Містечко було невелике, але гарне, з доглянутими вулицями та будинками старої забудови з акуратними фасадами, мініатюрними балкончиками та невеликими палісадниками біля під’їздів.
В одному з таких будинків на три поверхи на одному майданчику жили троє сусідів.
Першу квартиру займала баба Наталя, як її усі в будинку називали. Їй уже було добре за сімдесят. Вона жила тут замолоду зі своєю родиною: чоловік та двоє дітей. Але дочка та син поїхали, а чоловіка не стало три роки тому.
Раніше вона часто виходила на подвірʼя, жваво бігала у справах і в магазин. А зараз з’являлася на людях рідко, дедалі більше вдома просиджувала, особливо взимку. І похід у магазин по продукти був для неї подією.
У другій квартирі жила Марина із синочком Владиком. Їй було тридцять п’ять, хлопчикові нещодавно виповнилося п’ять. Заміжня Марина не була, квартира їй дісталася від батьків, які рано пішли, а від кого в неї син – було великою загадкою.
– Напевно, від лікаря якогось, – пліткували сусіди.
Марина працювала у лікарні медсестрою. Але попліткували та й облишили. Чоловіків вона не водила до себе, весь вільний час присвячувала синові. Іноді, йдучи ненадовго у справах, вона просила бабу Наталю посидіти з Владиком.
За це Марина дбайливо приносила їй продукти з крамниці, робила процедури, вимірювала тиск. Іноді й прибрати допомагала. По-доброму жили, по-сусідськи.
– Що ж ти заміж не виходиш, Марино? – запитувала її іноді баба Наталя.
– Та я б з радістю, тільки вільних чоловіків немає мого віку й постарше. А хто молодший, той із дитиною не візьме. Та й мені друга дитина в домі ні до чого, соліднішого чоловіка треба, – сміялася Марина у відповідь.
Симпатична вона, звичайно, тільки втомлена трохи і простакувата на вигляд, не модна, як інші. Баба Наталя згадувала свою дочку, вона була Марининого віку. Завжди ніби на парад одягнені, довгі плащі чи шуби, високі підбори. Як приїде в гості, сусідки дивуються: як з журналу мод.
У неї, дякувати Богові, чоловік забезпечений. Вона може собі дозволити, а Маринка одна старається, сина піднімає. Не до речей їй. Але заміж потрібно, хоч би для того, щоб жити стало легше.
– Тільки чоловік потрібен хороший, – міркувала баба Наталя. – Такий, як у моєї доньки.
Ну а третю квартиру на їхньому майданчику займав Володимир Якович. Він переїхав в їх будинок не так давно. Ніхто й гадки не мав, звідки він, чому саме тут раптом оселився. Ця квартира довго пустувала, і раптом мешканець новий прибув, відремонтував, меблі завіз і став обживатися.
Культурний такий, з усіма вітається. На зріст високий, стрункий. Близько п’ятдесяти, може молодший. Вдома не сидить, працює. Кажуть, викладає у коледжі якомусь.
Самотні жінки на подвірʼї дивилися на нього зацікавлено, але далі привітань та кивків справа не йшла. А Марина взагалі зустрічалася з ним рідко, хоч і жили на одному майданчику. До нього ніхто не ходив, не приїжджав, жив він тихо.
Але іноді з його квартири долинала музика, красиві романси. Це траплялося досить рідко, і Марина іноді, чуючи музику через стіну, замислювалася: що навіює йому такий настрій?
А баба Наталя сказала їй:
– Спитала його якось, чому слухає таку несучасну музику. А він відповів, що ці романси завжди, мовляв, сучасні. А слухає їх за настроєм, коли він поганий у нього. Ось так, дівчино! Усміхнений і привітний, а поганий настрій у нього.
Марина тільки плечима знизала. Усі сумують, не він один. Іноді так нахлине, що хоч що хочеш роби, ніякі романси не допоможуть. Але про це вона бабі Наталі не говорила. Це особисте. Але Владик її рятує від такого настрою, не дає мамі розслабитися.
Того вечора Марина з сином прийшли з садка всі мокрі, змерзлі. Останні дні зими видалися вогкими, йшов то дощ, то сніг, на землі калюжі, з дерев капає. Біля під’їзду зустрілася із сусідкою, вона по хліб ходила.
– Мене чого не попросили? Я б принесла вам, бабо Наталю! – сказала їй Марина.
– Ти ось що, дівчино, приходь до мене з Владиком на чай. Я пиріжків напекла, посидимо, поговоримо.
Прийшли вони за чверть години, сіли на теплій кухні, а за стіною музика знову.
– Гарно співають, – сказала баба Наталя. – Але щось не гаразд у нього знову. Чує моє серце. Може, запросимо на чай, га? Поки пиріжки гарячі. Як думаєш?
– А зручно? – запитала Марина. – Раптом він сам хоче побути?
– А ось зараз і дізнаємося, – сказала бабуся, вийшла з квартири і подзвонила у сусідський дзвінок.
Володимир Якович відкрив одразу і винувато глянув на бабу Наталю.
