Все почалося з самого ранку. Щойно Тетяна Петрівна прийшла у своє бюро статистики, де вона працювала директоркою, як відразу побачила порожнє крісло секретарки.
– Почалося, – одразу подумала вона невдоволено. – Ця дівчина, здається, надумала знахабніти… Вона повинна давно вже бути на своєму робочому місці, і ось, будь ласка…
Тетяна Петрівна відкрила свій кабінет, не поспішаючи полила водою із пластикової пляшки квітку в горщику, що стояла на підвіконні, сіла в улюблене робоче крісло, увімкнула комп’ютер, і тільки тоді почула галас секретарки.
– Тетяно Петрівно, я прийшла! Вибачте мене за запізнення!
– Настю, негайно зайди до мене! – грізно сказала директорка.
– Ага, зараз! – відповіла дівчина.
Але з’явилася секретарка не одразу, а тільки хвилин через п’ять. Вона зайшла в кабінет своєї начальниці, машинально поправляючи на голові зачіску, і обличчя в неї було при цьому зовсім не винуваие, а якесь щасливе. Наче вона була дуже рада тому, що запізнилася на роботу.
– Я тут! – сказала вона легковажним тоном.
– Настю, що відбувається? – одразу на підвищених тонах заговорила директорка. – Ми ж із тобою домовлялися!
– Але, Тетяно Петрівно, робочий день у мене починається рівно о восьмій, – знизала плечима дівчина. – Я прийшла навіть трохи раніше.
– Що? – Тетяна Петрівна від такого нахабства аж здивувалася. – Як це – ти прийшла раніше? Я ще раз нагадую, про що ми з тобою домовилися, коли я тебе приймала на роботу – на своєму робочому місці ти маєш з’являтися на п’ятнадцять хвилин раніше за всіх!
– Але в моїй угоді це не вказано, – спокійно сказала секретарка. – І ще… – дівчина зробила паузу, і раптом знову посміхнулася. – Я хочу вас попередити, що незабаром виходжу заміж.
– Що? – Тетяна Петрівна аж побіліла від такої новини. – Як це – заміж?
– А що тут такого? – здивовано підняла свої тонкі брови секретарка. – До речі, я хочу взяти належні мені з такої нагоди відгули. Через тиждень у мене весілля, і в мене назбиралося стільки справ. А після весілля – відразу хочу попередити – я приходитиму на роботу тільки на п’ять хвилин раніше за інших. Мій майбутній чоловік…
– Стривай, стривай! – перелякано зупинила секретарку Тетяна Петрівна. – Чому ти раніше мені не сказала, що ти збираєшся заміж?
– А навіщо я маю говорити раніше? У договорі такого пункту також немає. І ще, більше я не зможу затримуватися в офісі надовго. Я йтиму з роботи рівно о п’ятій. Як і має бути за трудовим законодавством. Ось такі в мене новини.
– Як це – йтимеш о п’ятій? – тепер Тетяна Петрівна почервоніла від безсоромного нахабства цієї дівчини. – Але ж у нас тут, особливо наприкінці місяця, бувають постійні завали. І наші дівчатка іноді працюють до десятої ночі!
– Ну, ці завали взагалі нікому не потрібні, – знизала плечима Настя. – Ви їх самі для нас придумали. Дівчатка кажуть, що вони б і так усе встигли. І якби вони не боялися, що ви їх позбавите премії, вони йшли б теж рівно о п’ятій. Вони так кажуть.
– Кому вони кажуть?! – обурено вигукнула директорка.
– Мені кажуть. І один одному. Ви їх, якщо чесно, дістали цими завалами. Вам, напевно, йти додому не хочеться, тож ви й тримаєте всіх на роботі. Щоб вам не нудно було одній у нашому бюро сидіти.
– Ти! – директорка аж затремтіла від такого нахабства. – І ти це смієш? Мені… Говорити…
– Вибачте, Тетяно Петрівно, – зробила винувате личко секретарки. – Просто в мене зараз настрій прекрасний, і хочеться все в цьому світі змінити на краще. Якщо ви зі своїм чоловіком посварилися, вам краще з ним швидше помиритися, Тетяно Петрівно. І не відіграватись на нашому прекрасному жіночому колективі.
– Та що ти знаєш про мої стосунки з чоловіком?! – вигукнула директорка. – Та у нас з ним найкращі стосунки у світі!
Тетяна Петрівна, звичайно, брехала, про найкращі у світі стосунки. Її чоловік останнім часом часто бурчав з приводу того, що дружина зовсім забула про нього і проміняла дім на офіс. Але їй дуже подобалося бути директоркою і вона любила свій кабінет. Адже тільки тут, у цьому кріслі, вона могла здаватися сама собі поважною та успішною жінкою.
– Але якщо у вас з чоловіком чудові стосунки, – продовжувала говорити правдиві неприємні слова Настя. – Як він може так довго терпіти, що кохана дружина приходить з роботи дуже пізно?
Дівчина по-доброму посміхнулася начальниці, але саме ця посмішка остаточно вивела директорку з себе.
