– Ти б хоч спитала, перш ніж все переставляти, – Тетяна Іванівна шумно видихнула, стиснула в руках знайдену сільничку і встала посеред кухні так, ніби між нею та Іриною зараз почнеться сварка.
– А ви б хоч раз спасибі сказали, що я у вас порядок навожу, – огризнулася невістка і гримнула дверцятами верхньої шафки з такою силою, що вони хитнулися і брязнули посудом. – Тут же безлад був, а не кухня.
Тетяна сердито примружилася. Вона лише вчора розклала на місця каструлі. Нижня полиця – для важкого, верхня – для того, що легше. Сама Тетяна була не висока, тому розставляла все так, щоб не тягтися за каструлями та сковорідками. А ось висока невістка дивилася на світ згори донизу. У всіх сенсах.
Син сидів за столом з чашкою кави, вдаючи, що нічого не чує. Колись він бігав цією квартирою з улюбленими іграшками, сміючись. А тепер він сварився з матір’ю за допомогою дружини та своєї байдужості.
– Це мій дім, Ірино. І мій порядок. Я не просила допомоги.
– Ага. Але й не заперечували, коли ми переїхали. Чи вже забули? – Ірина скинула брови. – Якщо живеш не одна, будь готова підлаштовуватися.
У невістки була дивна манера посміхатися краєм рота, коли вона говорила неприємності.
Тетяна Іванівна підібгала губи. Звісно, вона нічого не забула. Як тут забудеш? Коли Роман сказав, що вони хочуть здати свою однокімнатну квартиру і пожити в неї, поки збирають на квартиру більше, вона розгубилася. Начебто незручно відмовити. Начебто син. А з іншого боку, почуття тривоги вже тоді не давало спокою.
– Мамо, ну ти справді ніби виживаєш нас, – нарешті заговорив Роман. – Ми ж не забираємо в тебе житло.
– Романе, у кожної господині свої звички. А я – господиня, між іншим.
– Звички на кшталт вашої виючої старої м’ясорубки, якою тільки ви вмієте користуватися? – посміхнулася Іра і похитала головою. – Та тут все з доби динозаврів. Я просто намагаюсь створити нормальні умови.
– Умови тобі хай створює твій чоловік, а не я, – заявила Тетяна, не намагаючись тримати обличчя. – А моя м’ясорубка нормально працює. Якщо не вмієш нею користуватися, це не моя проблема.
Роман підвівся і важко зітхнув. Тетяна помітила, як він глянув на дружину, потім на неї. Терези всередині нього хитнулися, але, як завжди, опустилися не в її бік.
– Мамо, правда, не починай. Ми просто хочемо зручніше влаштуватися. Це ж тимчасово.
– Ваше «тимчасово» поступово перетворюється на «назавжди». Мені вже набридло жити, як у комуналці, – не витримала Тетяна Іванівна.
Іра кинула ганчірку на стіл і пішла до кімнати. Роман – за нею. Це було вже не вперше. Син і невістка відгороджувалися дверима замість спробувати знайти компроміс.
Іра постійно включала музику, залишала в раковині чашки із засохлою кавою, забивала злив. Однак їхнє тендітне перемир’я все ще трималося.
Поки Іра не влаштувала несанкціоновані посиденьки в чужому будинку.
Тетяна Іванівна прийшла з роботи раніше, погано почувалася. Вона вже передчувала, як наллє собі гарячого чаю, посидить у тиші і з’їсть куплені по акції мандарини, як раптом почула вигуки і сміх на кухні.
– Ми трохи посидимо, – сказала Ірина, коли Тетяна Іванівна вивела її в коридор, щоб поговорити. – Через годинку всі розійдуться. Друзі забігли, ми п’ємо чай.
– А скільки градусів в цьому чаї? – тихо спитала Тетяна Іванівна, виразно глянувши у бік столу. – Вперше бачу, щоби хтось пив чай з таранькою.
– Мамо, ну яка різниця? – вклинився в розмову Роман. – Ми ж сказали, за годину всі підуть.
У Тетяни Іванівни тремтіли руки і була важка голова. Все, що вона хотіла, лягти. Просто лягти. Але спочатку вона півгодини слухала музику та сміх, потім – як хтось спіткнувся об її туфлі в коридорі. Вишенькою став дзвін келихів і чийсь голос: «А це, свекруха тут у вас живе? Ось це умови, звичайно».
