитала Таня.
– Ну, село тут поки що живе… Багато хто по одному живе, – почала була Галина. – А мені через рік на пенсію…
– Ось саме так: поки що живе. А тобі своє життя не в самітницях треба доживати, а на повну: на відпочинок їздити, може, й чоловіка знайдеш. Поживи собі. Діти виросли, влаштовані вже, – не заспокоювалася Таня.
– Це так, звісно. Доньки одружена. В них все добре. А мені можна й самій пожити. Яке заміжжя у мої роки? – засміялась Галина, ти сама одна скільки років…
– Я старший за тебе на п’ять років, не порівнюй. І до того ж була одружена тричі. Четвертого чоловіка я не винесу. І не про мене. А ти у нас красуня і розумниця, характер поступливий. Тобі ще можна ризикнути, – Таня підморгнула Галині і почала дивитися у віконце.
…Автобус під’їжджав до села. Жінки підхопили свої сумки і вийшли, як водій відчинив двері.
У хаті пахло вогкістю. Але все так само привітно біліли фіранки на віконцях та мереживо на іконах.
– Ох, як же ж тут добре… Треба пічку розігріти, бо спати буде незатишно, – сказала Галина.
– Ага, а я обідом займуся, – кивнула Таня, і почала розвантажувати сумку з продуктами.
– Треба на обід сусідок покликати, готуй на всіх. Іванівну та Степана Петровича, а ще Ніну, – сказала Галина.
– Ось і вмовлять вони тебе тут залишитися. Вічно у вас на цю тему душевні розмови. Може, не варто?
– Ні, обов’язково треба. За відʼїзд. І біленьку ми взяли з цього приводу.
– Ну, якщо за відʼїзд, тоді гаразд, – Таня, підхопивши відро, пішла по воду.
Галина нагріла піч. Спочатку невпевнено, а потім весело затріщали тріски. У хаті одразу стало тепліше від потріскування дров, від скрипу підлоги під ногами, від весняного слабкого та свіжого вітерця, що задував у маленьку кватирку.
Галина висунула шухляду комода. Цей візит до села був останнім. Їй хотілося забрати деякі речі тітки на згадку. Вона вкотре помітила, який порядок був усюди в Алли Петрівни.
Акуратно складені в шухляді комода рушники, постільне і серветки ніби тільки вчора були ретельно випрасовані і складені стосами.
Галя зітхнула і глянула на фотографію тітки, що була на стіні. Та ніби посміхалася. Тані стало ніяково. Вона почувала себе зрадницею, продаючи будинок і їдучи з грошима «на курорти».
Відкривши другу шухляду, Галя побачила одяг. Деякі нічні сорочки та кофтинки були куплені про запас, лежали ще з етикетками.
Галя провела рукою по них і раптом відчула під ним кофтинками щось тверде. На дні шухляди лежала якась дерев’яна скринька. Галя витягла її і відкрила.
У ній лежали, перев’язані атласною стрічкою, листи.
Сівши на диван, Галя розв’язала стрічку і, подивившись на стос листів, аж стрепнулася від побаченого.
То були її листи! Галя згадала, що у дитинстві вона часто писала тітоньці.
Тоді не було мобільних телефонів, по стаціонарних і то важко було додзвонитися, тому всі писали листи, листівки до свят.
Те, що тітка зберігала всю її пошту, стало відкриттям. Галя не втрималася і почала читати.
– Ти що там принишкла? – запитала її Тетяна, – господарюючи біля плити.
– Та тут… Розбираю тітчині речі, так, трохи… – відгукнулася Галя, ледве стримуючи хвилювання. Вона читала свій дитячий лист тітці.
У листі вона скаржилася тітці на нудьгу й тугу за селом.
– Дивись, мій дитячий лист тітоньці, – сказала вона Тані, яка саме підійшла. – Все вона зберегла…
Таня зітхнула, похитала головою і поспішила на кухню. А Галина не могла відірватися від листів. Вона крізь сльози читала і читала свої послання тітоньці, де скаржилася на довгу зиму, на те, що тягнеться нестерпно навчальний рік, і обіцяла з перших днів канікул приїхати до улюбленого села.
