Тетяна два роки тому відзначила своє шістдесятиріччя, але ще працювала. У вихідні вона закуповувала продукти на весь тиждень.
Після роботи в неї зовсім не залишалося сил ходити в магазини.
У суботу вона поверталася додому і сварилася на себе, що не розрахувала сили та набрала надто багато продуктів.
Пакети були дуже важкими. Тетяна поставила сумки на лавку біля під’їзду і сіла поруч відпочити.
Стояла рання весна. Листя тільки почало розпускатися і різко похолодало. На Тетяні було надіте легке пальто та капелюшок. Вона не любила хусток і беретів, вважаючи, що вони роблять її старішою.
-Вибачте, ви у цьому під’їзді живете? – почувся зовсім поруч чоловічий голос, від якого у Тані мурашки пішли по шкірі.
Тетяна зіщулилася. Відвела голову так, щоб чоловік не міг розгледіти її обличчя.
«Цього не може бути! – подумала вона. – Це ж він!»
-Так. А що? – відповіла вона, намагаючись говорити спокійно.
Але всередині все кричало: «Віктор! Віктор!».
Голос Віктора вона впізнала б із тисячі інших, навіть через сотню років.
-Знаєте, я раніше тут жив. Хотів би запитати вас про Тетяну Романенко із двадцять шостої квартири. Знаю, що вона вийшла заміж і в неї, швидше за все, інше прізвище. Ви нічого не знаєте про неї?
-А чому ви не зайдете у двадцять шосту квартиру і не запитаєте там? – резонно запитала Тетяна.
Вона розуміла, що Віктор її не впізнав. Йому й на думку не спало, що він може зараз розмовляти саме з нею!
-Я заходив, але нікого не застав удома, – відповів Віктор.
Тетяна заспокоїлася. До під’їзду підійшла жінка і гукнула її:
-Тетянко, не зайдете до нас, як буде час? Чоловікові недобре було вчора. Не стала вас турбувати.
-Звичайно, Ірино, прямо зараз і зайду.
Тетяна взяла сумки і, перш ніж Віктор схаменувся, пішла за Іриною, яка вже відчинила двері в під’їзд.
-Таня?! – почула вона здивований вигук Віктора позаду себе.
Бігом, на одному подиху, вона піднялася на другий поверх з важкими сумками.
Таня була звичайною дівчинкою, єдиною дочкою своїх вічно зайнятих батьків.
Тому коли вона пішла до першого класу, батьки попросили сусіда Віктора, який жив поверхом вище, проводжати її додому зі школи. Він навчався у третьому класі і був, на їхню думку, досить дорослим для цього.
Спочатку хлопчик неохоче проводжав її додому з їхньої школи. А потім звик. Бачачи їх, багато хто думав, що вони брат із сестрою. Коли уроки Віктора закінчувалися пізніше, ніж у Тані, він чекав її біля роздягальні. І вона радісно бігла до нього, як до старшого брата.
Йшов час, Віктор навчався у другу зміну і вже не проводжав Таню додому. Але він часто допомагав їй з уроками. Вони бігали на концерти, разом каталися на ковзанах.
Коли у Віктора у старшому класі з’явилася дівчина, Таня дуже сильно переживала. Згодом захоплення Віктора пройшло, і Таня знову стала радісна.
Віктор все жартував над маленькою Танею, а вона аж застигала від його голосу, випадкових дотиків…
Він перестав бути для неї старшим братом, сусідом, другом, ставши раптом єдиним і неповторним.
Після закінчення школи Віктор вступив до училища. Таня сумувала за ним, але гордість не дозволяла запитати в його батьків адресу і написати листа, розповісти про свої почуття.
Після закінчення школи Таня вступила до медичного інституту. Якось мама приголомшила її новиною, що Віктор приїхав на новорічні канікули і не один, а з нареченою.
-Така гарна пара. Вони запросили нас у гості. Я подарунок купила, – розповідала мама.
-З нареченою! – Таня була в розпачі.
Вона відмовилася йти з батьками. Цілий вечір проплакала.
Але наступного дня, повертаючись з крамниці, вона зустрілася з ними на сходах.
-Таня! Привіт! Чого ти не прийшла у гості вчора? Я тобі подарунок на Новий Рік привіз. Увечері забіжу, віддам. Чув, що ти лікаркою будеш. Познайомся – це Олена. – Голос його при імені нареченої став якимось зворушливо-солодким.
Олена взяла Віктора під руку і притулилася до його плеча, дивлячись щасливими очима на Таню. Світле блискуче волосся розсипалося по коміру шубки. На струнких ногах – імпортні короткі чобітки з хутряною облямівкою по краю. Тані такі тільки снилися.
Олена була майже одного зросту з Віктором, та ще й стояла на дві сходинки вище за Таню. Тому здавалося, що вона дивиться зверхньо. Від обурення Таня почервоніла, опустила голову і стрімголов кинулася нагору, повз щасливих закоханих.