– Все, – суворо сказала Тетяна, насупившись і влетіла на кухню. – Ідіть додому. Негайно.
– Мамо! – обурився Роман, схопившись. – Ти що робиш?
– Те, що давно треба було. Гості – на вихід. Хазяйка – відпочивати буде.
Гості виявилися вихованішими за сина та невістки. Вони забрали речі та пішли. Іра гримнула дверима. Пішла з ними.
А Роман… Роман підійшов до неї, коли вона нарешті дісталася ліжка, і видав:
– Мамо, це занадто. Ти осоромила Ірину перед її друзями. Чому ти ніяк не хочеш зрозуміти, що я тепер не лише твій син, а й її чоловік?
– Знаєш що, Романе, – голос Тетяни Іванівни був слабким, але спокійним. – У вас три дні. Через три дні вас і ваших чашок у раковині тут не повинно бути. Інакше поміняю замки.
Він промовчав. Не став сваритися, але й не вибачився.
За день вони з’їхали. Дивно, але навіть без розмов. Тетяна вимила кухню до скрипу, повернула м’ясорубку на місце. Сіла у порожній і, нарешті, тихій квартирі. Тепер у неї знову була особиста територія, але здавалося, ніби вона позбавилася частинки себе.
Минуло майже три роки. Розмови з Романом були рідкісними, короткими та ввічливими. Майже як у реєстратурі. Він не питав ні про справи, ні про здоров’я. Навіть про онука Тетяна дізналася випадково, від сусідки Галі, в якої племінниця була підписана на Романа в соцмережах.
Перша зустріч із малюком була спонтанною. Дитину привезли на таксі без попереджень. Просто подзвонили в домофон і поставили перед фактом.
– Мамо, відкрий, терміново. Малий занедужав, а ми на роботу спізнюємося.
Тетяна відчинила. Їй ніби не онука передали, а замовлення із доставки. У хлопчика були пухкі червоні щічки і такі ж сірі очі, як у Романа. Душа її здригнулася, защеміла, і все, що вона збиралася сказати про повагу та попередження, осіло десь глибоко всередині.
– Тримайте. Це сироп. Вже дала йому вранці, – сказала Іра, не заходячи за поріг. – За чотири години дайте ще, якщо знадобиться. А ще ось термометр.
– Дякую тобі велике, ти нас врятувала. Все, ми побігли, – наостанок поспіхом подякував Роман.
Вони поїхали. А вона залишилася з інструкцією, страхом помилитися і хлопчиком, який, вчепившись у неї, тихо схлипував.
Потім це стало нормою. Іноді їй дзвонили напередодні, але частіше вже з машини. То у онука животик, то просто він прокинувся якийсь не такий, ми вирішили не ризикувати.
Тетяна без зайвих суперечок мчала в аптеку, швидко готувала сніданок, намагалася зайняти онука чимось. А потім у перервах вислуховувала претензії.
– Ви не включала б йому мультики. Він потім погано засинає. Ми не даємо йому телефону взагалі, – висловлювала їй невістка. – І чому ви дали йому банан? Ми ж казали йому не можна. А ще – перестаньте його кутати. Він у нас загартований.
Якось Тетяна зварила онуку картопляне пюре і додала туди трохи розім’ятої печінки. Колись вона так годувала Романа. Дитина їла із задоволенням і посміхалася.
Ірина прийшла раніше, ніж звичайно. Вона мовчки зайшла на кухню, побачила тарілку із залишками пюре та застигла.
– Це що?
– Картопля з печінкою, – спокійно відповіла Тетяна, ще не здогадуючись, до чого все йде. – Без солі. Тільки трохи олії додала.
– Ви чим його нагодувала? Це взагалі не можна дітям! Воно жирне!
Тетяна повільно вдихнула і на кілька секунд заплющила очі, щоб не насваритися на невістку.
– Ви б спочатку подякували за те, що він цілий день у мене, – відповіла вона стримано. – Я взагалі не нянька. Я бабуся. У мене також є своє життя.
