Тетяна Андріївна поговорила з донькою, поклала мобільник і гукнула чоловікові:
– Миколо, до нас онука хочуть привезти!
Микола Петрович відволікся від комп’ютера, він розкладав пасьянс «Павук», і здивовано запитав:
– Якого онука?
Внуків у них було троє. Максиму вже двадцять, він закінчив цього року коледж.
Внучка Олена закінчила школу і зібралася вступати на юридичне.
Цілими днями вона займалася і готувалася. Батьки на неї не нахваляться, Олена дуже у них цілеспрямована. Але вона зараз точно нікуди не поїде.
– Ну якого онука, Миколо, ти начебто не розумієш? – Здивувалася Тетяна Андріївна, – Ну хто у нас недолугий і ледар? Старших ми з тобою правильно виховали, поки сили були. А молодший наш Олежик зовсім непутящий! П’ятий клас він закінчив із чотирма трійками, ганьба просто. А ти все на компʼютері в карти граєш, теж мені, дід називається! – розсердилася Тетяна Андріївна.
– А що я можу зробити? Кожен сам коваль свого щастя! – сказав Микола Петрович улюблену фразу.
– Це і так, і не зовсім так. Ось приїде, подивимося який наш Олежик коваль! – бадьоро підвела межу розмови Тетяна Андріївна.
– Даремно ти погодилася, неслухняний твій Олежик, розбалуваний дуже. Молодший, от і бавили його! Ну і що він приїде, що робити тут буде? У телефоні сидіти, а ти будеш готувати? У них у цьому віці апетит знаєш який? – Миколо Петровичу з явним жалем закрив ноутбук. – Пішов я грядки твої копати, ось що!
– Ой, теж мені грядки! – Тетяна Андріївна навіть розсміялася на чоловіка дивлячись, – Три грядки всього і залишили на зелень та редиску і горох. І взагалі, чому це мої грядки, чому внук мій і турботи мої? Забув, що все спільне?
– Нічого я не забув! – Микола Петрович насупився, – Це ти мабуть забула, якою сама була в цьому віці. З ним і батьки порозумітися не можуть, а ми й поготів не порозуміємося!
– Телефон у нього до речі вони забрали, – додала Тетяна Андріївна.
– Ну взагалі вже, це ще гірше, так він би хоч у телефоні сидів, – остаточно засмутився дід і пішов на вулицю.
А Тетяна Петрівна почала обід готувати.
Двері в гуркотом відчинилися – чоловік зайшов.
– Ти чого повернувся? – отямилася від спогадів Тетяна Андріївна, і змахнула нашатковані овочі в наваристий яловичий бульйон із кісточкою.
– Так дощ линув, ти хоч у вікно подивися, Тетяно! – Микола Петрович явно був радий, що дощ пішов, спина турбує, копати важко, та й у магазині все можна купити.
– Як твоя матінка казала – маленький дощ ледарю в поміч, – усміхнулася чоловікові Тетяна Андріївна.
– Хто це ледар? – обурився Микола Петрович, – Чи не мене в ледарі записала? Ну ти, Тетяно, даєш!
– Іди вже, не бурчи! Принеси з комори ковдру та подушку, онук скоро приїде!
– Сидів би Олежик краще вдома з мамою й татом, теж надумали, – бурчав Микола Петрович весь вечір, – Кінець спокійного життя, придумали нам випробування на старості років! Ми своє вже відпрацювали!
На ранок до їхнього будинку під’їхала машина. З неї вийшов Олежик, похмурий і невдоволений. Щоправда бабусі та діду він усміхнувся, коли вітався. Але тут же знову спохмурнів, – І що я тут робитиму?
– От власне, нема чого тут робити, я теж так вважаю, – пробурчав Микола Петрович тихо.
Але онук почув, – Ти що, діду, не радий, що я приїхав?
– А чому радіти? Вигляд у тебе незадоволений, толку від тебе ніякого, один клопіт!
– Мамо, ти чула, що дід сказав? – Олежик обернувся, але Поліна його зупинила, – Мамо, тату, ви на нього уваги не звертайте, він вічно бубонить і всім незадоволений – вік такий. Ну все, я поїхала, приїду по Олежика, тоді довше з вами поспілкуємось. Мамо, тримай Олежика телефон, якщо він вас зовсім дістане дай йому. І не хвилюйся, йому по сто разів треба одне й те саме говорити. Вони всі тепер такі дивні, – тихо прошепотіла Поліна та й поїхала.
– Нікому ми не потрібні! – бурчав Микола Петрович. – Хлопця привезла і помчала.
– А вони завжди такі, їм завжди ніколи, – Олежик накинув на плече свій рюкзак і поплентався у хату.
– Миколо, ти може хоч сьогодні мені грядку перекопаєш? Бо я так нічого й не посаджу, – попросила Тетяна Андріївна.
