Інна Володимирівна прокинулася за три хвилини до дзвінка будильника, як завжди.
Вона давно була привчена до режиму. Рівно о 6:27 її очі розкрилися, без усіх цих «ще п’ять хвилин», які вона вважала жалюгідними проявами слабкості.
Перекинула ноги через край ліжка, встала, поправила простирадло, яке за ніч трохи збилося, і попрямувало у ванну.
У дзеркалі вона побачила жінку з гострими рисами обличчя, тонкою, як у моделі, шиєю і зібраним у акуратний пучок темним волоссям, не зворушеним ні єдиною ниткою сивини – фарба добірна, майстер найкращий у місті.
Шкіра гладка – догляд щоденний, харчування строге, сон за режимом. Жодної зморшки, жодного сантиметра жиру.
Вона подивилася на себе і подумки кивнула – порядок.
Відкривши кухонну шафку, вона дістала свою улюблену білу чашку без малюнків. Кава – без цукру, без молока, зварена в турці, ні в якому разі не з машинки – та пихкає, плюється, і смак у напою “пластмасовий”.
Вона сіла за стіл, акуратно підігнувши халат під коліна, і зробила перший ковток. В одній руці чашка, в іншій книга англійською. Їй здавалося важливим читати класику в оригіналі. Не тому що цікаво, а тому, що «потрібно підтримувати рівень».
Після сніданку – душ, процедури для догляду, прасування блузки, макіяж без натяку на вульгарність, мінімальний. Потім – сумка, ключі, строго вивірений маршрут до роботи. Все передбачувано, під контролем.
Інна працювала головною бухгалтеркою у консалтинговій фірмі.
Жодного простроченого звіту, жодної неточності, жодного зайвого файлу на робочому столі.
Коли вона заходила в кабінет, співробітники мимоволі замовкали, починали шукати чим зайнятися. Вона цього не помічала. Або вдавала, що не помічає.
– А що це тут? – якось запитала Інна, проходячи повз стіл молодшої бухгалтерки, де красувався букет від чоловіка. – Це, вибачте, робоче місце чи теплиця?
Марина тоді почервоніла і віднесла букет у їдальню. З того часу вона Інні більше не посміхалася.
І таких ситуацій було багато. Занадто багато. Хтось розговорився голосно в обідню пору – отримував зауваження. Хтось запізнився на п’ять хвилин, чув фразу:
«Звичайно, головне – творча свобода. Тільки за неї, на жаль, не платять».
Хтось розповідав, як провів вихідні, і чув:
«У тридцять років все ще грати в настільні ігри? Ну, кожному своє…»
Інна вважала, що просто говорить правду. Люди повинні прагнути бути кращими. А якщо їм це неприємно – ну що ж, значить, не готові до критики. Бо ж вона не зі злості – навпаки, щоб виправилися.
Давним–давно мала вона одну подругу – Ольгу.
Весела, з заразливим сміхом, з вічно скуйовдженим волоссям і безглуздою звичкою носити різні сережки.
Ольга любила ходила на курси плетіння макраме, сміялася з серіалів і колекціонувала листівки. Інна терпіла, поки могла, а потім якось, не витримавши, висловила все, що думала: що дорослим жінкам не личить займатися дитячими виробами, що сміх без причини – ознака чого завгодно, але не розуму, і що говорити про серіал, де сюжет крутиться навколо чергової любовної інтриги – це верхівка любовної інтриги.
Після того розмови вони більше не спілкувалися.
Інна не шкодувала. Тоді точно ні.
“Навіщо мені в житті люди, які живуть несерйозно?” – переконувала вона себе.
Чоловіків у її житті теж не було. Але й тут вона вважала, що просто не зустріла гідного. Сильний, розумний, охайний, з почуттям міри, не гульбанить, не дивиться футбол, цікавиться мистецтвом, не жує голосно, не хропе, не носить кросівки з класичними штанами, не сидить у телефоні за вечерею. Приблизно такого вона чекала.
– Таких не буває, Інно, – якось сказала Ольга перед останньою сваркою. – Жити треба з людиною, а не з галочками з анкети.
Інна не відповіла, бо знала – вона має рацію, а Ольга просто не доросла до її рівня.
