-Краще взагалі нічого не робив би, – думав Едуард, розглядаючи вранці в дзеркало своє нещасне обличчя. – Залишив би все, як є, і добре. Але ж ні. Хотів як краще. Хотів їй приємне зробити. Сюрприз! Ну, ось і зробив. А тепер що? Збираю речі та йду. А куди? В село! І навіщо тільки я все це затіяв?
Едуард дуже хотів повернути вчорашній день назад. Щоб нічого цього не було. Закрити очі, відкрити і ось воно все добре, все, як раніше.
-Нехай це буде звичайний сон, – мріяв Едуард. – І я прокинувся б і радісно подумав, що все це мені наснилося, що в житті моєму справжньому такого немає, не було і бути не могло. А все це лише одна вигадка.
Але в тому й річ, що те, що сталося вчора з Едуардом, не було сном. І Едуард це розумів і дуже переживав.
А розпочалася ця історія в п’ятницю, коли Едуард відзначав свій сорок п’ятий день народження.
Добре погуляли. Весело. Почали в п’ятницю, а завершилося все вже в суботу. Поки все не з’їли, не заспівали і не станцювали, зупинитися не могли.
Ну, як інакше. Таке свято. Сорок п’ять років. Хвилююча дата. Багатообіцяюча. Начебто й прожив багато, і попереду ще чимало цікавого. Ну, ось Едуард і вирішив у зв’язку із цим погуляти по повній. І погуляв…
У суботу, наступного дня після свята, він прокинувся рано. Годині о сьомій ранку і одразу помітив, що дружини поряд не було.
-А де Тетяна? – сам себе запитав Едуард і знайшов відповідь. – Ох точно! Вона ж на роботі. Ще вчора, о десятій вечора, поїхала. Ні, що не кажи, а пощастило мені з дружиною.
І приготувала все і на роботу поїхала. Ось що означає справжнє кохання. Інша б на її місці… А вона – ні. Бо довіряє мені. Пощастило з дружиною, що й казати. Треба і мені зробити для неї щось добре. Але що? Питання серйозне. Тут треба подумати.
Едуард підвівся з ліжка і пішов дивитися, що робиться в квартирі.
-Яка ж у нас велика квартира? – Чотири кімнати та ще кухня. Майже сто метрів. Її поки обійдеш усю, то втомишся.
Він з тугою оглядав безлад, який панував у всій квартирі.
-Що за гості неохайні, – буркнув Едуард. – А бруду скільки після себе залишили.
Едуард заглянув у туалет, потім у ванну кімнату.
-Ну і робиться, – міркував Едуард, який навіть не ризикнув увійти до туалету або у ванну. – Як це дехто примудряється по собі стільки сміття залишати. І начебто всі пристойні люди. Усіх давно знаєш. У себе вдома, напевно, такого не влаштували б. А вони по всій квартирі. Чим це пахне, не зрозумію? Чимось неприємним. Головне, що у всіх кімнатах таке неподобство. Ми що тут робили, цікаво? Адже все так було славно і мило.
Едуард зайшов на кухню і вискочив назад, щільно прикривши двері.
-От звідки запах, – сказав він і обома руками сильно потер голову, намагаючись таким чином покращити свою пам’ять.
Поступово Едуард почав згадувати.
-Це почалося, коли Тетяна пішла на роботу, – згадав він. – Точно! До її виходу все було дуже пристойно. Ну так, я зараз згадую, що як тільки за нею зачинилися двері, тут і почалося. Чогось раптом усі схопилися, забігали, застрибали. А головне, по різним кімнатам розбіглися.
Едуард ще раз заглянув на кухню. Думав, що, можливо, здалося, і все не так страшно. Але ні. Не здалося. Це справді було неприємне видовище.
-Що скажу дружині? – подумав Едуард і подивився на годинник. – Ото повернеться вона з роботи, а тут таке. Та як я їй у вічі дивитися буду.
