Дмитро вийшов із під’їзду, прижмурюючись незвично ранньому весняному сонцю. Він збирався їхати на роботу і вже підійшов до машини, як раптом побачив свою сусідку Настю.
– Привіт Дмитре, підвези нас, тобі ж по дорозі, – усміхнулася дівчина.
– Звичайно, клич своїх дівчат!
Дмитро вже кілька місяців підвозив сусідку з її доньками у садок. Дівчата були такі веселі, що вони заряджали його своїм позитивом на цілий день.
– Лізо, Єво, – покликала Анастасія
Дівчат уже встигли побігти на дитячий майданчик і з гучним реготом спускалися з гірки.
– Ну, ось знову забруднились, тільки з хати вийшли…
– Вони ж діти ще, – втрутився Дмитро. – Дівчатка, сідайте на своє улюблене місце на задньому сидінні!
– Добре, дядьку Дмитре, – малята весело застрибнули в машину.
По дорозі дівчата безупину говорили. Дмитро відчув, як маленька ручка обійняла його ззаду за шию.
– Дядьку Дмитре, а ми вчора в садку малювали свою родину, ми намалювали ось що, – Єва простягла йому малюнок.
Дмитро глянув і посміхнувся. На листку були намальовані дівчатка, їхня мама й чоловік, який тримав їх за руки.
– А хто це на малюнку з вами, ваш тато, чи хто?
– Ні, ми намалювали тебе! – хором відповіли близнючки.
Настя зніяковіла, а Дмитро засміявся, але нічого не відповів. Він завіз Настю з малечею в садок і поїхав далі на роботу.
Настя з дітьми нещодавно орендували квартиру в цьому будинку, і всю зиму Дмитро підвозив їх зранку в дитсадок. Настя працювала там вихователькою.
Дівчина здавалася йому скромною й працьовитою, вона одна виховувала двох п’ятирічних доньок.
Батько дівчаток пішов від них майже одразу після їхнього народження.
Дмитро іноді навіть гуляв з малечею на дитячому майданчику, поки Настя готувала вечерю, а потім вони разом вечеряли.
Молода жінка пропонувала йому гроші за те, що він їх підвозить. Дмитро відмовлявся, ось вона й пригощала його на знак подяки.
Якось його побачив на дитячому майданчику його друг і тут же сказав:
– Та тобі одружуватися пора, бо ти після Вероніки зовсім інший став! Дивись, яка гарна дівчина, й нічого, що з причепом. Тим більше ти сам кажеш, що діти хороші.
– Ти знаєш, як важко я пережив розлучення, мені її зради на пів життя вистачило, ще й мати вічно влазила в наші стосунки, все намагалася свої порядки встановлювати, у результаті Вероніка втомилася й пішла.
Мати Дмитра постійно опікувалася своїм дорослим сином. Дзвонила майже щодня.
– Привіт, синку, як у тебе справи?
– Нормально. Ти просто так дзвониш, чи у справі, – буркнув Дмитро.
У день зарплати мати зазвичай дзвонила з проханням про допомогу.
– А що, я вже не можу синові просто так зателефонувати, – награно образилася Надія Михайлівна. – Проблеми у нас, вірніше у Наталі. Миколка заслаб щось, потрібно детальніше обстежитися. Сам знаєш, скільки це зараз коштує, у нас із батьком таких грошей немає, – почала за звичкою голосити матір. – Гроші потрібні терміново.
– І довго ви Наталю з її сімейством утримуватимете?
– Толік шукає роботу, просто ніяк не може знайти те, що йому до вподоби. А онук ось заслаб. Я ж не можу відмовити дочці й онукові. Яка ж я мати буду, якщо не допоможу?
– Дочці ти не можеш відмовити, тож просиш гроші у мене? Скільки це може тривати? Мамо, у мене є своя квартира, але ти сама знаєш якою працею вона мені дісталася. Нехай Толік їде на заробітки, там і зарплата пристойна. Сім’ю сам утримуватиме, а то прийшов на все готове, та ще й ви його годуєте.
– Дмитро, я попросила про підтримку й допомогу, а не дізнатися про твою думку. Наталці справді гроші потрібні, вона вчора пів дня проплакала.
– Гаразд, – махнув рукою Дмитро.
Ці розмови завжди закінчувалися тим самим.
– Скільки цього разу їй потрібно?
Мати назвала суму майже сто тисяч.
– Нічого собі розцінки! – присвиснув Дмитро. – Добре, давай домовимося так. Я дам Наталці гроші в борг. Нехай цього ледацюгу на роботу відправляє, щоб борги віддати і на сім’ю грошей заробити.
– Добре, синку, я все передам
Він таки перерахував гроші сестрі на картку, а від неї навіть дякую не дочекався.
