Тетяна з Миколою прожили у шлюбі рік. Вони винаймали квартиру, за яку платив чоловік.
Тетяна ж працювала на свої забаганки – вона ж дівчинка!
На їжу вони скидалися, але здебільшого допомагали батьки Миколи. Жили добре, дружно. Ніщо не віщувало біди…
Працював Микола неофіційно. Платили добре, але не завжди. Часом і невелика зарплата виходила.
Іноді Тетяна просила у чоловіка дорогі подарунки. Він купував – а чому б і не побалувати кохану?!
Хотілося чоловіку на свою квартиру назбирати, але якось не виходило.
Але нема куди й поспішати, тільки рік прожили, встигнуть…
Батьки Миколи обіцяли допомогти, але треба було чекати на продаж квартири в іншому місті, яка залишилася матері від її батьків.
Все складалося в молодих добре…
І тут раптом Микола занедужав.
Прихопило так, що на швидкій його відвезли у лікарню прямо з роботи.
Два тижні, а потім стільки ж чоловік пролежав удома.
Треба було вже виходити на роботу, а тут ще й температура підскочила.
На роботу слабим не вийдеш. За квартиру оплата підійшла, а грошей нема. Все витратив, поки лежав.
Тетяна особливо не турбувала себе приготуванням їжі для чоловіка, а якщо й готувала, то просила гроші на продукти і проїзд.
Грошей не було, а хазяйка вже за квартиру вимагає, Тетяна платити відмовилася. Не її, мовляв, це діло, а Миколи.
А той ще лежав…
І от одного дня Тетяна просто приголомшила чоловіка, тим, що зробила.
Вона зібрала свої речі і… Поїхала до матері!
– Повернуся, коли квартиру нову знайдеш, а краще купиш! – заявила вона.
Довелося Миколі до друга іти жити. Батьки були на селі, а на роботу не наїздишся звідти.
Прихистили його на якийсь час. Друг був самотнім, тож не проблема була для нього, і грошей з Миколи він не взяв…
– Наталю, ти знаєш, що наші діти живуть окремо? – подзвонила мати Тетяни, Марія Іванівна до свахи.
– Звісно знаю, Марійко! – сказала сваха. – Це ваша дочка втекла від труднощів!
– Квартирою її має забезпечувати чоловік! Не може купити – хай орендує. Це не її турбота!
– Він слабий був. А взагалі-то вони одна сім’я. Не може він – значить повинна вона.
– Нічого вона не повинна! Ви взагалі збираєтеся купувати синові квартиру? Мені Тетяна казала, що діло по трошки іде.
– Ну так, іде.
– От і добре… Скажете, коли треба буде вибирати квартиру.
– А ось це вже не ваша справа!
– Як це не наша?! Тетяна там житиме, значить вибір за нею.
– Про Тетяну я не знаю. Квартиру ми купуємо синові. Як він скаже, так і буде. І взагалі – гроші наші.
– Але ж жити там не вам!
– Так і не вам. Де зараз ваша дочка? Вона начебто заміж виходила, як же її шлюбні обітниці? Усі негаразди і радості ділити з чоловіком.
– А де їх ділити, якщо жити нема де?! Виходить права я. Поспішайте, шановні, ви обіцяли.
– Припустимо, обіцяли… Але не вам.
– Це пусті розмови. Ви не розумієте мене. Діти мають обирати квартиру разом. Це не обговорюється! Звісно ж, я допоможу дочці з цим вибором.
– Ми в їхнє життя не ліземо і вам не радимо.
– А ось це не вам вирішувати. Дочка моя, я їй бажаю тільки хорошого. Поспішайте, не діло це молодим жити окремо.
…Квартиру купили без участі Тетяни і тещі. Микола сам так вирішив.
Дружині він про все сказав.
Теща прийшла з нею. Чоловік припускав, що так буде.
Сказати, що теща галасувала, це нічого не сказати….
– Ну й район ви обрали! Сусідів перевіряли?! Розпитували?!
– Звісно розпитували! – втрутилася мати Миколи.
– Що за люди! Невже важко було нас запросити? Нізащо б я не взяла цю квартиру. Площа звісно велика, але ремонт тут треба капітальний. Ну що скажеш, дочко?
– Так собі… Але якщо ремонт зробити, то може й нічого, – весь час Тетяна мовчала, але по її обличчю було видно, що вона повністю підтримує матір.
– Ось бачите! Тетяні теж не подобається. Можна згодом подивитися іншу, а цю продати.
Роби ремонт, зятьку, купуй меблі. Ну все, дочко, збирай речі. Настав час тобі вже переїжджати до чоловіка. Загостювалася ти в мене, я дорослу дочку утримувати не маю наміру. Ти й так мені винна.
Миколо, ти маєш віддати їй борг, як законний чоловік.
Тетяна нещодавно навчалася на курсах, а вони недешеві. Дуже навіть недешеві!
– Он як! І ким моя дружина працюватиме?
– Це курси загального розвитку – як стати успішною.
– Молодець. Гарні курси. Бажаю успіхів! – сказав Микола.
– Нам пора збирати речі, Тетяно. Миколо, де комплект ключів моєї дочки?
– А звідки я знаю? Це треба у вас спитати. А речі збирати не треба, я подаю на розлучення!
На квартиру ви не можете претендувати. А спільного майна ми не маємо.
– Що-о-о?! А навіщо ми прийшли?! Ти жартуєш!
– Ні, які можуть бути жарти. Вважайте це маленькою відплатою за зраду.
– Яка ще зрада?! Це ти про гроші за орендовану квартиру? А вона не винна, ти ж чоловік!
– А ще мені дуже не подобається теща. Лізе і лізе, лізе і лізе, – продовжував Микола. – Є ще одна причина. Розповіли мені про вашу доньку дуже негарні речі, вона заміну вже мені шукала, на побачення бігала. Я й сам її випадково побачив. Це зараз називається курси загального розвитку? Вам пора.
– Ох, недолуга! Іди вже! – мати повела Тетяну до виходу.
– Мамо…
– Мамо, мамо! Що тепер робити? Шукай іншого такого простака, а краще проси вибачення у Миколи. Вчу тебе, вчу…
…Розлучилися вони швидко, якщо не брати до уваги час на примирення сторін.
Микола зробив ремонт у квартирі, купив нові меблі.
Тетяна неодноразово намагалася знову заслужити його увагу, але зраду не пробачають…
Мине ще якийсь час, та й знайдеться хороша дружина для Миколи…
