Таїсія Петрівна з сумом дивилася у вікно. Вітер ніс сірі хмари, і здавалося, що вони ось-ось зачеплять високі тополі в провулку.
Її кіт незворушно муркотів на стільці біля господині, розлігшись на в’язаному круглому килимку.
Майже всі свої трикотажні роботи, а також кухонне начиння Таїсія Петрівна перевезла зі своєї хати в селі сюди, у міську невелику квартирку.
Звичайно, там, у селі, біля печі залишилися її зручні рогачі, чавунки та глечики, що пропахли молоком.
Бабуся сумувала, але розуміла, що дороги назад на батьківщину немає, тому що роки беруть своє, і настав час змиритися і менше працювати, а більше відпочивати.
Так твердили в один голос і дочка із зятем, і онука, і лікарі…
Але звичка до праці не давала спокою Таїсії. Вона з ранку ходила колами по квартирі, потім одягалася і йшла на подвір’я прогулятися з котом.
Той ішов стежкою за господинею, тривожно оглядаючись на двері під’їзду.
Кіт теж важко звикав до міста і побоювався далеко ходити від будинку.
Таїсія Петрівна сіла на лавку біля під’їзду і заплющивши очі, уявила свій сад, деревце за деревцем, кущики півонії, цвітіння жоржин…
– Баба Тая, вам погано? – раптом почула вона дівочий голосок.
То була сусідка Тетянка, худенька дівчинка, дванадцяти років.
– Ні, люба, що ти… – усміхнулася Таїсія Петрівна. – Це я свій садок згадую.
– А який він? Розкажіть! – попросила дівчинка.
– Ну як тут розповіси? Ось, наприклад, як входиш у сад, праворуч біля паркану з сусідкою ростуть яблуні, – Таїсія Петрівна встала з лавки і стала на все ще зеленому осінньому газоні показувати дерева.
– А трохи ближче сюди посаджені кущі аґрусу і смородини. Їм теж сонечка вистачало, – продовжувала пенсіонерка.
Вона пожвавішала, ніби справді бачила зараз свої яблуні та плодові кущі.
– А ось там що, за яблунями? – Тетянка стояла посеред газону під вікнами будинку і показувала рукою на порожнє місце.
– А там… – засяяла Таїсія Петрівна. – У мене криничка, а поряд квітник. І півонії, і айстри, і троянди… Краса!
Обоє помовчали, дивлячись на траву.
– У вас там добре… А у нас тут нічого немає…
– Так посадити ж можна! Чому даремно пустувати місцю? – несподівано для себе сказала Таїсія Петрівна. – Думаю, що мешканці не будуть проти невеликого саду і квітника під вікнами. Що скажеш?
– Ого! – зраділа Таня. – Звичайно ніхто не буде проти! А можна і я саджатиму?
– Ще й як можна! Мені якраз допомога потрібна буде. І не тільки твоя. Збирай друзів, якщо є охочі допомагати. А квітів зі свого саду привезу. Хата поки що не продана…
Бог наче почув бажання Таїсії Петрівни. Негода змінилася теплом.
Сонечко бабиного літа пригрівало і пестило траву й жовтувате листя.
…На прохання Таїсії Петрівни, її дочка Ліза, поїхала зі старенькою у село. Їхали своєю машиною.
І на хату треба ж подивитися, і заразом накопати для клумби різних квітів.
– А ти молодець, мамо, – сказала Ліза. – Тобі не так важко буде до міста звикати, коли свої улюблені квіти з тобою переїхали! І як ти здогадалася?
– Серце підказало. І дівчинка одна. Тетянка звуть. Сусідка моя. Теж квіти любить.
Справа була зроблена. Таня з сусідом Володею перекопали землю під клумбу, вибравши всі камінці та бур’яни, а баба Тая показувала, що й куди садити.
– Нехай буде так само, як у тебе в саду, – говорила Ліза, яка теж брала участь у роботі, – у тебе рука легка, мамо. Все приживеться. І наступного літа тут вже буде краса.
З цього дня настав важливий момент у житті Таїсії Петрівни.
Вона вже не так сумувала за селом. Щоранку вона виглядала на вулицю й дивилася на свої квіти.
Виходила до них, підрізала і вкривала троянди на зиму.
А навесні, коли сніг зійшов, баба Тая з Тетянкою та Володею розпушували під кущами, раділи першим листочкам і поливали свої посадки в суху погоду.
Тепер Таїсія Петрівна багато часу проводила у дворі у своєму садку.
