У Алли незабаром День народження.
Вона сиділа, дивлячись у вікно, і байдуже розглядала перехожих, що снували туди-сюди. І кожен дратував. Здавалося, всі вони раді цьому довгоочікуваному літу, сонцю, будують плани, і тільки в неї жодних планів не було.
– Усі відпочивають. Окрім мене…
Настрою – немає, тільки рутина-рутина-рутина! День у день те саме: нескінченні потоки брудного посуду, брудної білизни, брудних підлог і спустошування сімейством холодильника.
Радості не було, день народження, що наближається, здавався чиєюсь вигадкою, єдине призначення якої — просто подрадтувати Аллу.
Бідні жінки: весь бруд світу проходить через їхні руки, бажаючи очищення. Звідси й брудні думки. Яка ж ти жінка, якщо завжди на кухні!
Алла була звичайною жінкою. Їй здавалося, що нікому нема діла до її дня народження. Усі близькі його сприймають як чергове навантаження – треба вітати. Подарунки, звісно, будуть. Але знову побутові – наперед замовлені.
І Алла придумала сама порадувати себе хоч чимось.
Вона рішуче підвелася і пішла одягатися. Їй виповнювалося сорок п’ять, та ніхто не хотів насолодитися її радістю. Особисте життя було, але …
Ні, Алла була заміжньою жінкою, у неї було все, що треба: дім, сім’я, чоловік, діти. Але чоловік погулював, фліртував то з одною, то з іншою. Алла спочатку боролася, потім прощала, а потім просто набридло. Вона давно винесла його за дужки свого особистого життя, щоб не хвилювати душу.
Вона попрямувала до торгового центру, до ювелірки. Давно хотів новий золотий ланцюжок.
Але спочатку, по дорозі пробігла продуктовими, запасаючись провіантом до Дня народження.
В ювелірці працювала стара знайома. Підібрали браслет.
Але він був не дуже потрібний, ну, тішити себе, то вже тішити. Вона поклала коробку з ланцюжком у сумку, а ніжно-блакитний пакетик із браслетом тримала в руках і скаржилася на життя знайомій продавчині.
Так і вийшла: ледве утримувала пакети у своїх руках, весь час поправляючи його та підштовхуючи коліном.
Особливої радості від покупки прикрас чомусь не наступало. Важкість на душі продовжувала наростати. Настрою святкувати не було.
Вона вже була майже перед виходом з центру, коли її гукнув хлопчик, який наздоганяв її. В руках у нього був блакитний пакет із її золотим браслетом:
– Ви випустили, візьміть.
– Ох дякую! Ось я розтяпа!
Слідом, важко ступаючи, наздоганяла жінка. І щось дуже знайоме здалося Аллі в цій ході. Вона придивилася. Так, це була Світлана, однокласниця.
Колись вони навчалися разом. У Світлани вже тоді були проблеми з ходьбою, щось там – одна коротша, одна довша. Алла не вникала. Для дівчинки це був важко, і Світлана завжди була одна. Осторонь від гучних компаній, осторонь від пліток. Сама по собі. Алла її шкодувала, але такою недоброю жалістю. Думала: ось не пощастило, і як жити буде?
Згадала Алла, як відвела у неї хлопця кохана подруга Лариска, як плакала вона насходах школи. І тільки Світлана тоді підійшла і мовчки сіла поруч, а Алла опустила голову їй на коліна, а Світлана сиділа і гладила.
І навіть після цього Алла оминала її. Алла була однією із зірок класу, а Світлана.
Незважаючи на те, що дружби ніколи не було, обидві зустрічі були раді. Алла, запропонувала сісти та поговорити. Вони згадали однокласників, вчителів, а потім трохи розповіли кожна про себе. Алла – спочатку без подробиць і відвертостей, з якоюсь хвальбою, як це часто буває серед колишніх однокласників. А Світлана …
Життя Світлани нелегке. Погане здоров’я – проблема всієї їхньої родини. Здоров’я підводить. Так сталося, що вона залишилася одна з племінником, якого вирощує з п’яти років.
