На подив Ніни Павлівни на прощання до її чоловіка Станіслава Вікторовича приїхали його діти від першого шлюбу, з якими він намагався підтримувати стосунки, але вони його всіляко ігнорували. Протягом двадцяти років, що вони жили разом, Ніна Павлівна часто чула нарікання чоловіка з приводу розлуки з дітьми. Він пішов із сім’ї не з власної волі, його дружина сама зруйнувала їхній шлюб. Вона пішла до більш багатого і щасливого чоловіка, забравши дітей і заборонивши колишньому чоловікові зустрічатися з ними.
Звичайно, він не прислухався до її слів і намагався встановити графік спілкування з дітьми, справно платив аліменти, але всі його спроби не зазнали успіху. І нарешті самі діти відмовилися з ним зустрічатися.
Ніна Павлівна чула одну з останніх розмов чоловіка із сином, оскільки вона проходила по гучному зв’язку.
-Тату, не дзвони і не намагайся з нами зустрітися. Нам із Іриною це зовсім не треба. Ми давно чужі люди. Чого ти хочеш?
На той час синові було вже шістнадцять років, і якби він хотів, то цілком міг би підтримувати стосунки з батьком.
-Миколо, синку, я так скучив? Як ти живеш?
-Тату, у мене все норми, ми живемо відмінно. Мамин чоловік чудовий вітчим. Він нас із Іриною забезпечує. Жаль, що ти не дав дозволу на усиновлення. Ми тоді вважалися б його законними дітьми, а так у нас тільки проблеми. Щоразу, коли ми хочемо поїхати відпочити за кордон або ще кудись потрібно просити твого дозволу. А тобі це треба?
-Миколо, я ж твій батько, – якось безпорадно пробурмотів Станіслав Вікторович. – Я хочу вас бачити. Сумую.
-Тату, до чого ці соплі? У нас все добре. Ми не потребуємо нічого. І твої аліменти – це копійки. Нам на кишенькові відвалюють більше. Якби ти відмовився від батьківства, то не платив би аліменти. У тебе маленька зарплата, мама каже. Гаразд. Бувай. Ти краще не дзвони, бо мама завжди хвилюється. Навіщо її хвилювати даремно? Бувай.
Після цього батько дзвонив ще кілька разів дочці та синові, але жодного результату ці розмови не принесли. Діти бачитися та спілкуватися з рідним батьком не хотіли.
Саме тому Ніна Павлівна була дуже здивована, коли Микола та Ірина приїхали на прощання. Вони мовчки стояли біля відкритої могилки, першими кинули три жмені землі, виглядали пригніченими і зануреними у свої сумні думки.
-Ось тепер вони пошкодують, що не спілкувалися з батьком, коли він так хотів їх бачити. Вони зрозуміли, що настає час і наші помилки вже неможливо виправити,— думала Ніна Петрівна, дивлячись на молодих людей у чорному одязі,— тепер вони зрозуміють, кого втратили. Жодний чужий дядько не замінить рідного батька. І добре б він був якийсь гульвіса, сам гуляв і кинув свою дружину через жінку… Адже ні, у розлученні винна їхня мати, а він і аліменти завжди платив. .. Я пам’ятаю він і подарунки якісь посилав… А потім Микола зателефонував і сказав, щоб він ці грошові подарунки не слав, бо йому соромно перед друзями… Ось так син! А тепер он якийсь похмурий. Зрозумів, що ніколи не попросить у батька прощення.
І навіть у цей гіркий момент вона зазнала якогось мстивого задоволення, що її коханий чоловік тепер буде реабілітований.
На поминках було небагато людей, але Ніна Петрівна постійно ловила на собі якісь випробувальні погляди Миколи та Іри. Вона гадала:
-Дивно, що вони так на мене дивляться? Мабуть, хочуть поговорити про батька. Щось розпитати про останні роки життя. Бідолашні діти, – несподівано розчулилася вона, – вони ж були позбавлені батьківського кохання. Напевно, вони, ставши дорослими, зрозуміли, що втратили, але їм було соромно зробити перший крок до зближення. Так, часом важко переступити через свою гордість та сором. А тепер вони вже ніколи не примиряться, і вкотре за сьогодні сльози виступили на її очах.
Коли всі розійшлися, Ірина зголосилася допомогти жінці прибрати зі столу, а Микола зручно влаштувався на дивані і оцінюючим поглядом окинув меблі та гарні дрібнички за скляними полицями серванту.
-Давайте спокійно чаю поп’ємо, – попросила Ірина, коли весь посуд був прибраний. .
-Звичайно, звичайно, це дуже незручно, – погодилася Ніна Петрівна. – Я зараз дістану… десь у мене були цукерки та зефір. Вона швидко поставила на стіл кілька вазочок із ласощами та заварила свіжий чай. Сама вона тим часом думала:
-Напевно, діти хочуть поговорити про батька. Вони, бідні, соромляться одразу запитати про нього.
