Олена з чоловіком жила у котеджному селищі. Селище це було ще молоде, до ладу не було ні доріг, ні інфраструктури. Але Олена була щасливою. Вона виросла в дитбудинку, була важкою дитиною.
– Ох, – говорила, зітхаючи, нянечка тітка Марія. – І наплачешся ти Оленко у житті.
Тітка Марія любила Олену, та вона всіх дітей любила, шкодувала.
Олена була вередлива, вона не давала себе образити. За що її й сварили часто у дитбудинку.
Олена мріяла, що виросте, вийде заміж, народить купу дітей і їх любитиме. Багато дітей у дитбудинку мріяли знайти батьків чи родичів, а Олені не потрібні були родичі. Вона мріяла про свою сім’ю.
А коли випускалася з дитбудинку, їй сказали, що вона має родичів, а в цих родичів є житло, частина якого належить Олені. Загалом, житла від держави Олені не дісталося. Адресу родичів Олена навіть брати не стала.
Що було з нею після випуску з дитбудинку навіть згадувати не хочеться. Пройшла через багато чого. Жила у друзів, яким таки дісталися квартири. Непогано, треба сказати, жили. З’їжджалися втрьох, вчотирьох в одну квартиру, а решту квартир здавали. На ці гроші й жили. Не працювали до ладу, гуляли, шикували.
Якось до них у квартиру прийшла чергова комісія. Друзі Олени думали, що ця комісія зараз почне читати моралі, виховувати та складати протоколи. Та жінка сказала:
– У місті організовано соціальну акцію «Наставник». Пропоную вам взяти участь у ній. У кожного з вас буде наставник, який вам розповість про різні професії, з якими ви ходитимете в кіно та на концерти. Загалом розповість, як можна змінити своє життя.
Друзі Олени поставилися до цього недовірливо, а Олена погодилася. Кинути завжди можна.
І з цього дня життя Олени змінилося. За рік вона влаштувалася на роботу, винайняла окреме житло, познайомилася з хлопцем, за якого згодом і вийшла заміж.
Через три роки вони купили недобудований будинок, хоч і в іпотеку, але свій.
Цього дня лив дощ, як із відра. Олена мала вихідний, а чоловік працював. Олена влаштувала генеральне прибирання. У планах було сходити магазинами, але дощ змінив плани. Дорогу до їхнього будинку дощ розквасив так, що краще вдома посидіти.
У двері обережно постукали. Олена навіть вирішила, що їй здалося. Але стукіт повторився.
На порозі стояла жінка, вода з неї стікала струмками. Вона мовчала. Олена спитала:
– Вам кого? Ви шукаєте когось?
– Вибач, дочко, я трохи заблукала. А тут такий дощ. Дозволь у тебе перечекати.
– Ну, проходьте, – знизала плечима Олена. – Тільки донькою мене не називайте, терпіти це слово не можу. Мене Олена звуть.
– Добре, до… Пробач, Олено. А мене можеш звати Оксаною, – жінка скинула старе пальто та гумові чоботи.
Олена віднесла пальто у ванну, щоб там з нього зтекла вода. Подала жінці рушник.
Потім мовчки пили чай. Щиро кажучи, Олена не знала, про що говорити з незнайомою жінкою. Вже допиваючи чай, жінка раптом заговорила.
– Знаєш, якою я не розумною була в молодості. Мені б теперішній розум, все обернулося б не так безглуздо. І сьогодні б я не промокла до нитки. А ти молодець, добра дівчинка. Не захвилювалася, впустила мене.
– А чого мені хвилюватися? Брати в нас нічого, а постояти за себе я навчилася ще в дитинстві, – засміялася Олена.
Розмова знову затихла. Олена розуміла, що треба б спитати у жінки, що таке трапилося з нею в молодості, чому вона шкодує про це. Навіть бачила, що жінка чекає на запитання. Але Олені не потрібні чужі історії, їй би забути свою, як страшний сон.
Говорити не було про що. Дощ припинився, Оксана збиралася. Олена принесла їй так і не висохле пальто. Жінка пішла.
Олена зайшла на кухню і побачила записку: «Олено, я твоя мама. Мій номер телефону… Будь ласка, подзвони».
Олена швидко зімʼяла та викинула цю записку, не потрібні їй родичі.