Дмитро важко зітхнув.
Як же ж йому набридло утримувати сім’ю сестри, але він не міг відмовити матері. Толік, чоловік Наталі ніде довго не затримувався. Він підробляв то кур’єром, то вантажником, то водієм таксі. І всюди йому не подобалося. Звичайно, краще ж вдома сидіти й тягнути гроші з батьків дружини!
…Наближався ювілей батька. Дмитро купив хороший подарунок. Коли він зайшов у квартиру, мати метушилася біля накритого столу, Наталя з чоловіком були в їхній кімнаті, а маленький Миколка бігав по кімнаті і розкидав серветки.
– Привіт племіннику! – сказав Дмитро і вручив йому велику шоколадку. – Як ти себе почуваєш?
Миколка схопив шоколадку і побіг у кімнату. На шум вийшла Наталя.
– Привіт, сестричко. Що сказали лікарі, сподіваюся, нічого серйозного? – запитав Дмитро.
– Які лікарі? – здивувалася Наталя.
Вона дивилася на брата, не розуміючи, що відбувається.
Дмитро аж очі вирячив від почутого.
І тут сестра відразу поспішно додала:
– Ой, ти знаєш, це була звичайна застуда! Все нормально…
– А як же ж обстеження, – зовсім розгубився Дмитро. – Мама таку суму назвала, я переказав їх тобі. Якщо. обстеження не знадобилося, то ти можеш повернути борг. Мені якраз потрібні гроші, машину поміняти хочу.
– Ти розумієш, тут таке діло… – Наталя опустила очі. – Гроші вже витрачені. Віддамо пізніше.
– А куди ви витратили таку велику суму?! – здивувався Дмитро.
– Ось подивися, – Наталка відсунула штору і показала на вулиці машину, припарковану біля їхнього будинку.
– Ти купила машину? Круто живеш, сестричко. А мені постійно скаржишся, що грошей немає, – присвиснув Дмитро.
– Колега на роботі продавала недорого. Ось ми й вирішили взяти. Машина повністю на ходу, а нам свій транспорт потрібен. Може, Толік знайде собі підробіток.
– Зрозуміло, тільки я давав гроші в борг, а не дарував, – нагадав Дмитро.
– Ми все віддамо, – запевнила Наталя.
Після розмови із сестрою у Дмитра залишився неприємний осад.
Він розумів, що його обдурили і мати, і сестра. Але він промовчав…
Пройшло 2 місяці. Він поїхав у гості до батьків на Великодні свята. Весь цей час він не чіпав сестру і не нагадував їй про обов’язок, але тут не витримав і спитав:
– Наталю, ви коли мені борг віддасте? Толік наче на роботу влаштувався.
– А хіба ти нам в борг давав? – здивувалася Наталя.
– Ми ж домовлялися, – з подивом сказав Дмитро.
– Не вигадуй. Ти мені брат, я твоя сестра, моя сім’я потребувала допомоги, – Наталка навіть схлипнула для переконливості.
– Хіба ми тебе так виховували? – відразу втрутилася в їхню розмову мати. – У тебе є совість? Ти рідній сестрі не хочеш допомогти? Вони купили автомобіль, а тепер ти хочеш їх обібрати до нитки?
Дмитро оторопів від такого повороту. Мати підтримала Наталю, яка його обманула.
– Ну що ж, я зрозумів, що борг мені ніхто не повертатиме… Тоді, мамо, забудь про щомісячну грошову допомогу. Якщо Наталя така самостійна, що змогла вдало розпорядитися моїми грошима, нехай викручується сама. Мені пора, дякую всім…
…Дмитро приїхав додому. Ліза і Єва гуляли на дитячому майданчику, Настя сиділа поруч на лавці.
– Дядько Дмитро, привіт! – гукнули йому дівчатка.
Він підійшов до Насті і сів поруч.
– Щось ти сумний сьогодні, – сказала вона.
– Та так, до рідні з’їздив, – махнув рукою чоловік. – Слухай, Настю, а давай дівчаткам свято влаштуємо. Поїхали в зоопарк, потім купимо піцу. Як тобі така ідея?
– Я тільки за! Дівчатка, ходіть сюди. В зоопарк хочете?
– Так! – зраділи близнючки.
Вони разом весело провели час. Дмитро раптом зрозумів, що він зараз на тому місці, де має бути. Це його родина.
Настя запропонувала повечеряти в неї. Після вечері дівчата помчали гратися у свою кімнату, а Настя з Дмитром пили чай на кухні. Йому було затишно і зовсім не хотілося йти додому.
– Настю, а де батько дівчаток? Він вам зовсім не допомагає?
