-Бабусю, а чого дядько Ігор каже, що ти вже дуже старенька? І що слаба… – запитала шестирічна дівчинка, залізши на ліжко, на якому лежала бабуся.
Та підвелася, крекчучи, обклала себе подушками, щоб зайняти сидяче положення.
-Правий дядько Ігор, адже я дуже старенька, не знаю, чи доживу до ста років. Слаба вже, і ноги землі вже не тримають.
-Бабусю, а куди ти подінешся? І як же я без тебе?
Бабуся з ніжністю погладила свою праправнучку по золотоволосій голівці, а потім узяла її маленьку долоньку і приклала до серця.
-Ось тут у тебе душа. Потім душа полетить на небо. Але це буде ще дуже нескоро, у ти ще дуже маленька і молода.
-А куди вона полетить, на хмари?
-Набагато вище. Там чекають мене мої мама і тато, бабуся і дідусь, старші брати і сестра…
-Бабусю, так у тебе теж були мама і тато?
-Звичайно були, але їхні душі вже давно на небі.
-І я теж колись побачу їх?
-Побачиш, тільки для цього треба, щоб душа в тебе була добра та чиста. Збережи її такою, якою вона в тебе зараз! А я за тобою спостерігатиму з неба, і завжди прийду тобі на допомогу. Тільки ти вір у це!
…До ста років бабуся не дожила, через тиждень її не стало. А дівчинка Таня весь час заглядала на небо, шукаючи там її та всю її рідню, але через хмари нічого не було видно.
І тільки через сорок днів вона наснилася Тетянці. Бабуся була в довгій білій сукні з великими крилами, помахала дівчинці рукою, змахнула крилами і піднялася в небо. Донька розповіла про свій сон мамі.
-Отже, тепер бабуся буде твоїм ангелом-охоронцем, – відповіла та.
…Минуло чотири роки, Таня підросла, але вона завжди пам’ятала слова бабусі бути доброю, і всіляко намагалася допомагати своїй мамі та чужим людям.
Цього літа батьки вирішили підремонтувати бабусин будинок, щоб зробити з нього дачу.
Батько отримав підвищення і почав більше заробляти. А у мами округлився животик, Тані обіцяли, що незабаром у неї з’явиться братик.
Жінці треба було більше часу проводити на свіжому повітрі.
Але через місяць у тата закінчилася відпустка, за цей час він багато чого встиг зробити в будинку: підлатав дах, провів у будинок комунікації, поставив новий високий паркан.
І в таких умовах міг зі спокійною душею залишити до вихідних дружину та дочку самих.
У селі було тихо, без подій, тож жінка теж ні за що не переживала. У хаті у них жив кіт, а ось песика на подвір’ї не було.
І ось пішла якось Таня з вулиці і привела із собою великого песика.
-Мамо, подивися якого собачку мені бабуся подарувала.
-Яка ще бабуся, – здивувалась жінка. – І що мені з ним робити? Я ж його не прогодую.
-Вона сказала, що гроші в хусточку загорнуті, а хустку в підвалі, у скляній баночці.
Мати посміхнулас і не повірила вигадкам дитини, але спустилася в підвал.
Вона глянула на полицю й ахнула! Там дійсно стояла скляна баночка, а в ній чимала сума грошей.
Жінка не вірила своїм очам.
-Почекай, почекай, а що за бабуся тобі таке сказала? – здивувалася жінка.
-Мамо, ти тільки не сварися…
-Не буду, розповідай…
-Я знову на цвинтар гратись ходила і зустріла її там. Вона ще на нашу бабусю схожа, тільки молодша.
-Та невже, дивні справи твої, Господи, – сказала мати. – Збирайся, до церкви підемо, згадаємо бабусю. А по дорозі назад корми для…
-Для Рекса!
-Для Рекса купимо.
Все літо Рекс прожив у селі, а восени його до міської квартири забрали.
Минуло ще п’ять років, Рекса вже не стало, а Тані 15 років виповнилося. І познайомилася вона того літа в селі з юнаком, на рік старшим.
Раніше вона його не бачила, його батьки нещодавно там купували дачу.
Зі Стасом Тетяні було цікаво, любив він про всяке таємниче розповідати.
А того дня він розповів, що у їхньому озері русалки живуть. І запросив дівчину вночі покататися на човні. Таня підійшла до вікна вночі, щоб придивитися, чи немає Стаса, та постукати йому тихенько.
Дивиться, хтось стоїть у білому, але не хлопець це, а бабуся. І пальчиком їй махає. Запереживала Таня, відсахнулася від вікна, перехрестилася, залізла під ковдру і довго не могла заснути, прислухаючись до кожного стукоту та шереху.
А вранці дізналася новину, що Стаса в озері знайшли, човен старим виявився… А ні він, ні Тетяна плавати не вміли.
Того дня вони з мамою знову до церкви пішли, щоб за хлопця свічку поставити і бабусю згадати.
І ще раз бабуся врятувала Тетяну, коли їй було тридцять років. Вона вже була одружена, і було в неї двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Молода жінка дуже заслабла.
Якось прокидається вона серед ночі, чує, ніби в палату хтось увійшов, тихенько підійшов до ліжка і на краєчок сів. У світлі місяця роздивилася вона напівпрозорий силует.
-Бабусю, як же мені недобре, – прошепотіла молода жінка.
-Знаю, знаю, – відповіла та. – Ходімо зі мною.
Таня встала, накинула халат і капці і пішла. Вийшли вони з лікарні, пройшли двір, перетнули вулицю, йшли-йшли, ніби в лісі опинилися. Тихо так, тільки сова ухає. І чути, як джерело дзвенить.
-Пий, – каже їй жінка.
Тетяна почала черпати воду долонями та пити. Вода приємно розливалася в неї по тілу, наче промиваючи її.
-А тепер вмийся.
Тетяна вмилася.
-Ти ніяк рішення прийняти не можеш, чи тобі розійтися з чоловіком твоїм, чи знову зраду пробачити. От і заслабла. Душу, як я просила, ти світлою зберегла, але характер не виробила.
Не все у своєму житті можна прощати. Та й не зробиш йому неприємно, він же тільки заради дітей з тобою живе. Ти приходь сюди і воду пий! А тепер ходімо назад, поки тебе не почали шукати.
Разом вони повернулися назад, Таня швидко заснула і вперше міцно спала до ранку.
Незабаром Тетяна знову вийшла заміж за вдівця з двома дівчинками, народила йому сина, а ще двох: братика та сестричку вони з дитячого будинку взяли.
Так своє життя і прожили, дбаючи про дітей, потім про онуків.
Зуміла Тетяна зберегти свою душу доброю та чистою!
І обіцяла всім своїм рідним, що коли піде на небо, змінить свою прапрабабусю, і замість неї стане ангелом-охоронцем.
Якщо, звісно, Господь не буде проти…