-Агов, Таню, ти чого? – крикнув і слід Віктор, але вона не обернулася.
Таня забігла в квартиру, віднесла сумку з продуктами на кухню і закрилася у своїй кімнаті, давши волю сльозам.
-Як він міг закохатися у цю? Зрадник!
Після закінчення училища Віктор та Олена одружилися і поїхали жити в інше місто.
-Ось і добре. І нехай. Що далі, то краще. Аби не бачити їх обох. Обійдусь і без нього, – знову плакала засмучена Тетяна.
Але пережити не вдавалося. Вона постійно думала про Віктора, сумувала і ревнувала.
Через рік вагітна Олена приїхала народжувати до батьків Віктора. Побачивши Тетяну, вона кивнула їй, як старій знайомій.
Олена постаріла і погладшала. Таня раділа, що дружина Віктора тепер не була такою гарною. Із задоволенням розглядала себе у дзеркалі й шкодувала, що Віктор не бачить, якою вона стала симпатичною.
Олена народила сина і з дитиною поїхала назад до Віктора.
Влітку Таня познайомилася з розумним, але дуже сором’язливим студентом третього курсу. Швидше з бажання зробити наперекір Віктору, ніж з любові, Тетяна відповіла на почуття пристрасно закоханого в неї Анатолія, намагаючись витіснити з серця Віктора.
Вони з Танею одружилися, і вона переїхала жити до його міста. У них народилася донька, а через два роки син. Анатолій став хорошим батьком. Він працював лікарем, вихідні присвячував дітям. Їх з Танею стосунки були рівними та спокійними. Але йому не вистачало уваги та кохання Тетяни.
Коли діти підросли, він зізнався, що давно любить іншу жінку і вважає нечесним продовжувати вдавати, що вони мають гарну сім’ю.
Таня відпустила його без сварок. У неї не стало мами, і вона повернулася додому до батька. Діти залишилися з Анатолієм. Донька навчалася у педагогічному інституті, а син закінчував школу. Таня доглядала слабого батька, який важко переживав те що дружини не стало, але часто їздила до дітей. Із Анатолієм вони залишилися друзями…
Ось уже багато років Тетяна жила сама. Вона не забувала Віктора, але розуміла, що час змінив їх обох, не мріяла про зустріч. І ось тепер Віктор знову виник у її житті.
Тетяна довго просиділа в Ірини. Спочатку оглянула її чоловіка, потім вони пили чай і розмовляли. Вона все відтерміновувала момент, коли треба йти додому. Боялася, що Віктор чекає на неї біля дверей квартири.
У неділю вона встала пізно, бо заснула далеко за північ. Молода зелень листя радувала око. На турніку у дворі підтягувався якийсь чоловік у спортивних штанах та майці, незважаючи на холодний ранок.
Тетяна з цікавістю розглядала його і раптом… впізнала Віктора…
Посивів, постарів, але у хорошій фізичній формі. Йому шістдесят п’ять, чи шістдесят шість. Справжній чоловік, – посміхнулася Тетяна.
У понеділок Тетяна поверталась з роботи. На лавці біля під’їзду на неї чекав Віктор.
-Таню, чому ти не сказала, що це ти? Я такий радий, що зустрів тебе.
Тетяна просто подивилася йому у вічі, хоч далося це їй нелегко.
-Розгубилася просто, – чесно зізналася вона. – А ти приїхав назавжди?
-Я приїхав подивитися та вирішити, що робити з квартирою батьків. Тепер навіть не знаю… Таня, я…
-Як Олена? Твій син? – Тетяна не дала йому договорити розпочату фразу.
-Олена пішла від мене через три роки. А я так більше й не одружився. А ти? Батьки писали, що ти вийшла заміж і поїхала.
-Теж повернулася після розлучення…
Вони знову розмовляли, як старі друзі. Тетяна здивувалася, що більше не хвилюється.
-Можна мені зайти до тебе? – раптом запитав Віктор.
-Я дуже довго за тобою сумувала. Потім незлюбила тебе і твою красуню Олену. Вийшла заміж, щоб забути тебе. Я звикла жити сама. У мене більше немає сил любити і переживати, все починати спочатку. У неділю заходь. Я спекла пиріг з яблуками. Пам’ятаєш, ти любив, як пекла моя мама. Я навчилася. А зараз мені треба відпочити…
Вони дійшли до квартири Тетяни.
-Я обов’язково зайду. Ми можемо бути знову просто друзями?
-Звичайно. Я теж рада, Вікторе. – Тетяна відчинила двері і увійшла до квартири.
Поки двері повільно зачинялися, вони дивилися одне одному в очі, думаючи про прожиті без любові роки.
Залишившись сама, Тетяна зітхнула.
-Якби трошки раніше. Якби раніше.., – прошепотіла Тетяна.
А наступного ранку в її двері подзвонили. На порозі стояв Віктор з букетом квітів і коробочкою в якій виблискувала обручка…