Тепер їй було майже сорок. Обличчя доглянуте, правильне харчування, здоров’я хороше. Тільки ось вихідні навівали дивну тугу.
Святковий день видався по–справжньому теплим. Крізь вікна пробивалося сонячне світло, лягало золотистими смужками на ідеально вимиту підлогу, на бездоганно чисте підвіконня, на меблі, підібрані зі смаком та почуттям мінімалізму. Інна Володимирівна підвелася, як завжди, рано. Звичка. Навіть незважаючи на те, що сьогодні нікуди не треба було йти.
Як завжди, вона пройшла на кухню, відкрила шафу, потяглася до своєї улюбленої чашки, але раптом… зупинилася. Подумала, що не хоче кави. Не хочеться навіть звичної ясності.
Хотілося чогось іншого. Але чого вона поки не знала. Відчула незручність від цієї своєї слабкості, скривилася, ніби хтось сторонній спостерігав за нею.
За вікном співали птахи, люди проходили під вікнами із кульками, хтось сміявся. Чувся запах солодкої вати та смаженої кукурудзи. День міста. А в неї – той самий графік, ті ж книги, ті ж думки.
Інна потяглася до книжки, але, прочитавши половину сторінки, зрозуміла, що не пам’ятає, про що йшлося раніше.
Її дратувала неготовність визнати, що їй нудно і, на жаль, самотньо.
Інна сіла біля вікна і почала спостерігати за тим, що відбувається на вулиці. По тротуару йшла сім’я: молода мама в яскравій сукні, чоловік з рюкзаком, двоє дітей. Дівчинка тримала повітряного змія, хлопчик – цукрову вату. Вони сміялися, а Інна закотила очі.
«Діти на вулиці галасують. Мати вбралася, наче в театр. І що за мода – рюкзак з піджаком. Несмак повний».
Але всередині щось торкнуло.
Інна зітхнула, встала, вирішила зайнятися прибиранням – кращим засобом від будь–яких «неправильних» емоцій.
Але цього разу навіть прибирання не допомагало. В голові, окрім глухого почуття самотності, раптом спливли образи.
Спочатку – сусідка з третього поверху. Світлана. Двоє дітей, чоловік працює в таксі, часто затримується.
Вона якось приносила пиріг, теплий, ароматний, казала:
– Інно Володимирівно, це вам, невеликий, з яблуками. У мене багато вийшло, от вирішила поділитись.
А Інна у відповідь прочитала їй цілу лекцію про цукор і недбале ставлення до фігури.
Потім у пам’яті з’явився момент із тією самою Мариною на роботі. Та якось сказала, що чоловік поїхав у відрядження, син занедужав, і звіт у голові не тримається. Інна, не дивлячись на неї, кинула:
– Якщо кожен приноситиме на роботу свої домашні драми, тут буде незрозуміло що, тільки не офіс серйозної компанії.
Марина після цього майже перестала говорити у її присутності.
І тут погляд Інни впав на полицю у шафі, де лежав старий альбом.
Інна провела пальцем по палітурці, і відкрила першу сторінку.
Мамине обличчя, молоде, лагідне. Батько – у білій сорочці, з гітарою. Маленька Інна, з двома хвостиками і в сукні з квіточками, босоніж на траві. Сміється, тримає за руку старшу дівчинку. Ольга. Та сама, з якою колись були нерозлучні. Сміх, походи у ліс, велосипеди, секретики. А потім – інститут, доросле життя… і та сварка.
Інна торкнулася знімка. Ольга… Весела, смішна, трохи незграбна, але така добра. Остання зустріч… Вона тоді щось ліпила із глини. Раділа, показувала, як у неї вийшла мініатюрна філіжанка. А Інна не витримала:
– Ну, ти ж доросла жінка. Навіщо тобі ось ця нісенітниця? Час втрачаєш на нісенітниці. Краще б ділом зайнялася.
А тепер… Тепер у грудях було пусто. І раптом так несподівано промайнула думка: “А з ким би я сьогодні пішла гуляти, якби захотіла?”
Телефон мовчав, у соцмережах – жодних повідомлень. Навіть колеги, ті, хто хоч із ввічливості скидав раніше листівки, тепер ніби забули про неї. І сама вона ні до кого не тяглася, ні з ким не ділилася, всіх відштовхувала. Стіни побудувала і дивувалася, що ніхто не заходить.