– Ні. Як пішов від мене після їх народження, так і не показується. Чула, ніби в нього нова родина. Не хочу собі нічого випрошувати. Це мої діти. Я щаслива, що їх маю.
– Ти знаєш, мені давно не було так добре і спокійно, – сказав Дмитро, дивлячись їй в очі. – Я дуже радий, що познайомився з тобою й твоїми чудовими доньками.
– Дмитре, я тобі дуже вдячна за те, що ти нам допомагаєш, але я тебе прошу – не зближуйся з малюками дуже, бо вони в садку вже всім розповіли, що в них тато Дмитро є. Я не хочу потім їх розчаровувати…
– А ми не будемо їх розчаровувати! Я пропоную втілити у життя дитячі розповіді!
– Ти робиш мені пропозицію? – відразу зрозуміла Настя. – Ти надійний, серйозний і давно мені подобаєшся…
Наступного дня Дмитро допоміг Насті й дівчаткам перенести їхні речі у свою квартиру. Вони до пізнього вечора облаштовували кімнату дівчаткам. Дмитро мав двокімнатну квартиру. Вночі вони сиділи на кухні й пили чай. Дівчата вже спали.
– Дмитре, дякую тобі за все, – тихо сказала Настя.
– Це тобі дякую. Тепер моє життя наповнилося змістом.
За кілька днів Дмитру зателефонувала мати.
– Привіт, синку. Ось дзвоню дізнатися, коли ти нам за комуналку платити збираєшся, у нас уже другий місяць борги, – зажадала Надія Михайлівна.
– Мамо, я ж вам ясно сказав минулого разу. Ви взяли в мене гроші, сказавши, що це на лікування племінника, хай тепер Наталка з Толіком платять комуналку.
– Як ти можеш?! – обурено вигукнула мати. – Ти один живеш, добре заробляєш, а Толік хоч і влаштувався на роботу, але такі копійки приносить, їх на оплату комуналки не вистачить!
– А я тут до чого? Я теж хочу машину поміняти.
– То тобі машина важливіша, аніж ми?! А про племінника ти подумав?! Миколка одні макарони їсть через те, що його дядько може допомогти, але йому грошей шкода.
– У Миколки є батьки, вони обоє працюють. Нехай економлять на собі.
– А ти чужих грошей не рахуй, ось будуть у тебе свої діти, тоді й поговоримо! Тобі вже 35 років. Відчуваю, не дочекаюся онуків від тебе. Напевно, не дарма Вероніка тоді тобі зраджувала, такий чоловік жадібний трапився!
– Мамо, даремно ти затіяла цю розмову. Грошей я не дам.
– Дядьку Дмитре, дивись що ми з Євою намалювали! – маленька Ліза прибігла до Дмитра.
– А що це у тебе там за дитячі голоси, – здивувалася Надія Михайлівна.
– Ти б спитала для початку, як мої справи. Так ось, я живу із прекрасною дівчиною. Вона має двох доньок. Тепер це вже мої діти. Можеш мене привітати.
– Ти що вигадав?! – ахнула мати. – Підібрав якусь жінку з двома дітьми?! Ти в своєму розумі?!
– Не підібрав, а знайшов. Вона справжній подарунок долі, і дівчатки у неї чудові, – поділився з мамою Дмитро.
– Ага, значить, на чужих дітей тобі грошей не шкода, а рідні допомогти не хочеш?! Що ж це таке робиться?! – заголосила Надія Михайлівна. – Мало того, що для нас грошей шкодуєш, то ще й на чужих дітей витрачати збираєшся! А як же ми? Одумайся, синку!
– Це вже мої діти.
– Та які вони твої! Так і знай, я ніколи не вважатиму їх за онуків, – і мати кинула слухавку.
– Дядько Дмитре, а чому ця тітка так галасувала? – запитала Єва.
Настя теж чула розмову.
– Не хоче твоя мати тобі наречену з посагом? – сумно посміхнувшись, спитала вона.
– Не переживай. Мати завжди до мене ставилася тільки, як до джерела грошей. Це сім’я сестри на першому місці. Наталю вона завжди більше любила, завжди її захищала. А я зі своєю колишньою дружиною розійшовся також завдяки матері. Вона постійно лізла в наші стосунки й життю намагалася вчити, ось Вероніка й не витримала, знайшла собі чоловіка без батьків, – сумно пожартував Дмитро.
…За кілька днів увечері у двері Дмитра подзвонили. На порозі стояла Надія Михайлівна.
– Мамо, ти? – здивувався чоловік.
– Та ось прийшла подивитись, що там за пані з причепом ти знайшов.
– Якщо ти прийшла сюди, щоби встановити якісь свої порядки, то не вийде. Я вже дорослий і сам здатний ухвалювати рішення.
