-Таню, та він же очей з тебе не зводить. Дивись, дивись, – шепотіла Лариса, показуючи очима у напрямку сусіднього столика.
-Перестань, – зніяковіло відповіла Тетяна не обертаючись.
Вона й так знала, хто там сидить – новий керівник їхнього відділу.
З першого дня, як він з’явився, Тетяна, її колега і подруга Лариса, а, можливо, й інші співробітники, помітили неприхований інтерес до неї Костянтина Олексійовича.
-Нормальний мужик, треба брати, – продовжувала нашіптувати Лариса.
-Нормальний, мабуть. Але не подобається він мені, – якось невпевнено відповіла Тетяна.
-Не подобається? – запитала Лариса. – Таню, тобі, між іншим сорок пʼять вже! Не дівчинка вже, а все носом крутиш. Так, дивися, до старості одна й залишишся. А він начальник вже, заробляє добре, ввічливий, та й виглядає для свого віку чудово. Ну, що тобі ще потрібно?
-А як же кохання? – дорікнула Тетяна подрузі.
-Ой, а ти давай мені ще про кохання розкажи, – Лариса закотила очі. – Кохання, Тетяно, швидко минає, а коли минає, на людину іншими очима вже дивишся.
Та тільки куди подінешся? Діти, кредити… Поки з усім розберешся, вже й на пенсію скоро. А тут уже й ти принцу на білому коні не потрібна, та й він тобі теж.
Тетяна розуміла, що Ларисині міркування взяті з прикладу власної сім’ї.
Лариса не раз розповідала, що Степана свого вона вибрала за вдачу веселу, за романтику і шалені вчинки, які він заради неї робив у роки студентства.
-Піснями під гітару ситий не будеш, – додавала зазвичай Лариса. – А в іншому мій Степан не досяг успіху.
Незважаючи на це, за плечима Лариси й Степана було майже двадцять пʼять років шлюбу і двоє дітей. Та й у тому, що Лариса любить свого чоловіка, Тетяна не сумнівалася.
-А якби була б можливість, ти б Степана свого на багатого, успішного, але до якого душа не лежить, поміняла б? – запитала Тетяна.
-Куди вже, – відмахнулася Лариса. – Стільки всього пережили. Нікуди ми один від одного не дінемося. Але до Костянтина Олексійовича ти все ж таки придивись.
Тетяна не розповідала Ларисі, що Костянтин Олексійович не тільки задивлявся на неї на роботі, а й кілька разів писав їй із пропозиціями разом повечеряти.
Тетяна відмовлялася, але намагалася зробити це м’яко, переживала, що різка відмова позначиться на робочих відносинах.
Костянтин Олексійович справді був чоловіком симпатичним, різнобічним, з тонким почуттям гумору.
За віком він був на сім років старший за Тетяну. Двічі розлучений. І від кожного шлюбу в нього залишилося по синові.
Як керівник і загалом, як людина Тетяні він подобався. Кілька разів, за порадою Лариси, Тетяна, приміряла його на роль свого чоловіка, і щоразу розуміла – ні!
Сама Тетяна була розлучена вже понад десять років. В якийсь період і вона, і її колишній чоловік Олександр зрозуміли, що краще відпустити один одного. Спробувати кожному розпочати нове життя…
Олександр одружився ще раз через рік. Тетяна так і залишалася одна з дочкою. Їхній дочці Алісі було вісімнадцять. Вона була студенткою першого курсу і жила з Тетяною.
Але от чоловіки у Тетяниному житті так і не з’явилося.
-Мамо, ти в мене така ефектна пані, це навіть дивно, що ти одна, – не раз говорила їй Аліса. – А якщо серйозно, невже тобі не хочеться заміж?
Тетяна віджартовувалась, але, звичайно ж, їй хотілося, щоб поряд був чоловік. З яким тепло і затишно. Свій, рідний…
Дивлячись у дзеркало, Тетяна розуміла, що вона, справді, була жінкою привабливою. Нудною, чи нерозумною вона себе теж не рахувала.
Та й судячи з кількості чоловіків, які за нею бігали, вона багатьом подобалася.
