Оленці було всього 14 років, коли вона вже мала робити всі домашні справи, а ще доглядати слабу матір і вчитися.
– Матусю, от закінчу школу, інститут і зроблю все, щоб ти видужала! Ти ще в мене молода, – казала вона матері.
Але при цьому Олена нишком плакала у своїй маленькій кімнаті від образи й безсилля.
Жили вони втрьох у місті, але в приватному секторі у своєму будинку. По суті, те саме село. Всі один в одного на очах.
Батько ніколи ні в чому не допомагав матері. Доброго слова від нього ніхто ніколи не чув.
А коли Віра занедужала, він просто зібрав свої речі й пішов…
Оленка спочатку не звернула уваги, що батько збирає речі. Мало що, може по роботі десь відправляють.
Але все стало зрозуміло тоді, коли він уже в дверях сказав дочці:
– Я йду від вас назавжди. Таке життя не для мене, та ще й зі слабою дружиною. Мені потрібна сильна жінка. А ти доросла, впораєшся. Гроші я тобі надсилатиму…
Олена подумала, що він так жартує, але коли зачинилися двері, вона оторопіла.
Віра ж лежала і посміхалася.
– Мамо, ти чого радієш, як ми жити будемо?! – ахнула Олена.
– Якось проживемо доню… А що ми від нього бачили?! Сварки й претензії? Ти сходи до дядька Віктора і скажи, що я прошу його прийти до нас.
– Добре, мамо, зараз! – відповіла Олена й пішла до сусіда, який жив навпроти.
Вона давно помічала, що дядько Віктор дивиться на її матір якось по-особливому.
Батько ніколи так не дивився на неї.
Віктор завжди під час зустрічі їм усміхався, говорив мамі компліменти. На день народження дарував їй квіти й коробку цукерок, звичайно, коли батько цього не бачив.
Олена все помічала, але нічого не питала.
Батько ніколи не дарував жодних подарунків ні дружині, ні доньці, і навіть з днем народження не вітав.
Віра поводилася пристойно, як і личить заміжній жінці, хоч і говорили про неї сусідки-пліткарки різне…
А одного разу, коли Олені було тринадцять років вона почула, як Віктор освідчується її матері в коханні!
– Віро, я завжди буду поряд і любитиму тебе! Ти навіть не сумнівайся! Знай це! Що б не сталося…
А мама засміялася і відповіла:
– Ох, я іншому вірна і буду вірна повік. Не треба Вікторе ніяких зізнань…
Оленці йшов чотирнадцятий рік. У самої вже хлопці з’явилися на думці.
Дівчина розуміла, що Віктор любить її матір, але водночас поводиться з нею стримано, не дає приводу для пліток перед сусідами.
Віктор завжди був поруч. Олена мимоволі порівнювала батька й дядька Віктора, і порівняння було не на користь батька.
Вона сама ставилася до Віктора тепліше і краще, аніж до тата.
…Коли Олена стала старшою і дізналася, що Віктор – це колишній однокласник матері, то запитала її:
– Мамо, чому ти вийшла заміж за батька, а не за дядька Віктора?
Віра тоді насварилася до дочки й нічого не пояснила. А Олена більше й не питала…
…Невдовзі після того трапилося лихо. Мати невдало послизнулася. Вона ніби вже й почала одужувати, але їй знову стало гірше.
Віра не могла ставати на ногу, і вставати з ліжка.
Чоловік навіть і не збирався її доглядати. Саме в цей час він і пішов назавжди. Пішов і більше не з’являвся…
Олена так і не знала нічого про нього, навіть чи він хоч живий. Та їй і не було це особливо цікаво…
…Коли Олена тоді прийшла до сусіда, той одразу зрозумів, що в них щось трапилося.
Віктор жив сам, але в хаті у нього завжди був порядок.
– Дядьку Вікторе, мама сказала, щоб ти прийшов до нас! – сказала Олена.
– А як же ж твій батько? Йому це не сподобається…
– А батько від нас пішов! Вчора ввечері пішов назавжди, так і сказав.
Віктору більше не треба було нічого говорити. Він одразу ж прийшов до них додому.
Чоловік довго сидів біля Віри, вони розмовляли.
А потім Віктор залишився назавжди…
Олена навіть не зрозуміла, як це сталося. Тільки вона мала таке відчуття, ніби він завжди і жив з ними…
За Вірою він доглядав дуже добре і дбайливо. Привозив додому лікарів, сам возив її по лікарнях.
Поступово жінці стало краще.
Віра стала на ноги. Які ж усі були щасливі!
З приходом Віктора до них у дім, Олені стало набагато легше. Він взяв на себе левову частку домашніх турбот і догляд за матір’ю.
– Олено, ти головне добре вчися! Твоя мрія стати лікаркою обов’язково здійсниться! – підтримував він її і сам щиро вірив, що так і буде.
Іноді Олена бачила, що Віктор ходив похмурий, але мовчав.
При Вірі ж завжди намагався посміхатися.
Це потім Олена дізналася, що він чув плітки на адресу матері:
– Де це бачено, щоб за слабою жінкою доглядав сусід?! Недарма чоловік її покинув! Сама слаба, а мужика в хату привела!