Якби Едуард тільки знав, чим закінчаться всі ці переживання з приводу брудної квартири і того, що скаже його дружина з цього приводу, то він би забув за весь цей безлад і спокійно продовжував би жити, як жив раніше. І все б у нього було чудово. Але… Едуард хотів виправити все.
-Та я поважати себе перестану, якщо не виправлю цього зараз, – продовжував Едуард накручувати сам себе. – Зрештою, чому дружина має це все терпіти. День народження – мій, отже, я й несу за все повну відповідальність.
В цей час йому зателефонувала Тетяна і поцікавилася, чи все гаразд. Едуард відповів, що все чудово. Тетяна ще раз привітала чоловіка з днем народження і сказала, щоб він нічого в квартирі не робив. Вона сама, коли прийде з роботи, все прибере.
Нормальний чоловік розцінив би цей дзвінок дружини, як знак згори! Послухав би дружину і зробив, як вона говорить. Але Едуард був не таким…
-Я, звичайно, розумію, – сказав сам собі Едуард, – що Тетяна готова на все заради мене. Але й я теж… І я в змозі відповісти на її сильне кохання своїм не менш сильним почуттям.
Едуард ще раз пройшовся по всій квартирі, щоб переконатися, наскільки все погано.
-Влаштую я їй сюрприз. А що! Вона прийде увечері додому, а тут ідеальна чистота та порядок.
І так ця ідея сподобалася Едуарду, що він одразу почав втілювати її в реальність.
-Сам я, звичайно, нічого не збираюся прибирати, — думав Едуард. – Навіщо? Якщо є ті, хто за це гроші отримує.
Навіть висока вартість цих послуг не стримала Едуарда.
-Сюрприз, то сюрприз, – думав він. – А для своєї коханої дружини мені нічого не шкода.
Через годину до квартири прийшли Надя, Віра та Люба з компанії, яка займалася прибиранням.
Едуард показував квартиру, пояснюючи гарним дівчатам, що, на його думку, потрібно зробити.
-Ми тут учора трохи погуляли, – сказав Едуард. – Чоловічою компанією. Самі розумієте. Ось тепер хотілося б тут навести порядок.
-А у вас гарна квартира, – одразу сказала Надя. – Поряд із метро.
-Велика, – додала Віра. – І в центрі.
-Занедбана тільки, – вставила Люба. – Мабуть, господині нема? Так?
Саме в цей момент Едуарда, як він пізніше пояснював, і заплутався.
-Нема господині, – сказав він і важко зітхнув.
-Дивно, – сказала Надя.
-Чому дивно, – відповів Едуард.
-Ви такий молодий, цікавий чоловік, – сказала Віра.
-Судячи з квартири, і багатий, – сказала Надя.
-І раптом… господині немає, – весело мовила Люба.
Едуард зробив сумне обличчя.
-Про особисте життя взагалі нема часу подумати, — сказав чомусь він.
У цей момент Едуард навіть забув, що він одружений. Що він тоді думав взагалі, важко сказати. Швидше за все, ні про що. Він уважно розглядав гарних дівчат і, порівнюючи їх, міркував, яка з них краща. Йому подобалися усі. Але він розумів, що вибрати треба якусь одну.
-Як із них вибереш, – думав Едуард. – Вони всі – красуні. Наче тільки з обкладинки журналу зійшли. А я й не знав, що сьогодні є такі. Живу як ведмідь. Нічого не знаю. Дім – робота, робота – дім. І не бачу нічого. А тут таке диво.
Вже через дві години у квартирі було все прибрано і приємно пахло.
-Приймайте роботу, Едуарде, – сказала Надя.
-Ви – чарівниці, дівчата, – сказав Едуард, оглядаючи чистеньку квартиру.
Едуард, на знак подяки, запросив дівчат на чай із тістечками. Під час чаювання Едуард і повідомив, що вчора мав день народження. Чомусь ця звістка всіх дуже розвеселила.
Дівчата запропонували його ще раз відсвяткувати. Сказали, що буде весело, тому що вони запросять багато подруг, таких красивих, як вони. Едуард погодився.