– Так… Мені все це набридло… – запихкала вона, роздмухуючи ніздрі. – Мені здається, Настю, що нам з тобою доведеться розлучитися. Я не можу дозволити, щоб якась секретарка вчила мене життю. Ти ще мало знаєш про сімейне життя, щоб лізти в мої стосунки з чоловіком.
– Я можу писати заяву на звільнення? – знову легковажно запитала дівчина.
– Так! – кивнула Тетяна Петрівна. – Пиши!
– Я відчувала, що це так закінчиться. – Настя продовжувала посміхатися. – Тому, я напишу одразу і заяву на відгули з нагоди весілля. Я добре знаю закони. І відпрацьовувати мені два тижні майже не доведеться.
Дівчина розвернулась і весело вийшла з кабінету.
Через п’ять хвилин вона знову зайшла в кабінет, поклала директорці під ніс дві заяви і зникла.
Тетяна Петрівна цілий день блукала по бюро як тінь, і похмурими очима розглядала своїх підлеглих дівчат, які сиділи за своїми столами й виконували свою роботу.
Цим “дівчатам” – деяким – було вже по п’ятдесят років, але вони покірно їй підкорялися. Ні, іноді, вони, звичайно, показували свій характер, і навіть намагалися звільнитися. Але це відбувалося не так, як із секретаркою.
Бо вони забирали свої заяви на звільнення назад. І зараз Тетяні Петрівні дуже хотілося викликати кожну з цих підлеглих до себе в кабінет, і влаштувати їм розмову, за їхні таємні думки з приводу неї. Але щось утримувало директорку…
Рівно о п’ятій вечора вона оголосила, що всі можуть іти додому. А сама залишилася сидіти у своєму кабінеті. Додому вона не поспішала тільки тому, що знала – чоловік давно звик, що вона раніше сьомої не з’явиться.
Але раптом пролунав телефонний дзвінок, і в мобільному почувся голос чоловіка.
– Ти сьогодні вдома о котрій будеш? – запитав Микола похмуро. – Як завжди?
– А що? – запитала вона байдуже.
– Є термінова розмова. Я на тебе чекаю рівно до сьомої, а потім…
– Що потім?
– Сама побачиш.
Він, не договорив, відключив зв’язок, і вона невдоволено зітхнула. Ох вже ці чоловіки. Знову, напевно, чоловік повигадував собі щось таке, щоб був привід висловити своє “фі”…
Тетяна Петрівна з’явилася вдома за п’ятнадцять сьома. Чоловік сидів на дивані, і задумливо дивився на стару валізу, що стояла посеред кімнати.
– Прийшла… – констатував він, коли вона застигла поряд із цією валізою. – Встигла… От і добре… А я, Таню, йду.
– Куди? – Тетяна не розуміла, що відбувається.
– Кудись туди, подалі від тебе. Все досить нам гратися в ці ігри. Мені здається, настав час.
– Досить гратися – у які ігри? – тільки зараз злякалася вона.
– У наші з тобою. Ти котрий рік граєш у круту начальницю, без якої статистика може не спрацювати. А я граю роль терплячого чоловіка, який любить. Мене вже нудить від цієї гри.
– Агов, Миколо, ти, що таке кажеш? – ахнула Тетяна Петрівна. – Які ще ігри? У нас із тобою сім’я! Ти забув?
– Сім’я, це коли ти, я, і діти, – поправив він її. – А в нас із тобою нема дітей. Тож це не сімʼя. Шлюб у нас із тобою, Таню. Просто шлюб, у найгіршому розумінні цього слова.
– Ти знову вирішив завести розмову про дітей? Ні! Поки що я не можу собі цього дозволити! Я надто зайнята, щоб поратися з дітьми!
– А мені вже від тебе дітей не треба, – чоловік похитав головою, потім повільно встав з дивану, підійшов до валізи і взяв її в руку. – Мені від тебе більше взагалі нічого не треба.
– Як це? – вона застигла від почутого.
– Так. Я ж говорю, я награвся. Тепер почну не грати, а жити. З іншою жінкою.
– Ах, у тебе є жінка? – зрозуміла вона. – Інша?
– Поки що ні, – посміхнувся він. – Але вона вже майже з’явилася. Виявляється, Таню, зараз так мало жінок, згодних створити не просто шлюб, а справжню родину. Днями ми з тобою зідзвонимося, і сходимо в одне місце, подамо на розлучення.
А зараз я пішов…
Він і справді пішов. Навіть не поцілував на прощання.
А Тетяна Петрівна, вперто не бажаючи вірити в те, що сталося, довго ще стояла посеред порожньої квартири і гарячково думала:
– Ну, навіщо, навіщо я відпустила своїх дівчаток додому так рано? Треба було їх знову затримати до десятої… І тоді Микола б нікуди не пішов… Він би мене, як завжди, чекав, чекав, і подумав би… Подумав би, як слід, і передумав би йти… Прибрав би валізу на місце, і ліг би спати… І ліг би спати… І ліг би спати… І ліг би спати… І ліг би спати… І передумав…
Вона раптом заплакала. Заплакала, і відчула, що вона заздрить своїй колишній секретарці.
Але чому вона їй заздрить, було не зовсім зрозуміло…