– Музика заважає? Вибачте, я зараз зменшу…
– Ні, не заважає. Ходімо до нас, ми з Мариною по-сусідськи чаювання влаштували. Пиріжки у мене свої. Чого тут один журитеся?
Думав він не довго. Подякував і сказав, що за п’ять хвилин прийде. Треба ж! Зговірливий який! Не відмовився, не прикинувся зайнятим чи втомленим. Молодець! І прийшов скоро. Спортивні штани, тонкий светр, в руках коробка цукерок, привітна, як завжди, посмішка. А в очах смуток.
Марина привіталася і пошкодувала, що не одяглася гарно, так і прийшла у своєму товстому махровому халаті та домашніх капцях, одягнених на вовняні шкарпетки. Ноги просто змерзли на вулиці. Поруч із нею сидів Владик і дивився на чоловіка широко відкритими очима.
А де йому ще чоловіків побачити так близько? Вихователі жінки, звісно, дідусів немає, не кажучи вже про тата. Ось і дивиться, затамувавши подих.
– Ну що, давай знайомитись? – голосно сказав чоловік. – Мене дядько Володя звуть, а тебе?
– Я Владик, а це моя мама Марина. Ми до баби Наталі в гості прийшли.
– Зрозумів!
Потім Владику, який наївся пиріжків, увімкнули мультики, посадивши на диван, і дорослі залишилися самі.
– А в мене ігристе є, – напівпошепки сказала баба Наталя. – Давайте трошки? За знайомство. А то поряд живемо, і все сторонкою, все стороною якось…
Вона дістала маленькі чарочки на ніжках і смачне ігристе. Розговорилися, і кожен трохи про себе розповів. Баба Наталя про те, як швидко життя минуло, вона й не помітила. Важко було часом, а коли все налагодилося, дітей виховали, то тут і чоловіка не стало, і жити вже ніколи…
Марина заспокоїла її: було б здоров’я, і у дітей усе гаразд. Не сумуйте, мовляв, я поряд. А про себе вона сказала лише, що її життя – Владик. Крім неї, він нікому не потрібен.
– Ви один одному потрібні, – відповів Володимир Якович, а баба Наталя майже повторила її слова:
– І я у вас є, завжди допоможу, ти ж знаєш.
Настала черга сусіда, і він поділився:
– Заслаб я був, довго у лікарні пролежав. Просив, щоб виписали, а лікарі ніяк. То кардіограма не така, то тиск скаче. А поки лікувався моя дружина… Іншого знайшла. Ось я і залишився один, як перст. Дітей у нас не було. Поїхав я подалі, щоб не бачити, не згадувати.
– Любите її? – вихопилося у Марини.
– Не знаю. Стільки років разом пліч-о-пліч. А потім раз і як забрали частину тебе. Частина твого життя. Пісні вона любила, грала на піаніно, співала. У музичній школі викладала. Та й зараз викладає, а я ось тут. Один…
– Ми у вас є, Володю! – багатозначно закінчила баба Наталя, і всі по-доброму засміялися.
Прибіг Владик і сказав, що хоче спати. Марина попрощалася і повела його. Але після цього вечора життя у всіх трьох змінилося.
Володимир Якович став часто заходити до сусідок. То відремонтувати щось, то почепити. Чи ж мало дрібних побутових проблем у самотніх жінок? Баба Наталя прямо потрібною себе відчула теж: і наготує, і напече, і в гості закличе.
Марина з продуктами допомагала, Владик просто любив ходити до баби Наталі, особливо якщо дядько Володя там.
А якось і Володимир раптом запросив їх до себе в гості. Чоловік накрив стіл, сам плов приготував смачний, квіти на столі стоять…
– Свято у тебе якесь, Володьку, чи що?! – хитро запитала баба Наталя. – А я без подарунка тут он прийшла…
В квартирі тихо грала музика. Владик їв плов гарною срібною ложечкою – виделкою у нього не виходило. Марина теж чекала на пояснення від сусіда.
Який же ж оце привід для зустрічі? Одягнулася вона цього разу красиво, причесалася, підфарбувалася…
Володимир у сорочці з краваткою, урочисто підвівся з місця.
Жінки затамували подих, не розуміючи, що відбувається.
– Я дуже хочу Марино тебе за дружину взяти, – раптом сказав він. – Полюбив я вас, як рідну родину. Владику тато потрібний, а тобі, Марино, потрібний такий чоловік, як я? Ти подумай, я не кваплю. Але буду щасливий, якщо… Різниця у віці і мої сивини не бентежать.
– Я подумаю, Володю… – відповіла Марина.
Щоки її були червоні. Владик дивився на них округливши очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. А баба Наталя сказала:
– А я на весіллі дружкою буду, як домовитеся!
Усі дружно засміялися, обійнялися, мов рідні люди.
Хоча чому «як»?
Поріднилися вони, душами поріднилися, а незабаром зажили однією дружною родиною.
…Розписалися Марина з Володимиром навесні. Владика він одразу всиновив. Так і з’явились у нього і тато, і бабуся Наталя, яку він так і вважав за рідну.
Ну а щасливішою за його маму жінки й не було. Щастя красить жінку, надає їй бадьорості, блиску в очах і почуття заспокоєння і за своє життя, і за життя сина…