Тетяна може і хотіла б відповісти комусь із них взаємністю. Вона спочатку приймала запрошення на побачення, але щоразу після кількох зустрічей розуміла, що чоловік знову не до душі.
А потім вона і на побачення перестала ходити.
Цього вечора, прийшовши додому, Тетяна все думала про розмову з Ларисою. Може, вона і справді наївна у своїй вірі у кохання? І у зрілому віці можна побудувати стосунки на симпатії та взаємній повазі.
Симпатію та повагу Костянтин Олексійович у неї викликав. Роздуми привели Тетяну до рішення: якщо він ще раз запросить її на вечерю – відмовлятись вона не буде.
Костянтин Олексійович ніби почув її думки. Через пʼятнадцять хвилин від нього прийшло повідомлення із черговим запрошенням. Тетяна відповіла, що погоджується.
Вони домовилися зустрітись після роботи наступного дня.
-Я думаю, настав час перейти на «ти», – запропонував Костянтин після того, як меню було вивчено, а замовлення зроблено.
Тетяна погодилася.
Вони говорили про те, про інше і в загальному, вечір проходив непогано.
Раптом у Тетяни задзвонив телефон. Вона встала, щоб відійти поговорити з донькою і машинально поправила спідницю, яка у звичайному стані прикривала коліна, але зараз трохи піднялася, поки вона сиділа.
-Тетянко, не варто. У тебе такі гарні ноги. Нема чого їх ховати, – сказав Костянтин.
Тетяна почервоніла, але нічого не відповіла. Ці слова, сказані на першому побаченні, здалися їй вульгарними і неприємними.
-Що я тут роблю? – промайнуло в неї в голові.
Але так нічого і не сказавши, Тетяна, поговоривши з донькою, таки дочекалася закінчення вечері.
-Щось не так? Ти якась сумна, – запитав Костянтин, коли вечеря добігала кінця.
-Та втомилася трохи, – відповіла Тетяна.
-Я думав, ми продовжимо вечір у мене, – Костянтин уважно дивився на Тетяну.
-Ні… Ні… – зам’ялася Тетяна.
Вона була не готова до такого повороту подій.
-Я думав, ми одне одного розуміємо. А нам ще працювати ж разом, – посміхнувся Костянтин.
Тетяна застигла. Он воно, як виявляється! Нічого не відповівши, вона розвернулась і вийшла.
Повернувшись додому, вона, насамперед, насварила себе за свою наївність. А потім почала розмірковувати, що робити далі. Звільнитися?
Але робота Тетяні подобалася.
І Тетяна вирішила йти на роботу, як ні в чому не бувало. А там, як то кажуть, поживемо, побачимо.
Щоб побачити зміни у поведінці Костянтина Олексійовича, довго чекати не довелося.
Він став відверто критикувати Тетянину роботу і давати все нові і нові завдання. Та й премію після закінчення місяця Тетяна отримала вдвічі меншу, аніж зазвичай.
-Оце так. Хороший кавалер, нічого не скажеш, – Лариса не знала, як підтримати подругу.
-На звільнення я, Ларисо, заяву написала. Директор її підписав. Днями якраз одногрупницю зустріла, каже, у них в компанії є місце. Робота та сама. Зарплата теж.
Добиратися тільки довше, ну нічого, звикну. На співбесіду вже запросили. Компанія невелика, і у директора примхи – всіх співробітників, аж до прибиральниць, сам відбирає, – поділилася Тетяна своїми планами.
-А, може, й справді все, що робиться, то на краще? – підморгнула Лариса, даючи зрозуміти, що готова прийняти на це запитання тільки одну відповідь.
Через два тижні Тетяна поспішала на співбесіду.
-Вам який поверх? – запитав її незнайомий чоловік, слідом за яким Тетяна заскочила в кабіну ліфта.
-Четвертий, – поправляючи волосся, відповіла Тетяна.
-І мені, – відповів чоловік, натискаючи кнопку.
-Не підкажіть, у який бік кабінет директора? – запитала Тетяна, коли вони вийшли з ліфта.
-В цей, – показав він рукою. – Я вас проведу. На співбесіду? – запитав чоловік.
-На співбесіду, – відповіла Тетяна.