Немов у тумані вона встала, підійшла до полиці з книжками, дістала свій старий нотатник, відшукала телефон Ольги.
Пальці тремтіли, коли вона набирала номер. Один гудок, другий, третій… І раптом – голос, такий самий, як раніше, тільки трохи м’якший.
– Алло?
– Олю, привіт… Це Інна.
– Інна?! – голос був здивований, але… Радісний? – Господи, скільки років! Ти… Все гаразд?
– Так. Просто… Я тут подумала… Може, зустрінемося? Якщо ти не проти, звісно.
Оля не роздумувала.
– Звісно, із задоволенням. Коли тобі зручно?
Зустріч була призначена на неділю, в кафе недалеко від парку. Інна прийшла за п’ять хвилин до потрібного часу, як і належало жінці, яка звикла до пунктуальності.
Зайняла столик біля вікна. Все навколо здавалося незвичним – надто галасливо, надто яскраво, надто… жваво.
Оля з’явилася без запізнення, з незмінною посмішкою, у довгій спідниці та яскравій кофті з вишивкою.
Волосся зібране в недбалий пучок, сережки знову різні. Інна згадала, як раніше це її дратувало. А тепер чомусь захотілося посміхнутися.
– Ти майже не змінилася, – першою заговорила Оля, знімаючи сумку з плеча. – Така сама… акуратна.
Інна не знала, як реагувати. Але кивнула.
– А ти змінилася, – тихо відповіла. – Ти ніби… Стала ще справжнішою.
Оля засміялася.
– Це гарний комплімент. Дякую.
Розмова спочатку йшла натягнуто. Поговорили про погоду, свято, ремонт доріг. Але поступово напруга почала спадати, ніби стара пружина втоми, перекручена за роки, повільно розкручувалась.
Інна слухала, як Оля розповідала про свою родину, про те, що так само ходить на майстер-класи, коли чоловік із сином на риболовлю їдуть. Сміх її був такий самий – дзвінкий, вільний.
– А пам’ятаєш, як ми взимку з гірки каталися, поки рукавиці не вкрилися льодом? – раптом сказала Оля. – А ти ще потім намагалася заварити чай із цукром, щоб зігрітися, але замість цукру насипала сіль. Ми потім весь вечір сміялися.
Інна кивнула, ледь ковтаючи грудку в горлі. Вона пам’ятала. І чай, і сміх, і Оліну щедрість на тепло. А потім знову згадала їхню останню зустріч, і соромно стало – вперше по-справжньому соромно.
– Олю… – Інна глянула на подругу. – Я, мабуть, зіпсувала все і тепер пізно щось змінити.
Оля уважно подивилася на неї і, посміхнувшись, кивнула.
– Ніколи не пізно…
…У понеділок Інна зайшла в офіс і раптом почула, як хтось у кімнаті сміється. Ще кілька тижнів тому вона б скривилася, осіклася, пробурчала щось про «дитячий садок». А сьогодні вона пройшла повз, кивнула Марині, і навіть – о, диво! – зупинилася.
– Як син? Одужав? – спитала вона.
Марина розгубилася. Потім кивнула головою.
– Дякую, вже краще.
Інна посміхнулася.
– Добре. Якщо потрібно буде допомогти, звертайся. Я вільна сьогодні після обіду.
Марина дивилася на неї, наче вперше бачила.
А Інна пройшла у свій кабінет і сіла за стіл.
Наступними вихідними Інна знову вийшла надвір. У руках у неї був пакет із пряжею – для майстер-класу, куди запросила її Оля.
Діти гралися на дитячому майданчику, підлітки не відривалися від екранів смартфонів. Хтось віз візочок. Літня пара сиділа на лавці і дивилася, як їхній онук малює крейдою на асфальті.
Інна йшла неквапливо, вдихаючи повітря. Сонячне світло пробивалося крізь листя. Світ не став ідеальним, але він став трохи ближчим.
Вона підійшла до дверей клубу рукоділля, посміхнулася відображенню у склі, поправила шпильку з квіткою і відкрила двері.
На душі було легко.
Вона – з цього боку вікна. У світі, де люди люблять, сміються, іноді помиляються, але дарують один одному прощення.
І в цей світ вона нарешті впустила себе…