Вона виносила табуретку і сідала прямо біля кущів, погладжуючи листя, а кіт лягав під ніжну зелень нарцисів і жмурився на сонечку.
– Ох, і ти любиш квіти, – сміялася Таїсія Петрівна, чекаючи зі школи Таню.
Коли дівчинка вже наближалася, то чула, як її старенька сусідка вже здалеку показує на квітку тюльпана і кличе її.
– Дивись, дивись, Тетянко, ось сьогодні ще два бутончики зʼявилося! Ох, будуть вони великі, ось побачиш. Можна у школу вчительці буде віднести.
– Ні, зривати не будемо. Самим хочеться помилуватися, і всі сусіди дивляться і нас хвалять, – відповіла Таня.
– Ось у мене незабаром день народження. І я ніколи не любила букети квітів. Мені живі більше до душі, коли вони в землі сидять, дихають і на сонечку, як і ми, гріються, – сказала Таїсія Петрівна.
Таня дізналася точно дату дня народження Таїсії Петрівни й задумалася про подарунок.
Вони з Володею довго обговорювали це. А Таїсія Петрівна знала, їй готують якийсь сюрприз.
Але вона зовсім не очікувала на такий оригінальний подарунок.
Коли настав її день народження, вона, як завжди, зібралася вранці вийти на подвірʼя.
Був кінець травня. Сонце світило яскраво і гаряче того недільного дня.
Біля під’їзду зібралися люди. П’ятеро дорослих, а з ними стояли Тетянка й Володя.
Всі вони загадково посміхалися.
Коли Таїсія Петрівна вийшла на вулицю, її голосно привітали діти і підхопили їхні батьки:
– З Днем народження! З Днем народження! – вигукували, сміючись усі.
І подарували старенькій садівниці великий торт.
– Але це ще не все! – сказав Володя.
Він повів зворушену стареньку до квітника.
– Це вам! – урочисто оголосив хлопчик.
Таїсія Петрівна руками сплеснула від несподіванки.
Там була вкопана невелика лавка, а поряд з нею стояв круглий акуратний дерев’яний столик!
А Таня додала:
– Ну, звичайно, і ми сидітимемо тут теж, коли ви будете вдома. Таке зручне місце! Подобається вам?
На очах у Таїсії Петрівни з’явилися сльози.
– От уже ж догодили, так догодили! Навіть і подумати не могла, як мені буде зручно, – вона сіла на лавку і сперлася на високу спинку.
– Це щоб вам табуретку більше не виносити. А зі спинкою лава ще зручніша, довго можна сидіти.
Маленький столик теж стане в нагоді: можна книжку покласти або журнал. Або навіть чашку чаю! – рекламувала Таня садові меблі, і всі сміялися.
– А хто ж це зробив? – запитала Таїсія Петрівна.
– Так, ми з татом робили. А Таня запропонувала столик. Тож її ідея теж хороша, – розповів Володя.
– Ми її ще й пофарбуємо, поки погода хороша. Так вона довше прослужить, – пообіцяла Таня.
– Які ви в мене хороші, добрі сусіди! Мабуть, мені пощастило. А як здивується моя Ліза! І головне, що мені дуже сподобався подарунок! Дуже дякую всім. Давайте чай пити, раз торт такий великий!
Компанія пила чай на двох лавках, всі жартували і день здався Таїсії Петрівні справді святковим…
…Приклад баби Таї та дітей надихнув усіх мешканців будинку. За кілька років уже весь двір був у квітах. Люди з інших будинків приходили дивитися садок баби Таїсії.
Літо за літом, і квітники ставали все гарнішими.
Але ще одному щасливому досягненню свого садка тішилася Таїсія Петрівна.
Бачила вона не раз зі свого віконця як у сутінках сиділи на подарованій їй лавці дорослі вже Таня й Володька і обіймалися.
– От і добре, дітлахи, – посміхалася таємниці молодої парі Таїсія Петрівна. – Миру вам і злагоди, і кохання на сто років. Ось тобі і лавка! Ось тобі й мій садок… Подружив вас… Треба ж…
…Минуло ще кілька років. Баба Тая вже не доглядала садок, не під силу їй було.
Квітами займалися майже всі мешканці будинку.
Вона вийшла заміж за Володю, і вже чекала дитину.
Таїсія Петрівна виходила посидіти біля квітів.
Таня сідала відпочити поряд. А Таїсія Петрівна немов молитву говорила завжди одне й те саме:
– Чи ж багато треба людині? Лавка під вікном і квіти улюблені… Ось воно й щастя! І люди хороші поряд… Правда ж?