Світлана розповідала про свої проблеми з посмішкою, не скаржилася, а ніби мигцем їх згадувала і переходила на моменти радісні. Отак і в школі: вона була осторонь, але завжди з м’якою усмішкою. І нікому поганого слова, нікому докору, а з нею і з її недугою не дуже церемонилися.
Хлопчик тинявся на відстані, між велосипедами, що стояли в коридорі торгового центру. Гладив сидіння, сідав і щось розглядав.
– Велосипед хоче, – пояснила Світлана з любов’ю дивлячись на племінника, – Треба назбирати. Дуже дорогі.
І раптом чомусь саме перед цією такою далекою для неї жінкою, яка ніколи не була близькою подругою, Аллі захотілося бути чесно. І вона відкрита. Розповіла про історії чоловіка, про проблеми у відносинах з дітьми, про те, як утомилася від побутової одноманітності, і навіть від самої себе. І здалося їй по ходу власної розповіді, що всі її проблеми – така дрібниця. Все можна подолати, окрім втрати близьких, окрім тих проблем, про які так легко розповідала Світлана. Так легко розповідала, та нелегко пережила.
Все життя її оточують такі, як Алла, загалом байдужі і себелюбні люди. А вона посміхається та шкодує. Свята!
Скільки ж треба мудрості, щоб ніколи не втрачати доброти!
Алла вийшла з торговельного центру, а Світлана з племінником залишилися розглядати велосипеди.
На душі стало легко.
Світлана? Але до чого тут вона? Думки безладно кружляли, але пояснити свій стан Алла не могла. Це що – порівняння? Типу не все так вже в неї і погано. Або, може, виговорилася, так і легше.
Але ні, Алла відчувала, що це не те, що вона щиро рада цій зустрічі, що Світлана, незважаючи на її прикрощі, така людина, що дарує світло. І Аллі раптом дуже захотілося зробити їй щось приємне.
Доброта і щирість, яку вона зараз відчула в розмові, надали їй сили. Вона в Алли раптом з’явилася. Сила щось змінити у своєму житті.
Вона повернулась. Потім півгодини плутано і сумбурно пояснювала Світлані, чому їй це потрібно.
Світлана була здивована. Навіщо колишній однокласниці так витрачатися – купувати їм велосипед. Для неї ця сума була великою, та, яку потрібно накопичувати місяцями. Але Світлана раптом зрозуміла, що ця покупка для Алли буде важливішою за всі подарунки, що вона просто не має права їй зараз відмовити. Це зробить Аллу ще нещаснішою.
І однокласниця все-таки отримала згоду, і з властивим їй натиском довго з’ясовувала у консультантів який велосипед краще за якістю та ціною, який підійде хлопчику, не скупилася, зпереконувала племінника сідати і крутити педалі.
А Світлана дивилася на неї і розуміла, що ухвалила правильне рішення. Вибраний з любов’ю подарунок впізнається відразу за прагненням вгадати смак адресата та доставити справжню радість.
Троє найщасливіших людей вивезли велосипед із пакетами на великому багажнику із дверей торговельного центру. Усі сміялися й балакали наввипередки.
Ішли не поспішаючи, пробуючи новий транспорт і чекаючи Світлану, що повільно ходить. Тітка з племінником провели Аллу до під’їзду.
А коли прощалися і обмінювалися телефонами Світлана все ж сказала:
– Алло, давай я тобі частинами гроші повертатиму.
Алла зняла посмішку і сказала:
– Та що ти, Світлано! Я сьогодні така щаслива, якою сто років уже не була. Це ти мені зробила подарунок! Щось зміниться в мене на краще, і це залежить від мене – тепер я це знаю. І зустріч з тобою така – подарована долею, чи що?
Під’їхав племінник і з усмішкою простяг руку:
– Дякую Вам, таке велике дякую! Збулася моя мрія!
Алла міцно тримала руку підлітка у своїй долоні, і в неї наверталися сльози. Вона почувала себе трохи чарівницею.
Її вже так давно ніхто не дякував.