– Синку, мені просто шкода тебе. Ти збираєшся утримувати чужих дітей. Я ж тобі завжди тільки найкращого хотіла, а не ось це все, – і вона вказала пальцем на іграшки, які були розкидані по квартирі.
– Я свого вибору не зраджу. І взагалі, що це на тебе раптом найшло, така турбота про мене?
– Може, познайомиш мене зі своєю обраницею, – спробувала перевести розмову на іншу тему Надія Михайлівна.
З кімнати вибігли близнюки.
– Привіт, бабусю! – вигукнули вони.
На шум вийшла Настя
– Доброго дня, дівчатка. Ось прийшла подивитися з ким мій син жити надумав, – гордо сказала Надія Михайлівна, оглядаючи молоду жінку.
Та мовчала. Дмитро навіть не запросив матір зайти в квартиру.
– Гаразд, синку, піду я. Тільки пам’ятай, що твої рідні люди потребують допомоги. Рідні, а не чужі.
І з цими словами вона вийшла з квартири.
– Здається, я їй не сподобалася, – сумно відповіла Настя. – Ніхто не хоче невістку з минулим…
– Не звертай уваги, – махнув рукою Дмитро. – Я взагалі не зрозумію, що це на неї найшло. Я люблю тебе і все буде добре.
…За три місяці мати знову зателефонувала.
– Синку, бабусі не стало. Завтра приїдь у село.
Дмитро з Настею поїхали разом. Дівчатка були в садку в групі продовженого дня.
– Жаль бабусю, – сказав чоловік. – Вона мене виростила. Я все дитинство на канікулах у неї провів. Вона мене дуже любила. Я їй по господарству допомагав досі. Наталка зовсім інша, їй аби вигоду у всьому знайти. Сидить із чоловіком та сином у матері та батька на шиї. Я не проти батькам допомагати, але Наталці допомагати не збираюся.
Родичі вже були на місці.
– А вона що тут робить?! – обурилася Надія Михайлівна.
– Ми з Настею розписалися днями, тепер вона моя законна дружина
– Цікаво! А коли ти збирався нам про це сказати?
– З якого часу я маю перед тобою звітувати? Тобі мало було, що я через тебе з першою дружиною розлучився. Я попрощаюся з бабусею, і ми поїдемо.
…Минуло кілька місяців. Якось уранці Настя збиралася на роботу і раптом у неї закружляла голова. Жінка того ж дня після роботи пішла до лікаря. Увечері ж вона приготувала святкову вечерю.
– А що, у нас хіба свято? – здивувався Дмитро, побачивши на столі ігристе.
– Дмитре, у нас буде дитина, – тихо сказала Настя, дивлячись в очі чоловікові.
– Як же ж я радий! – Дмитро обійняв дружину і закружляв її по кімнаті.
За кілька днів до Дмитра з Настею раптом з’явилася у гості Надія Михайлівна.
– Синку, я до тебе ось з якою справою. Я продала бабусиний будиночок. Якраз вистачило грошей на перший внесок із кредиту на квартиру, а далі ми з батьком дуже сподіваємось на твою допомогу. Ми порадилися і вирішили, що нам буде набагато спокійніше, якщо Наталя із сім’єю житиме окремо. Наталка знову вагітна, нам буде тісно тулитися вчотирьох у нашій двокімнатній квартирці.
– Правильно вирішили, а я тут до чого?
– Як же ж, синку?! Ми з татом уже на пенсії. Тож доведеться тобі нам допомагати. У тебе ж заробітна плата хороша. Незабаром у тебе ще один племінник з’явиться. Рідна кров. Це тобі не чужих дітей виховувати.
– Ти дійсно думаєш, що я забиратиму частину грошей від своєї родини, щоб спонсорувати Наталку? І до речі, у нас із Настею скоро дитина буде. Рідна кров, як ти кажеш. Ти навіть жодного разу за цей час не зателефонувала просто так, щоб запитати як у мене справи.
– Добре, цю дитину я визнаю своїм онуком, а чужі мені не потрібні! У мене вже є рідний онук, якого народила моя дочка, і я зобов’язана за ним подбати.
– Все, мамо, я зрозумів тебе. Мені дуже шкода, що ти так думаєш. Мені ці малюки немов рідні стали і маму їх я дуже люблю. Грошей я вам не дам.
– Тату, бабусю, дивіться, що я намалювала, – в кімнату забігла Ліза і простягла Надії Михайлівні малюнок, на якому був зображений Дмитро малюком на руках, Настя і дві однакові дівчинки.
Надія Михайлівна глянула на малюнок, на дівчаток…
Вона просто стояла й розгублено дивилася на свого щасливого сина…