Коли Тетяна повернулася з роботи додому, у квартирі було багато сторонніх людей. Так багато, що пошуки Едуарда серед них зайняли майже хвилин п’ятнадцять.
Едуард був не один, коли Тетяна знайшла його. З ним була Жанна – знайома Наді.
Тетяна не вірила своїм очам.
Спроби Едуарда все пояснити Тетяні і переконати її в тому, що вона не так зрозуміла, ні до чого не привели.
Приблизно через п’ять хвилин, після того, як Тетяна знайшла Едуарда з Жанною, у квартирі з гостей уже нікого не було.
-А ти теж збирай свої речі, – сказала Тетяна до чоловіка.
-Так ніч на дворі, Тетянко! – вигукнув Едуард. – Куди ж я зараз піду?
-Даю тобі один день на збори, щоб ноги твоєї в моєму домі не було.
Чоловік благаюче дивився в очі дружини.
-Як звали ту жінку, з якою я застала тебе?
-Жанна, – розгублено відповів Едуард.
-Ось і йди до неї.
-Куди до неї, Тетяно, – не зрозумів Едуард і почав говорити нісенітниці. – Вона – приїжджа. Подруга Наді. Навіть не подруга, а так… Знайома. Гостює у неї в гуртожитку. Вона завтра їде додому в інше місто. Поїзд о дев’ятій вечора. Та між нами нічого… Я хотів сказати, що я її не люблю.
-Чому б тобі завтра не поїхати з нею? – сказала Тетяна. – О дев’ятій вечора.
-Тетянко, я ж хотів як краще, – виправдовувався Едуард. – Я сюрприз хотів тобі зробити. Це все ігристе…
Тетяна мовчки кивнула головою і покрутила пальцем біля скроні.
-Ти знову не так зрозуміла, Тетянко, – продовжував говорити що прийде в голову Едуард. – Я знаю, як ти любиш мене. Ну і хотів довести тобі, що я дуже тебе кохаю.
-Едуарде, – спокійно сказала Тетяна. – Ти сам себе чуєш? Ми з тобою розлучаємося.
-У квартирі був запах, Таню, – закричав Едуард, не знаючи, що ще можна сказати на своє виправдання. – Бруд був такий, що… Я не міг допустити, щоб ти поверталася в цей бруд. І якщо я винний, то я й хотів би все виправити.
-А цю квартиру я продам, – сказала Тетяна.
-Як продаси? – вигукнув Едуард. – Адже ця квартира була тобі дорогою, як пам’ять. Хіба ти забула, що подарувала тобі її твоя бабуся. Тут минули твої дитячі роки, Таню. Ти ж сама розповідала мені. Пам’ятаєш? Тут пройшла твоя молодість. У ній пройшли найкращі наші з тобою роки.
-Саме так, що пройшли, – сказала Тетяна. – А відколи наші діти виросли і стали жити окремо, нам двом тут занадто просторо. А мені одній тим більше вона не потрібна. А після того, що я сьогодні побачила, ця квартира нагадуватиме мені про що завгодно, тільки не про моє щасливе минуле.
Тетяна поїхала ночувати до подруги. Вона ще раз нагадала Едуарду, що до її повернення його тут не повинно бути.
-І всі свої речі забирай, – сказала вона. – Бо все, що ти зі свого залишиш, я викину.
-І куди мені їхати накажеш? – сердито поцікавився Едуард.
-Забув, де твоя хата? – сказала Тетяна. – Не пам’ятаєш, де народився, де провів свої щасливі дитячі та юнацькі роки?
-У селі, – відповів Едуард.
-Ну от, – сказала Тетяна. – Ти сам усе розумієш.
-Чому деяким чоловікам прощають все, – думав Едуард, збираючи четверту валізу. – А мені… Ну, оступився один раз, і що тепер. А головне, прикро, що ця Жанна мені й не сподобалася…
Едуард з тугою дивився на зібрані валізи та коробки.
Він думав, як розмістить усі свої речі у своїй маленькій хатинці в селі…
