-Ну що? Догралася? – говорив чоловік Тетяни, Віктор. – Тю-тю, пішла квартирка не знаю кому! От же ж бабця, от же ж хитра… Допомогу приймала, а житло відписала не тобі.
-Я ж їй просто від душі допомагала, – спробувала заперечити жінка. – Тітка Світлана така ж слаба була. Я й допомагала їй по-сусідськи. І що ти сваришся, вона ж он нам гаража залишила…
-А нащо, скажи, мені цей залізний ящик потрібен? Машини у нас немає, дачі немає, щоб там банки, чи овочі зберігати.
У нас взагалі нічого немає, окрім цієї двокімнатної квартирки. Я ж розраховував, що залишить бабця свою халупку, ми її продамо і шикарне авто купимо!
-І навіщо тобі це «шикарне авто”? Ти ж їздити не вмієш, – не витримала Тетяна. – І взагалі, давай закриємо цю тему. Адже якщо посудити, ти у своєму житті нічого не заробив. Ні житла, ні машини, ні дачі!
Дякувати моїм батькам, що жити є де! Ой, пробач, ти ж ноутбук купив для сім’ї, а по факту для себе. Що ти мені обіцяв, коли залицявся до мене?
Те ж саме – золоті гори! А отримала я від тебе тільки твоє вічне невдоволення.
І тітку Світлану не чіпай, вона вчинила по совісті.
Залишила житло тому, кому воно необхідне, – розсердилася Тетяна.
Віктор знітився…
-Ну гаразд, Тетянко, ти маєш рацію. Гараж, так гараж. Адже його й продати можна, а з продажу на курорт з’їздити, – знову почав мріяти він.
-Нічого ми поки що продавати не будемо, – сказала строго Тетяна. – Ти забув, курортнику, що скоро аналізи будуть готові? Знову очима закліпав. Ми ж з тобою скільки разів це обговорювали? Щоб у нас народилася дитина, потрібно пройти обстеження. Тобі, що дорожче, дитина, чи курорт?..
…Тетяна вийшла заміж пізно. У тридцять п’ять років. Віктор був приїжджий із села і працював сантехніком.
Так і познайомилися, коли він кран прийшов до неї ремонтувати. Чим він її привабив, вона й сама не знала. Можливо, своєю безтурботністю і вмінням жити, не заглядаючи далеко…
Адже в них у сім’ї завжди всі любили ощадливість та накопичення. Тільки завдяки цьому її батьки і змогли поїхати, у невелике містечко, купити там будинок і спокійно жити біля моря.
Ось тільки одного вона не знала, що Віктор виявиться заздрісним і меркантильним.
Але, як казала покійна тітка Світлана, хоч такий, але свій. Ну виставить вона його, а потім сидіти одній у порожній квартирі?
А до його буркотіння вона звикла. Тепер би дитину народити і все…
Через місяць несподівано приїхав двоюрідний племінник тітки Світлани, Сергій. Тетяна раніше його тільки на фотографіях і бачила.
Він прийшов з букетом квітів і тортом. Так вирішив віддячити Тетяні за догляд та допомогу його тітці.
-Ви знаєте, мама з тіткою Світланою не спілкувалися багато років. Через мого батька. Адже він тітку залишив заради моєї матері.
Хоча через п’ять років після мого народження і нас залишив, одружився на солідній пані і при грошах.
Хоча, що тепер про це говорити… Нікого вже немає… І я не сподівався, що тітка про мене пам’ятає. І квартиру мені залишить.
Мені з моїм кочовим способом життя, а я заробітчанин, вона особливо не потрібна.
Свою я колишній дружині і синові залишив. Але ж і старість не за горами, – казав він, випиваючи вже третю чашку чаю.
-Оце так. Чоловіка вдома немає, а дружина розважається, – порушив спокійну розмову Тетяни із Сергієм, Віктор.
Сергій підвівся і простяг йому руку.
-Будьмо знайомі! Я тепер ваш сусід!
Віктор проігнорував привітання.
-Я так розумію, тепер ти і з ним будеш няньчитися? Не дозволю! – раптом сказав чоловік.
Сергій з Тетяною не розуміли, що відбувається.
Тетяна винувато посміхнулася.
-Вибачте, Сергію, мого чоловіка. Він не хотів, так Вікторе? Чоловік прийшов подякувати і нічого поганого тобі не зробив. Вибачте…
-І не подумаю! – гордо відповів Віктор. – Через цього сусіда, у нас квартира з-під носа втекла!
І чоловік пішов у кімнату…
…- І що це за цирк ти влаштував, скажи, будь ласка?! Знову за своє взявся. Чув прислів’я:
“На чужий коровай, рота не роззявляй!»?
То це про тебе! Ще раз подібне почую, підеш на вулицю жити, зрозумів? – сказала йому Тетяна, коли провела Сергія.
-Ну звичайно, навіщо я тепер тобі потрібен, так? Коли на горизонті новий мужик замаячив, – глузливо сказав Віктор. – Він за мене багатший мабуть. Адже ти, як і твої батьки, до грошей жадібні. Куркулі, одним словом!
Тетяна раптом взяла кухонний рушник і…
-Ти що зовсім, чи що?! – аж підскочив Віктор.
Тетяна хмикнула.
-Це тобі за куркулів і за те, що мені нічого не сказав!
Віктор невдоволено запитав:
-Що не сказав? Знову причіпки й докори починаються?
Тетяна дістала папери.
-Не сказав, що у тебе дітей не буде. Лікарі сказали, що таке може бути з дитинства…
Віктор покрутив папери в руках.
-Тю, а я звідки знаю. Якщо й був слабий, то не пам’ятаю. Ну і що? Проживемо і без них, у спокої й тиші…
-А навіщо ти мені тоді потрібен? – скипіла Тетяна. – Слухати твоє буркотіння? Так я замість тебе можу і телевізор послухати. Я тобі скільки разів казала, що хочу дітей?! Ти мені кивав і казав, що без них дійсно погано. А тепер не потрібні стали?! Так ось, без них ти зайвий для мене, зрозумів?
-Та зрозумів, я, зрозумів. Виставляєш значить? І це після того, що я тобі зробив? Підібрав, одружився. Я так просто тебе не відпущу. Майно ділити будемо, зрозуміла? Квартиру цю, гараж! Готуйся, – кричав він, розкладаючи речі по сумках.
-А ось це ти бачив?! – Тетяна показала йому нехороший жест… – Квартира на моїх батьків записана. А на гараж дарча є! Як прийшов ні з чим, так і підеш!
…Розлучення було важким. Віктор не міг заспокоїтись і дістав усіх. Але ніхто його скарг слухати особливо не став особливо і вона нарешті залишилася вільною жінкою…
…- Мамо, тато приїхав! – трирічний малюк скочив до батька на руки.
-Сергію, обережніше, – сміялась Тетяна.
-Все, мої рідненькі, мене перевели нарешті в офіс. Більше від вас не поїду, – обійняв сина й дружину Сергій.
-Тааак! – радісно закричали вони. – Тепер ми завжди будемо разом!..
…А Віктор, погойдуючись після того, як вчора добряче погульбанив, підмітав зранку двір…
З сантехніків його поперли, коли на нього скарги почали надходити від мешканців про неякісну роботу.
Добре, що зовсім не виставили, а в двірники перевели…
А у всьому Тетяна винна. Живе з новим чоловіком і сином, і нічого не потребує…
-Ні, щоб колишньому допомогти копійчиною?! – думав Віктор. – Чи ж даремно я з нею жив?..