– Тетяно, ну годі тобі зі своєю грядкою, у мене справді спину тягне, хочеш, щоб я зовсім зліг? Навряд чи ще один скарб там знайду. Ось онука ліпше попроси, він молодий, у нього сил багато! – буркнув Микола Петрович.
– Який скарб, дідусю? – відразу почув Олежик і визирнув з кімнати.
– А кажуть, ти не чуєш нічого? – здивувалася бабуся, –Та було, дід якось грядку копав і стару скриньку знайшов.
– І що там було?
– А тобі цікаво? Давай я потім покажу пізніше.
– Бабусю, а покажи, яку мені грядку копати? Все одно робити нічого, – раптом запропонував онук.
– Ну йди, лопата в сараї, а три грядки за будинком сам побачиш, копай будь–яку, – погодилася Тетяна Андріївна.
Олежика як вітром здуло.
– Скарб пішов шукати, ти хоч би підклав йому що–небудь, – усміхнулася Тетяна Андріївна.
– Робити мені нема чого! Копне двічі і набридне, ледар він і є ледар!
– Ну ну, хто б казав, – похитала головою Тетяна Андріївна.
Олежик порався на грядках більше години. Дід ображений, що його до ледарів записали, пішов у гаражі порядок наводити.
А Тетяна Андріївна вдома порядок навела, настав час і на стіл накривати. Добре, що вчора борщ зелений зварила, смакота!
Тут Поліна подзвонила, – Мамо, забула сказати, Олежик такий шкідливий став. Те не їсть, борщ йому фу, сидить на одних гарячих бутербродах. Я там вам продукти привезла, нехай їсть, ти не морочся!
– Це ти не морочся, Полю, розберемося, раз Олежик у нас. Так що не хвилюйся! – заспокоїла доньку Тетяна Андріївна. І тільки телефон поклала, як почула шалений галас. Вона аж ополоник із рук ледь не випустила.
– Бабусю! Діду, я тут дещо знайшов, ідіть швидше!
“Невже дід встиг щось підкласти?” – подумала Тетяна Андріївна. Але побачивши здивованого Миколу Петровича, зрозуміла, що навряд.
– Діду, дивись, – Олежик справді тримав щось у руці.
Але Тетяну Андріївну інше вразило, – Олежику, а коли ти встиг усі грядки перекопати? Діду, ти тільки подивися, який у нас сильний онук, так не кожен зможе!
Від цих слів Олежик ще більше засяяв, – Я старався, бабусю, у діда спина. Дивіться, що я знайшов, це майже скарб, тут он як багато!
Микола Петрович глянув, що у внука в руці й очам своїм не повірив.
– Стривай, та це ж мій гаманець, що я того року загубив! – Зрадів він, – Ну і Олежик, ось так онук! І грядки перекопав і пропажу знайшов. А все через бабусю, вона восени мене то в магазин, то грядки треба перекопати під зиму. А потім раз – а гаманця і нема, а там півпенсії було! Ну ось, гуляємо, Олежику!
На обід онук без жодних вмовлянь з апетитом з’їв борщ, та ще й добавки попросив.
Напрацювався помічник.
А після обіду він пішов із дідом у гараж допомагати інструменти розбирати.
– Ось ця коробка те, що ми з бабусею знайшли, – показав онукові Микола Петрович, – у ній дрібні старовинні монети й старі листи.
– Ого, діду! – Олежик з цікавістю дивився на дідуся.
Разом вони розібрали речі у гаражі. Знайшли велосипед Максима у хорошому стані, тільки колеса підкачати.
А коли у сусідки приїхав онук Вітя, з яким Олежик дружив маленьким, життя взагалі закипіло. Тепер онука додому було не завести, хіба якщо допомога йому потрібна.
Виявилося Олежик дуже любив допомагати, а похвала його просто надихала на нові справи.
– Мамі з татом вічно ніколи, вони від мене відмахуються, а у вас так чудово, бабусю! Можна я у вас ще трохи побуду? – попросив Олежик, коли настав час їхати.
– Звичайно, залишайся! – вигукнув Микола Петрович, – З таким онуком у мене навіть спина пройшла. І хто вигадав, що Олежик наш не в настрої? Чудовий хлопець, я себе в ньому впізнаю, ось це зміна росте!
Поліна дуже здивувалася, побачивши сина, – Мамо, як він виріс, і подорослішав, що ви тут з ним зробили?
– Нічого особливого, просто жили по–людськи і справи разом робили. І, до речі, Полю, він телефоном майже не захоплювався, он на тумбочці лежить. Даремно ти на хлопця наговорювала.
Тепер тільки щось – Олежик до діда з бабусею їде. З ними цікаво, вони від нього не відмахуються, з ними він почувається героєм. І навіть дід каже, що з таким помічником йому більше нічого не турбує.
Бо ж кожному хочеться почуватися потрібним, навіть дванадцятирічному хлопчику.
