– Хіба ти не розумієш, що зрадив нас усіх? – голос Ганни тремтів.
Вона стискала в руках стару фотографію, де вони втрьох – вона, Олексій та мама – посміхалися в об’єктив на тлі квітучого саду.
Олексій стояв біля вікна, поклавши руки в кишені дорогого піджака. Його силует чітко вимальовувався на тлі заходу сонця, що фарбував стару вітальню в теплі помаранчеві тони.
– Зрадив? – Він різко розвернувся, і його зазвичай холодні сірі очі блиснули. – А як щодо тебе, сестричко? Хто роками мамі розказував нісенітниці? Хто переконав її переписати заповіт?
Ольга, яка до цього мовчки спостерігала за сваркою з дивана, стала на ноги.
– Ганно! Олексію! Припиніть негайно! – Вона стала між ними. – Марія Петрівна не витримала б, бачачи це!
Той день розпочинався зовсім інакше.
Ганна прокинулася рано, коли перші промені сонця тільки–но почали пробиватися крізь мереживні фіранки – мамині улюблені, куплені ще у вісімдесятих.
Вона лежала у своїй старій кімнаті, прислухаючись до скрипів та шерехів будинку, який знала все життя.
Рівно рік минув із того дня, як мама пішла.
Цілий рік без її тихого голосу, без дзвону чайної ложечки по порцеляновій чашці вранці, без запаху свіжоспечених булочок у неділю.
Рік, що змінив все.
“Потрібно встати,” – подумала Ганна, дивлячись на сонячні зайчики, що танцювали на стелі.
Сьогодні важливий день – день пам’яті. І вона вирішила влаштувати прощальну вечерю. Востаннє зібрати всіх разом у цьому будинку, перш ніж…
Дзвінок телефону перервав її роздуми.
– Ганнусю, люба, я вже в дорозі, – голос Ольги, як завжди, випромінював тепло та турботу. – Купила все за списком. Як ти там?
– Тримаюся, – Ганна сіла на ліжку, машинально поправляючи складки на покривалі. – Олексій дзвонив годину тому. Сказав, що приїде до шостої.
– Він… Все добре?
– Наскільки може бути добре в людини, яка вважає, що її обманули зі спадщиною, – гірко посміхнулася Ганна.
Спогади накочували хвилями, поки вона готувала на кухні.
Ось тут, біля цієї плити, мама вчила її пекти свій фірмовий пиріг з яблуками.
“Головне – любов, доню,” – говорила вона, показуючи, як правильно замішувати тісто. – “Без любові ніякий рецепт не працює.”
А там, біля вікна, стояло мамине улюблене крісло.
Скільки вечорів вони провели тут утрьох – мама в’язала, Ганна читала, а маленький Олексій грався із машинками на підлозі.
Тоді все було просто. Тоді вони були сім’єю.
Вхідні двері гримнули, впускаючи Ольгу з пакетами продуктів.
– Боже мій, Ганно! – Вигукнула вона, оглядаючи кухню. – Ти вже стільки всього наготувала!
– Не могла спати, – знизала плечима Ганна, витираючи руки об фартух. – Знаєш, готую і весь час чую мамин голос. Як вона вчила мене, що і як…
Ольга поставила пакети і міцно обійняла подругу:
– Вона б пишалася тобою. Правда.
Десять років пролетіли, як один день.
Ганна пам’ятала той момент, коли все змінилося, – дзвінок із лікарні, страшні слова, рішення покинути роботу.
Вона була на порозі підвищення. Але хіба це мало значення, коли мама потребувала постійного догляду?
Олексій тоді вже жив у великому місті, будував свій бізнес.
– Я допомагатиму грошима, – сказав він по телефону. – – Але ж ти розумієш, у мене бізнес, я не можу все кинути.
І він справді допомагав – оплачував дорогі ліки, процедури, консультації найкращих лікарів.
Але грошима було неможливо замінити присутність.
Гроші не могли подати склянку води посеред ночі, не могли обійняти, коли ставало лячно, не могли просто тримати за руку годинами, мовчки.
– Все готове? – Ольга оглянула накритий стіл. – Виглядає приголомшливо.
Ганна кивнула, поправляючи стару мереживну скатертину:
– Мамині улюблені страви. Пам’ятаєш, як вона готувала ці котлети по-київськи? Говорила, що це татовий рецепт…
– Звісно, пам’ятаю. І як ми з тобою намагалися їх повторити, коли навчалися в інституті, – Ольга тихо засміялася. – Ото диму було.
Годинник у вітальні показав шосту. Ганна мимоволі здригнулася – Олексій завжди був пунктуальний.
Немов у відповідь її думкам, пролунав звук машини, що під’їжджала. Дорогої, судячи з гурчання мотора.
– Ну що, – Ольга стиснула руку подруги. – Починається?
