Після чергової річниці весілля Тетяна проплакала всю ніч, а Віктор поїхав до матері. Він нічого не сказав, просто одягнувся і вийшов з квартири.
Навіщо вона йому це все розповіла? Саме зараз, коли про це вже тепер ніхто не знає, окрім неї! Та ще й в день річниці їхнього весілля. Може через ігристе?
Та ні, просто вона раптом зрозуміла, що має це розповісти. Цей вантаж висів каменем на душі Тетяни вже багато років. І вона загалом припускала, що все саме так може закінчитися, і мовчала. А тут раптом розповіла.
Навіщо…
Її єдина подруга Олена відповіла на дзвінок не одразу. Ще б пак, час – тільки п’ять ранку.
– Олено, можна я до тебе приїду? Я вже таксі викликала, – по голосу, подруга зрозуміла, що Тетяна намагається приховати сльози.
– Таня, ну що сталося? Щоб дзвонити так рано? Ну ти не міняєшся, приїжджай звичайно, ми ж подруги, – відповіла Олена, і встала з ліжка.
Олена вмилася холодною водою, накинула улюблений халат і пішла варити каву. Дружили вони з Танею все життя. Скільки це років – навіть страшно подумати. Таня вже вийшла на пенсію, у неї син та двоє онуків. Олена ж поки що працювала, але не кожен день, так, два через три, для тонусу. З чоловіком розлучилася, давно, але були іноді зустрічі з одним … теж для тонусу, для здоров’я.
Жити треба собі, і нікому не бути нічим зобов’язаною. А не так, як Тетяна зі своїм Віктором!
Пінка на каві піднялася рівно в той момент, як пролунав дзвінок у двері. За роки дружби все прораховано – на таксі від Тані до Олени їхати стільки, скільки вариться кава. Ну, плюс, мінус.
Таня вже майже заспокоїлася:
– Оленко, ти вибач, підняла тебе так рано, – вибачалася Тетяна.
– Привіт, подруго, та облиш, мені сьогодні не на роботу! А то так би ще півроку не побачились, хоч і живемо поряд. У тебе ж Віктор, знову ж таки – синочок Андрій, та онуки Оксанка з Сергійком – на першому місці! – усміхнулася Олена. – Мовчи, я не ображаюся, пішли пити каву, – і Олена обняла подругу.
– Ну, розповідай, що цього разу?, – Зручно вмостившись у кріслі з чашкою ароматної кави, запитала Олена.
– Тааа, – Таня зробила ковток, смачної кави (і як Олена таку варить? У мене ось ніяк не виходить), – та нерозумна я, Олено, розумієш?
– Я здогадувалась, – Олена посміхнулася, – але все не знала, як тобі сказати. Ну гаразд, правда, що сталося? У вас все було добре. Не відразу, але ж було.
Таня усміхнулася – це точно, не одразу.
Їх із Віктором сімейне життя взагалі випадковість. Він – улюбленець жінок, керівник відділу. А Таня – проста жінка з бухгалтерії. Він їй дуже подобався, і як вони опинилися разом, важко пояснити.
Просто в якийсь момент Віктор опинився у важкій ситуації, і Таня виявилася єдиною, хто його підтримав. Віктор тяжко переживав, але Таня була поряд.
Вона розуміла, що він її не любить, але вийшла за нього заміж. Народився Андрійко. Таня не вірила, коли їй нашіптували, що Віктор їй зраджує. Бачила ж, як він для неї та сина старається.
Але в особистому у них не складалося.
– Жінка у нього, кажу тобі, – Олена тоді вже розлучилася зі своїм, – і ти собі чоловіка заведи. Он на тебе як Василь Микитенко задивляється. Принаймні не образливо буде – у нього є, і в тебе теж.
– Та хіба це сім’я, що ти, Олено, говориш? Навіщо тоді жити разом? – дивувалася Тетяна.
Але слова подруги засіли у голові. І справді, а що в неї за життя, адже молодість минає…
Якось вона засиділася з квартальним звітом.
– Може з нами чаю? У нас солоденьке є, – на порозі стояв Василь Микитенко, і мило посміхався.
– Не знаю, можна, хоча я взагалі додому збиралася, – засумнівалася Тетяна.
– Ну, хоч посидіть з нами трохи, – наполягав Василь.
В результаті вони опинилися вдвох в кімнаті, де все і сталося.
*****
– І ти що, за стільки років йому все це розповіла? Ти мене дивуєш, – Олена поставила порожню кавову чашку на стіл, – адже у вас потім все змінилося. Я ж пам’ятаю, як ти сильно занедужала , а у Віктора твого немов очі розплющилися. Запереживав, що може втратити свою єдину, справжню, саму-саму. Він же тебе на руках носить, я ж бачу – кохання у вас. Навіщо?
– Олено, розумієш, Віктор мені на цю річницю весілля повінчатися запропонував. Сказав, щоб і на тому світі хоче бути разом. Вибачення просив за перші роки життя. Ось я і розповіла.
Та й того, Микитенка Василя, давно вже немає, ось і сказала. Все як є…
Олена похитала головою, не знайшовши слів.
Тетяна зателефонувала їй за місяць:
– Олено, дякую тобі за все. Може, ти не зрозумієш моєї радості, але знаєш, ми повінчалися. Віктор сказав, що тепер ми завжди будемо разом!
