Зараз мамі Марійки, Тетяні Петрівні, було б уже вісімдесят років. Але вже одинадцять років, як її не стало…
Вона дуже заслабла і пішла за півтора місяці.
А повернути нічого назад уже не можна… Як це страшно!
Одним заспокоювала Марійка себе, це надією, що там, на небі, мама не відчуває того всього, що відчувала останні дні свого життя…
…Мамі Марійки тоді було 38 років. Вони відзначали день народження батька Марійки Олега.
Наступного дня Тетяна встала раненько і пішла готувати сніданок. Вона посмажила омлетик, нарізала помідорчиків і накрила на стіл.
– Олежику, ходи снідати! – гукнула вона чоловіка.
Та Олег не відповідав.
– Олеже, ти що ще спиш? – Тетяна здивовано пішла в кімнату.
Вона відкрила двері й застигла від побаченого.
– Коханий, ти що це таке робиш?! – тільки й сказала вона.
А батько Марійки збирав речі… Потім він взяв сумку і просто пішов до чергової коханки…
Мати, опустивши руки, мовчки дивилася у вікно, проводжаючи його поглядом.
– Був тато у тебе, дочко, а тепер нема… І як тільки сил вистачило улюблене дитину залишити? Добре я, а тебе, брата твого, а свою рідну матір?!
Бабуся Оксана Володимирівна стояла поруч і витирала куточком фартуха сльози.
– Заспокойся, Марійко, – сказала вона до внучки. – Може одумається він, повернеться ще…
Та батько не повернувся… Ні приходив він часто, але повернутися назовсім не наважувався.
Більше жодних поганих слів про батька Марійка не чула. Жили, працювали… Бабуся залишилася жити з ними.
І дорожчої людини у них не було! Маленька, згорблена старенька, випромінювала стільки тепла й доброти, що вистачало на всіх…
Мама з бабусею жили добре. Марійка не пам’ятала, щоб вони колись сварилися. Всі радості й біди, все навпіл…
З того дня Марійка, десятирічна дівчинка начебто подорослішала.
Хоч мама Марійки ніколи й не скаржилася, як їй важко жити на невелику зарплату, але дівчинка намагалася добре вчитися і в усьому допомагати їй. Де мати, там і вона…
Марійка памʼятала, як навчаючись в технікумі, не здала сесію і отримала одну трійку.
А із трійкою стипендію не платили. А вона така була горда, що хоч якийсь внесок приносить родині.
Після іспиту Марійка довго плакала. Мама обіймала її.
– Не плач, впораємося. У тебе все життя попереду. Буде ще чого сльози лити. А трійка хіба це біда? Це так.
Мабуть, після цього Марійка й поїхала в село працювати, не знайшовши роботи в місті.
Виїхала на рік, а вийшло на двадцять. Заміж вискочила. Через місяць заміж вийшла.
І тут мама нічого не сказала. Зробила весілля. Ох, і тяжко їй воно далося.
Марійка розуміла, що поспішає, але дуже закохалася. А мама ніколи нічого поганого не говорила їй про її чоловіка. Ані слівця. Намагалася з усіх сил допомогти.
Народився первісток, і вже вранці мати Марійки приїхала за сто кілометрів із гостинцями. А після виписки тиждень жила, допомагала з малюком.
І ось Марійці вже тридцять. Дім, сім’я, робота. А мама:
– У мене хороший урожай, ти б взяла. Навіщо нам із бабусею стільки?
І десятки банок із закрутками перебираютться з материного льоху до Марійчиного. Хоч і сама вона все літо не лінувалася, заготовляла запаси, але не поділитися мати не могла.
Одного разу Марійка відмовилася, так вона сусіда найняла, і той повну машину всього привіз.
Останнім Тетяна Петрівна ладна була поділитися. А Марійка нишком смаколики мамі різні під подушку ховала перед від’їздом, знала, що так не візьме, відмовиться.
Не стало батька. Поминки були у матері Марійки вдома, адже його мати і бабуся Марійки, Оксана Володимирівна жила з нами. Весь клопіт, поминки лягли на плечі матері Марійки.
– Вісімнадцять років разом прожили, як не провести в останній путь вашого батька?
А тут ще й біда прийшла. Не стало бабусі. Лікар сказав, що перед тим, як піти, вона все Марійку кликала.
Цю втрату мати дуже важко пережила.
А Марійка поїхала додому. Там сім’я, діти… Якби повернути все назад! А мати самотньо залишилася стояти біля хвіртки, проводжаючи її…
І коли б вона не приїхала, мати переборюючи слабість, поспішала на кухню, обов’язково пекла пироги. Її бабуся навчила, і виходили вони дуже смачними.
А Марійка поспішала автобусом, додому до сім’ї. А мама залишалася одна, намагаючись приховати сльози під час розлучення. Але вона їх відчувала душею, але нічого не могла вдіяти.
Сім’я, робота, діти забирали в Марійки багато часу. Чоловік переїжджати з села до міста не хотів. А її рідкісні приїзди тільки розбурхували мамину душу. Але ніколи ні словом вона не сказала, що їй недобре.
А Марійка поспішала, бігла у своїх справах. А мама турбувалася, чи вона не змерзла, чи все в неї є.
Хоч і жили вони за сто кілометрів один від одного, але з кожним роком бачилися все рідше.
Та й телефонів на той час ще не було. Це зараз можна годинами спілкуватися. А тут чекала вона на довгоочікуваний вихідний і на попутках, з пересадками поспішала до мами. А їдучи назад чомусь завжди так щемило серце…
…Скоро одинадцять років, відколи Марійка попрощалася зі своєю мамою. Їй було тільки 68 років…
Тільки після того, як не стало матері, Марійка зважилася покинути будинок і переїхати у батьківське гніздечко.
Сім років пішло на його відновлення. Із синами досі вони його будують і ремонтують.
Марійка дивилася на зроблене і завжди говорила:
– Ось би все це бачила мама. Прожила без газу, без води, без зручностей, у старому будинку… Сподіваюся, вона бачить і радіє разом зі мною. Як же ж я тебе люблю, матусю!
Це зараз подорослішавши, Марійка розуміла, що відчувала мама тоді.
Це зараз, виховавши синів, поховавши чоловіка, вона розуміла усі мамині переживання. А тоді все було по-іншому, а повернути нічого вже й не вийде.
Бережіть своїх матерів. Їм для щастя мало треба, всього лише трішки нашої уваги і добре слово…