Зараз поп’ємо чаю, трохи заспокоїмося і я їм все про нього розповім. Я скажу, як він їх любив і сумував. Нехай у діток збережуться найкращі спогади про бідного Стаса.
Розливши чашками чай, вона покликала Ірину та Миколу до столу. Молодий чоловік узяв у руки чашку, а потім спитав:
-Я ось що хотів сказати, Ніно Петрівно …
-Так-так, – зраділа жінка, – я уважно тебе слухаю… Вам, мабуть, цікаво…
-Так, нам дуже цікаво, – зупинив її нетерпляче хлопець, – який спадок залишив наш батько? Ми з Іриною, власне з цього приводу і приїхали. Який спадок нам він залишив?
Ніна Петрівна кілька хвилин посиділа мовчки, вона переварювала, що почула від юнака, а діти Станіслава тим часом дивилися на неї нетерпляче й роздратовано.
-Ніно Петрівно, ми розуміємо, що у вас є своя подружння частка. Нам це юрист пояснив, але решта спадщини ділиться на трьох по совісті.
-А вам не соромно говорити про спадщину, коли багато років тому ви відмовилися з батьком навіть спілкуватися. Сказали, що новий чоловік вашої матері вас повністю забезпечує, а батько сплачує лише аліменти, а на більше у нього грошей немає. А тепер ви хочете якусь спадщину?
-А що він нічого не заробив за життя? – якось верескливо поцікавилася Ірина. – Ви, звичайно, зараз скажете, що ми не повинні нічого просити, але ми просимо лише те, що нам належить згідно із законом. Ми його рідні діти та маємо право на спадщину. Адже в нього напевно, щось було цінне. Ось ця квартира…
-Так, – підхопив Микола, – ми розуміємо, що ви все це разом з батьком наживали, але треба ж чинити, щиро. Ми є дітьми свого батька і хочемо отримати його спадок. А квартира у вас чудова, велика і в центі, з хорошим ремонтом. Скільки вона, наприклад, може коштувати? Її можна продати, гроші розділити, а ви купите собі щось менше…
– Так, – задумливо промовила здивована жінка, – я, наївна, думала, що ви шкодуєте, що не змогли побачитися з батьком за життя, не встигли з ним налагодити стосунки, а ви приїхали за спадщиною. Будь-що, але наше …
-До чого ці незрозумілі розмови. Це нормально, що діти одержують щось від своїх батьків. Ви будете з нами ділитися чи ні?
Ніна Петрівна обвела поглядом напружені обличчя Миколи та Ірини, їхні очі висловлювали таку жадібність, що їй стало не по собі.
-Ні, нічого ділити я не буду. Вам тут нічого не належить.
-Як так? – майже вигукнули в один голос молоді люди. – Що наш батько за своє життя нічого не нажив? Напевно, у вас є якісь рахунки і на них гроші. Усі так роблять. І квартира коштує чимало. А машину маєте? Дача? Гараж? Все це ділиться по совісті.
-Як ви любите це слово-совість. Тільки все життя чомусь ви чинили не по совісті. А тепер все про неї говорите. Ні, цю квартиру я отримала у спадок від батьків. А свою квартиру ваш батько залишив матері під час розлучення. Що вона з нею зробила, я не знаю. Ми жили у цій квартирі. А гроші ми воліли витрачати на подорожі. Ми з Станіславом дуже багато їздили, переглянули світ. На рахунках у мене нічого не залишилося після прощання. Машини ніколи не було. Дача є, але вона теж залишилася від моїх батьків, тож моя.
-Не може цього бути, що нічого немає, жодного майна. Цього просто не може бути, – злісно сказала Катерина. – Напевно, і квартира ця купувалась у шлюбі, і дача. Ми будемо з вами судитися? Ви цього хочете?
-Хочете судитися, подавайте до суду. Якщо суд скаже, що я щось маю вам віддати, я віддам. Нічого не залишу собі. Навіть усі особисті речі Стаса складу в валізи і вам віддам. Хочете?
-Навіщо нам це старе? – Пересмикнув плечима Микола, – значить, по-хорошому, по совісті ви не бажаєте?
-Ні, не бажаю. Я вважаю, що вам нічого не належить. Станіслав довго нездужав, ми витратили на процедури всі гроші, які у нас були накопичені, залишки пішли на прощання. Більше нічого нема.
Молоді люди вискочили з квартири Ніни Петрівни, на прощання вони тільки вигукнули, що обов’язково судитимуться і нехай суд перевірить усе сказане жінкою.
Після їхнього відходу Ніна Петрівна підійшла до портрета чоловіка, перев’язаного чорною стрічкою:
-Бідний Стас, добре, що ти не дожив до цього моменту і не бачив справжніх облич своїх дітей. Вони ще кажуть про совість? .. Напевно, добре, що ви не спілкувалися останні роки… Для тебе було б таким розчаруванням дізнатися про їхню справжню сутність.
Вона змахнула сльози з обличчя і лагідно торкнулася портрета, немов передаючи останній привіт чоловікові.