І все в такому ж дусі…
Віктор намагався не звертати на це уваги…
Віра потроху почала ходити. Вони вже вдвох із Віктором ходили в магазин.
Згодом все пройшло. Віра поступово розквітла.
І якщо раніше дивилася в землю, то тепер ішла з високо піднятою головою під руку з Віктором.
І не було за них нікого щасливішого!
Їхня сусідка Тетяна, казала:
– Віро, ну тебе прямо не впізнати! Погарнішала он як, а Віктор очей від тебе не відводить! Ти головне не зважай на людей. Поговорять і забудуть…
– А я й не зважаю! – посміхалася Віра. – Щастя не сховати, тож я й не ховаюся ні від кого. Живу так, як хочу!
Наче все стало затихати, але пліткарки незабаром знову почали шепотітися, коли побачили, що Віра вагітна.
– Стара вже, а отаке, – шепотілися їй вслід. – Під сорок років вирішила народити. Нагуляла…
А Віктор з Вірою одружилися і ходили щасливі в очікуванні малюка.
Олена теж раділа.
Мати видужала, була щаслива.
А коли народилася маленька Софійка, вони зажили іще краще. У любові і щасті…
Олена після закінчення школи вступила в інститут. От і здійснилася її мрія!
Вчитися було важко, але дівчині подобалося.
У батьків усе було добре, сестричка підростала…
Нарешті Олена закінчила навчання і почала працювати. Усі були задоволені й щасливі…
…Віктора не стало раптово… Він ніби відчував.
Напередодні Олена прийшла до батьків у гості. Вона вже жила окремо.
Віктор же ж раптом обійняв Олену й Софійку, пригорнув міцно до себе.
– Дівчатка, якби ви знали, як я вас люблю! І вашу маму, звісно ж!
Віра посміхалася, а він обійняв їх так, наче востаннє. І виявилося, точно востаннє…
Вранці він не прокинувся – серце.
Віра не знаходила собі місця від горя. Таким коротким було її щастя…
– Матусю, ти не одна, матусю, у тебе є ми з Софійкою. Ми допоможемо, разом переживемо це, – заспокоювала її Олена.
Вона переживала, аби мама знову не злягла.
…Через місяць Віра вже потроху стала посміхатися, і начебто все налагодилося. Вона вийшла на роботу.
Але через три місяці її раптом не стало…
Мабуть, не змогла пережити тугу за коханим, не змогла жити на світі без свого Віктора…
Олена з молодшою сестричкою залишилися самі. Знову вона повернулася у свій дім. Треба було дбати про Софійку, яка вчилася в школі.
Молодша сестричка дуже сумувала за батьками. Вона намагалася не показувати Олені, що нишком плакала, але та розуміла і помічала. Олена просто мовчала. Жаліла сестричку і тепер жила тільки для неї.
Вони разом гуляли на вихідних. На батьківські збори ходила Олена. Софійку вчителя хвалили, вчилася вона на відмінно.
Олена пишалася й іноді, коли було дуже важко, говорила, дивлячись в небо:
– Матусю, ох як би ви з Віктором пишалися своєю донькою… Софійка така молодчинка й розумниця!
Олена із Софійкою їздили на цвинтар до батьків. Вони збирали гроші на гарний пам’ятник. Нарешті Олена встановила його…
…Якось вони поїхали з сестрою знову до батьків на могилку. Сестри поклали квіти і стояли мовчки.
Вони дивились на гранітний пам’ятник. На ньому були зображені Віра з Віктором, які притулилися один до одного і посміхалися.
Такі обоє красиві й щасливі…
Раптом десь позаду почувся якийсь шурхіт.
До них підійшла незнайома жінка років п’ятдесяти.
Вона стояла, дивилася на пам’ятник і посміхалася.
– А ви що знали наших маму й тата? – здивовано запитала Олена.
– Ні, – відповіла жінка. – Моя мама похована поряд, ось тут…
Вона вказала вона на могилку.
– Мені дуже сподобався пам’ятник. Бачу, що нещодавно його встановили. Я коли востаннє була тут, то ще стояв хрест…
– Так, недавно. Нарешті ми з сестричкою назбирали грошей, – сказала Олена. – Довго вибирали його. Я переживала, що мама з татом під хрестом лежать. У них було велике кохання. Кохання довжиною в життя. А таке кохання має бути увіковічнене. Тепер я спокійна…
Жінка кивала головою, погоджувалася…
Олена нарешті заспокоїлася. Вона зробила для батьків те, що мала зробити.
Софійка зібралася вступати в інститут, а сама Олена вирішила зайнятися особистим життям.
Вже протягом року до неї залицявся один з колег.
Артем уже кілька разів пропонував їй одружитися. Олена погоджувалася, але з однією умовою.
– Я маю здійснити свою мрію. Я маю увіковічнити пам’ять моїх батьків. А потім ми вирішимо нашу долю…
Хоч Артем і пропонував допомогу, але Олена казала, що вона має зробити це сама. Це її обов’язок.
Тепер у Віри і Віктора кохання… Кохання довжиною у вічність…