Олексій зайшов у будинок як чужий – офіційний, підтягнутий, у костюмі, який, напевно, коштував більше, аніж Ганна заробляла за рік. Він приніс величезний букет білих лілій – улюблених маминих квітів.
– Доброго дня, сестро, – його голос звучав напружено. – Ольга, радий бачити.
Перші пів години вони мовчали, тільки дзвін столових приладів порушував тишу. Кожен думав про своє, кожен згадував минуле по–своєму.
– Смачні котлети, – нарешті сказав Олексій. – Прямо як мама готувала.
– Я вчилася в неї, – тихо відповіла Ганна. –У мене був час.
І це стало іскрою, від якої спалахнуло полум’я.
– Час? – Олексій відклав вилку. – Так, у тебе був час. Час переконати її, що я – поганий син. Час налаштувати її проти мене!
– Що?! – Ганна побіліла. – Ти зовсім вже? Я нічого подібного не робила!
– Ні? – Він гірко посміхнувся. – Тоді чому будинок дістався тобі? Чому все дістається тобі? Я теж її син!
– Син?! – Ганна скочила з–за столу. – Син, який з’являвся раз на пів року? Який пропустив три дні народження поспіль? Який навіть не приїхав, коли вона занедужала?
– У мене був бізнес! Я забезпечував її лікування!
– Гроші, гроші, гроші! – Ганна майже кричала. – Все завжди зводиться до грошей! А знаєш, чого вона насправді хотіла? Щоби ти просто приїхав! Просто посидів із нею, поговорив!
І ось тепер вони стояли один навпроти одного, розділені не лише кімнатою, а й роками нерозуміння, образ, невисловлених слів.
– Знаєш, що вона сказала мені перед відходом? – тихо сказала Ганна. – “Бережи Олексія. Він сильний зовні, але всередині все той же маленький хлопчик, який боїться залишитися один…»
Олексій застиг…
– Вона… Справді це сказала?
– Так. І ще вона сказала, що любить нас обох однаково. Просто по-різному.
Ольга тихо схлипнула в кутку. Напруга в кімнаті почала повільно спадати.
– Пам’ятаєш, – раптом сказав Олексій, сідаючи на диван, – як ми з тобою будували курінь у саду? Мама сварилася, що ми зіпсували їй простирадла…
– А потім сама принесла нам печиво і гарячий чай, – підхопила Ганна, сідаючи поряд. – І розповідала історії аж до темряви.
– Вона завжди вміла перетворити наші витівки на щось особливе, – Олексій дістав хустку і витер очі. – Господи, як же ж її не вистачає…
– Знаєш, – Ганна помовчала, – я ж не збираюся продавати будинок. Тут дуже багато… Її. Але ти завжди можеш приїхати. Твоя кімната… вона така сама, як була.
– Правда? – Він подивився на сестру з подивом. – Ти нічого не змінювала?
– Навіть твоєї колекції коміксів не торкнулася, – посміхнулася вона крізь сльози.
Пізно ввечері, коли Олексій пішов у свою стару кімнату, а Ольга поїхала додому, Ганна вийшла в сад. Яблуні, посаджені ще їхнім батьком, тихо шелестіли листям у місячному світлі.
Вона дістала з кишені стару фотографію – ту саму, з якої почався вечір. Три усміхнені обличчя, три частини однієї історії.
– Ти мала рацію, мамо, – прошепотіла вона в нічну тишу. – Любов справді сильніша за образи. Просто іноді потрібен час, щоб це зрозуміти.
Десь у хаті рипнула підлога – Олексій, мабуть, досліджував свою кімнату, поринаючи у спогади дитинства. А може, теж розмовляв із мамою по–своєму.
Ганна підвела очі до зоряного неба. Десь там, вона була впевнена, мама посміхалася, дивлячись на своїх дітей, які нарешті знайшли шлях один до одного.
У старому сімейному будинку, що зберігав стільки історій, починався новий розділ. І це був не кінець, а лише початок.
А наступного ранку Ганна прокинулася від запаху свіжозавареної кави. На кухні був Олексій, який невміло намагався приготувати яєчню.
– Вирішив згадати старе, – ніяково посміхнувся він. – Пам’ятаєш, як ми в неділю готували мамі сніданок у ліжко?
– І завжди щось підгоряло, – засміялася Ганна, забираючи в нього лопатку. – Давай поможу.
Вони снідали разом, вперше за багато років. Говорили про прості речі – про роботу, про дітей Олексія, про книги, які читали. Про маму – тепер уже без переживань, з теплим сумом та вдячністю.
А у старій вазі на підвіконні стояли білі лілії, наповнюючи кухню ніжним ароматом. Зовсім як раніше, коли їх купувала мати.
І це було вірно. Це було саме так, як має бути…