У тітки не було дітей, Галя була її улюбленицею. Галя пам’ятала, як тітонька завжди говорила про успадкування будинку, просила Галю підтримувати господарство в порядку.
Зараз ці прохання Алли Петрівни спливли у свідомості чітко, ніби щойно були по-справжньому почуті.
Галина сиділа на дивані, складаючи листи знову в стос, витираючи сльози та зітхаючи. Таня підійшла і сіла поряд.
– Ну, що ти розклеїлася зовсім? Не треба сюди більше приїжджати. Тільки пам’ять ворушиш. Все проходить. І час міняється, і життя наше летить уперед, – Таня гладила подругу по спині.
– Давай, я тобі допоможу з обідом, – сказала Галя, і поклавши в комод листи, почала одягати фартух тітки.
– Так ти хотіла речі подивитися, я й сама впораюся, – відповіла Тетяна.
– Тоді я піду запрошувати сусідів, а потім прийду підлогу помию.
Обійшовши сусідів, Галина повернулася усміхнена та спокійна. В її очах світився радісний вогник.
– Ну ось. Заспокоїлася? Все добре? – запитала Таня, озирнувшись на Галину.
– Так, все добре. Як тут, у селі, може, інакше бути? – засміялася Галина.
Таня з подивом подивилася на подругу.
– О котрій за стіл сядемо? Через годину у мене все готово буде.
– Чудово, ось одразу і сядемо. Пообідаємо, посидимо трохи. А потім за справи, справ безліч, – усміхнулася Галина.
– Яких справ? – спитала Таня і сіла на стілець, кинувши рушник на коліна. – Ти що, залишатися тут все-таки надумала?
Галина не відповіла, а тільки широко посміхнулася і кивнула.
Таня мовчки дивилася як Галина миє підлогу в кімнаті, акуратно відсуваючи стільці, дбайливо ставлячи їх на місце.
Деякий час жінки мовчали.
– А як же ж застава? Гроші ще не встигла витратити? Адже половину суми віддали, – запитала Таня.
– Ні, ані копійки не витратила. Навіщо мені ці гроші! Не такі й великі вони. Я до останнього сумнівалася. Жаль було дуже.
Подруги сіли на диван і обійнялися.
– Ось непередбачувана ти, як вітер, Галю. За що тебе я й люблю, – сказала Таня, витираючи сльозу. – Ну, як село, значить, село. Будемо у річці купатися. Гаразд. Вмовила…
– Ага, я тебе і рибалити навчу. Дід Степан каже, щука ще ловиться.
– Ну, коли дід Степан каже… – Таня засміялася. – Гаразд, пора на стіл накривати. Прийде дід Степан?
– А як же ж. Усі прийдуть. Тож розмова цікава буде, – сказала Галина.
– Про що це? – поцікавилася Таня.
– Тебе вмовлятимемо сюди переїхати. Тут будиночок поряд із Степаном продається, зовсім недорого. Га? – Галя засміялася, а потім додала:
– Я серйозно взагалі-то. Не можна втрачати такий класний будинок. Та ще й сторож під боком.
– Не спокушай… – розвеселилася Таня. – А скільки там рочків дідусю?
У будинку дзвенів сміх, коли гості почали збиратися. Обід із розмовами та піснями плавно перейшов у вечерю. Вже було пізно. сусіди почали розходитися. Усі були раді рішенню Галі не продавати будинок.
Коли подруги стали лягати спати, Галя сказала:
– Ну як тобі наші односельці?
– Ох, чудові люди… – відгукнулася сонна Таня.
– Отож бо… Ні на якому морі так тепло нам не буде. Ні на якому морі… Тільки тут, у рідному селі, – промовила Галина, засинаючи.
Світло місяця сріблило дощату підлогу кімнати.
Розмірено цокав старий годинник на кухні, заведений рукою Галини.
Здавалося, він своїм тихим цоканням, з надією, почав відраховувати новий час для старого сільського будинку, з фотографією тітоньки на стіні…