– Ми ж нічого не просимо! Просто ви самі сказали, що вам нудно. Ось тепер і зайняті справою, – відмахнулася Іра, вже застібаючи дитині куртку. – За допомогу, звичайно, дякую, але ви хоч би прислухалася до нас іноді.
– Для вас це допомога, а для мене постійні нерви, – відповіла свекруха. – Мені вже не вісімнадцять, щоб бігати лікарнями по першому дзвінку. Особливо коли потім у відповідь – зауваження та докори…
Онука більше не привозили. Було порожньо, тужливо, але хоча б не так прикро. Тетяна більше не хотіла бути екстреним варіантом. Вона хотіла бути просто бабусею. Або хоча б людиною, яку поважають.
Згодом Тетяна стала сприймати тишу не як щось погане, а як необхідність. Їй стало в рази спокійніше. Тепер її ранок починався не з швидкої розбудови планів, а з повільного розслабленого пробудження.
Тому через місяць, коли до неї знову привели онука і, вона просто не підійшла до дверей. Перед нею не вибачилися, не спитали, чи може вона, чи зручно їй. Вона могла, але вважала за краще сидіти з чашкою чаю в руках, поки дзвінки не вщухли, а повідомлення в месенджері не закінчилися.
Тиша протрималася лише годину. Потім зателефонувала Ірина. Невістка почала сварку.
– Ви що зовсім?! Дитина нездужає, а ви там сидите, як королева! Ми ж знаємо, що ви вдома. У нас, між іншим, робота, графіки, іпотека. Через вас доречі іпотека! Це ж ви нас тоді виселили!
– Я не зобов’язана допомагати, – тихо відповіла Тетяна. – У вас своя родина. У мене тепер теж.
– Яка в вас сім’я? – пирхнула невістка. – Телевізор і кішка? Ну гаразд я. Але ви кинула онука у скрутну хвилину. І сина.
– Натомість я перестала кидати себе.
Увечері зателефонував і Рома. Голос був стомлений, роздратований.
– Мамо, ти чого? Ти ж знаєш, що нам реально тяжко. Ми не справляємося. Ти завжди нам допомагала. А тепер що?
– А тепер все, Романе. Я більше не можу.
– Ти просто кинула нас! У такий скрутний момент! Я взагалі не впізнаю тебе останнім часом. Наче я тобі більше не син.
Після цього він поклав слухавку.
Звичайно, потім були сльози та сумніви. Особливо ночами, коли в квартирі дуже тихо, а десь у пам’яті виникали спогади про тупіт маленьких ніжок.
Кілька разів Тетяна майже зателефонувала синові. Майже.
За місяць вона залишила оголошення про продаж квартири. Це рішення було обдуманим не на емоціях. Тетяна була вже не в тому віці, щоб постійно проходити через емоційну гойдалку із сином та невісткою.
– Куди поїдеш? – спитала сусідка.
– До сестри. В село. Там город, тиша. І немає дзвінків о сьомій ранку, що починаються із фрази «а ти не могла б».
Будиночок був скромний: з облупленою верандою і вічно скрипучою хвірткою. Зате тут були свіже повітря та спокій. Без діла Тетяна не лишилася. Сестра навчила її доглядати грядки, робити варення і готувати чай із сушених трав.
Через кілька тижнів після переїзду пролунав короткий дзвінок.
– Ти справді поїхала? – спитав Роман, навіть не привітавшись.
– Так, – відповіла вона. – Не хвилюйтеся. Тут чудово.
– Ну… Ясно, – син явно хотів ще щось сказати, але не сказав.
Внука вона не бачила. Їй не надсилали фото, не розповідали про школу, не ділилися успіхами. Лише одного разу сестра показала знімок, на якому хлопчик був з батьком.
Тетяна нічого не сказала. Тільки зітхнула і пішла варити компот із домашніх слив.
Увечері вона вийшла на веранду. Захід сонця був яскраво-оранжевим, ніби хтось розлив фарбу. У саду цокотіли цвіркуни, а від рук пахло свіжою м’ятою. Вона стояла, дивилася, слухала і розчинялася у відчуттях.
«Вони все одно ніколи не були б вдячні. Тепер бодай не звинувачують», – зрозуміла вона й усміхнулася. Вже майже без смутку.