Було видно, що вона починає хвилюватись.
-А ви тут працюєте? – запитала вона.
-Із самого заснування, – чоловік усміхнувся.
-Ну і як він? Директор, – запитала Тетяна.
-Нормальний чоловік. Строгий, але справедливий, говорять, – чоловік знову посміхнувся.
Тепер і Тетяна посміхнулася. Впевнений і доброзичливий тон співрозмовника трохи заспокоїв її.
-Директор у себе? – весело запитав чоловік у дівчини, яка, мабуть, була секретаркою, коли вони з Тетяною дійшли до потрібного кабінету.
-Н-ні, – здивовано і розгублено відповіла дівчина.
-А коли буде? – чоловіка, мабуть, відповідь не засмутила, бо веселі нотки в голосі не зникли.
Секретарка не встигла нічого відповісти. Чоловік подивився на великий настінний годинник у приймальні.
-Ну, звісно! Обід же!
-Але мені якраз на цю годину призначено, – Тетяна засмучено подивилася на секретарку.
Дівчина нічого не встигла відповісти.
-Пропоную і нам з вами пообідати. Покажу вам, де тут можна перекусити, якщо вже ви плануєте у нас працювати. А Ганна нам зателефонує, якщо директор з’явиться раніше, так? – чоловік запитливо глянув на секретарку.
-Так, – коротко відповіла Ганна, так само здивовано кліпаючи очима.
-Добре, – погодилася Тетяна, хоча до кінця не була певна, що це хороша ідея.
У місцевій кав’ярні вони замовили обід і, нарешті, познайомилися.
Артем виявився чудовим співрозмовником. Те, що вони з Тетяною зустрілися буквально кілька хвилин тому, не завадило їм знайти тему для розмови.
Тетяна розповіла про свою попередню роботу, не згадавши, щоправда, справжньої причини звільнення. Артем розповів про компанію, куди Тетяна прийшла влаштовуватись. Згодом розмова перейшла на подорожі, книги, фільми. Тетяна й не помітила, як пролетіла година.
-А секретарка так і не зателефонувала. Мабуть, директор забув про нашу зустріч, – засмучено сказала Тетяна, коли обід добіг до кінця.
-Тетяно, вважайте, що ви прийняті. Я – Артем Геннадійович, генеральний директор.
Тетяна від подиву аж розгубилася. Тепер вона зрозуміла, чому секретарка Ганна так здивувалася, коли Артем з нею розмовляв.
-Але навіщо? – запитала Тетяна. – Це що така методика, перевірити співробітника?
-І співробітника, і людину. Не ображайтеся на мене, Тетяно. Тепер буду з вами чесний. Коли мені передали ваше резюме, я не тільки оцінив вас, як відповідальну досвідчену спеціалістку.
Дуже мені ще ваша фотографія сподобалася. А потім у ліфті і такий збіг… План якось сам склався.
Не хотілося втрачати нагоди, дізнатися про вас більше. На співбесіді ви так зі мною не розмовляли б відверто.
Ну, а тепер ви вирішуйте, спрацюєтеся ви з таким директором, чи ні. Нерозумно вийшло, – Артем розвів руками.
Його погляд говорив про те, що він кається.
Тетяна на хвилину замислилась.
-Не спрацюємось, – відповіла вона.
Артем зітхнув і хотів щось сказати, але Тетяна продовжила.
-Але запрошення на вечерю я прийняла б.
Артем розреготався.
На тій самій вечері, на яку Артем, звичайно ж, запросив Тетяну, вона розповіла про причину звільнення з минулої роботи.
Артем погодився, що змішувати роботу і особисте життя – не завжди гарна ідея. Але про це вони говорили не довго.
Багато інших тем виявилися для обох набагато цікавішими.
І вони відчули, що однією вечерею тут не обійтись. І домовилися ще зустрітися, а потім ще.
А через кілька місяців вирішили більше не розлучатися.
Тетяна переїхала до Артема, залишивши Алісу повноправною господаркою квартири.
Нову роботу вона знайшла швидко. І вона їй подобалася.
І подобалося нове життя. І чоловік, який тепер був поруч.
Свій, рідний, до якого тяглися і душа, і серце…
