– Ти не повіриш, кого я сьогодні побачила! – Ірину прямо розпирало від бажання поділитися новинами. – Я прямо оторопіла!
– І кого ж? – ліниво поцікавилася Олена, гортаючи щось в телефоні. – Свого колишнього, чи що? Тоді звідки стільки емоцій?
– Не мого! – пирхнула дівчина, сівши на диван поруч із подружкою. – Якраз твого колишнього. І якби ти бачила все це на власні очі… Теж би на місці всидіти не могла!
– Якого? У мене їх багато було, – здавалося, Олену зовсім не цікавило сказане.
Вона так само дивилася в екран телефону, вдаючи, що читає щось цікаве.
– Андрія! – Ірина дивилася на подружку в очікуванні хоч якоїсь реакції.
Та задумливо насупила чоло, ніби не розуміла, про кого йдеться.
– Та не вигадуй! Ти тільки через Андрія й отримала свій диплом з відзнакою, хоча нічого й не вчила.
– А-а-а, ти про нього… І що, як він поживає? Ми ж не бачилися років зо два, здається…
– Одружився він. Я допомагала весілля організовувати. Ти тільки уяви, виїзна церемонія, гостей під триста чоловік, величезний торт у п’ять ярусів, що стоїть як крило від літака!
– Багатеньку панянку собі знайшов, – хмикнула Олена.
– Ні, в тому й суть! – Ірина раптом єхидно посміхнулася.
Так, вони були подругами. Ось тільки це не заважало дівчині відчувати задоволення від того факту, що Олена дуже прорахувалася.
Ірина зашепотіла на вухо подрузі:
– Андрій, виявляється, спадкоємець однієї з мереж ювелірних салонів. Справжній діамантовий принц!
– Та цього не може бути! – ось тепер Олена не могла продовжувати вдавати, що колишній її не цікавить. – Він був звичайним студентом, жив у гуртожитку, грошей до ладу не мав. І якби його тітка не була ректором, він би нічим не відрізнявся від всіх. А тепер ти кажеш, що він майбутній мільйонер?!
– Не майбутній, а чинний!
– Ох, як приємно дивитися на це розгублене личко… – думала Ірина.
– Я тут із людьми попліткувала і дізналася, що він одразу після навчання влаштувався працювати до батька. Посада в нього хороша, заробляє від стільки, що нам з тобою й не снилося. Даремно ти тоді його відшила…
…– Що це за хлопчина такий? Зовсім не на твій смак? – тихенько прошепотіла подрузі Ірина, намагаючись, щоб викладач не звернув на них уваги. – З яким ти перед аудиторією обіймалася?
– О, це мій пропускний квиток до диплома з відзнакою, – обачливо посміхнулася дівчина. – Його тітка – наша ректорка, а Андрій від мене шаленіє! Зробить усе, щоб мені легко іспити складати було.
– Що, прямо так і шаленіє? Коли ж він встиг? Я його раніше не бачила.
– Він перевівся з іншого інституту. Побачив мене на одній із вечірок і все, закохався хлопець! Можу тепер що хочеш робити.
– Ти прямо серйозно вирішила з ним зустрічатися? А чи не простакуватий він для тебе?
– Ось ще, що за нісенітниця? – Олена навіть здивувалася подібним припущенням. – Пограюся з ним у кохання пару років, отримаю диплом і відправлю куди подалі. За нареченого я знайду собі когось перспективнішого…
Й Олена всерйоз взялася за виконання плану. Перед Андрієм вона грала хорошу дівчинку, зосереджену виключно на навчанні. На побачення вона погоджувалась тільки якщо хлопець допомагав їй із завданнями, причому робила це так, що в Андрія не виникало відчуття, що ним користуються.
Розгублена усмішка й засмучений вираз обличчя… І ось уже хлопець через пів години робить те, що сама Олена робила б цілий вечір. За це Андрій отримував гарячий поцілунок і ніжне: «Дякую! Що б я без тебе робила?»
Андрій справді в неї закохався. Навіть винайняв квартиру поблизу навчання. Невелику, але дуже затишну. Олена із задоволенням переїхала зі старого гуртожитку і насолоджувалася життям.
А через пів року хлопець раптово зробив Олені пропозицію.
– Я… Я… – Олена гарячково розмірковувала, що робити.
Виходити за нього заміж у неї і думки не було! Навіщо їй такий чоловік? Він не зможе гідно забезпечити дівчину! Але й різко відмовити, значить втратити прихильність ректорки.
– Андрійку, ти не думай, я дуже хочу бути з тобою! Але… Спершу мені треба отримати диплом! Я для себе вже давно вирішила, що спочатку освіта, а потім особисте життя! Але потім тебе зустріла і закохалася.
– Добре, – тепло посміхнувся Андрій. – Я почекаю і повторю свою пропозицію через рік.
І справді повторив! Прямо перед усією групою! Олені нічого не залишалося, як погодитись.
– І що ти тепер робитимеш?
– Нічого! Здам іспити, заберу диплом і розіграю невелику виставу, – розлючена Олена нервово ходила з кутка в куток. – Знайду якесь дівчисько, щоб та створила компрометуючу ситуацію. Розіграю ображену невинність – віддам обручку Андрію і піду подалі. У мене вже є на прикметі чоловік, за якого я хочу заміж. І я маю всі шанси цього досягти! Він багатий, дуже щедрий і любить мене…
– А якщо Андрій не піддасться цій твоїй дівчинці?
– Все одно знайду привід! Заміж за нього я точно не піду!
Так і вийшло. Бідолашний хлопець навіть не зрозумів, що все, що сталося, ретельно розіграна вистава! Він тільки зайшов з другом в кафе, а тут ця дівчина… Сіла поряд і давай всякі нісенітниці говорити. Андрій так розгубився, що одразу її не відвадив.
Звичайно, поруч опинилася Олена. Сльози, галас, демонстративне зняття обручки… І людські осуджуючи погляди…
– Невже він мене так перевіряв? – Олена відкинула телефон і заметушилась по кімнаті. – Але як талановито він прикидався бідняком! Ти точно впевнена, що це той самий Андрій?
– Впевнена, – внутрішньо посміхаючись, підтвердила Ірина. – Він мені сам сказав. Просив тобі привіт передати. А ще сказав, що й тобі таке шикарне свято готував. Каталася б зараз, як сир у маслі!
А що ж Олена? Олені залишалося тільки сидіти шкодувати і каятися…
