Таня мила вікно і дивилася на подвір’я. На дитячому майданчику гралася із подружками її п’ятирічна донька.
Діти шуміли, бігали, веселилися, а Таня була засмучена.
Ось уже три місяці, як вона жила без чоловіка…
Після того, як на новорічному корпоративі вона побачила в коридорі ресторану свого Михайла, який обіймав юну співробітницю відділу кадрів, далі жити з ним під одним дахом вона вже не хотіла.
До Тетяни й раніше доходили чутки про невірність чоловіка, але вірити у подібне вона відмовлялася.
Але коли вона на власні очі побачила свого чоловіка з іншою в напівтемному коридорі, то був зіпсований не лише святковий вечір, а й усе життя.
Так думала Таня, коли йшла одна додому нічним містом із того самого ресторану.
Одружені вони були десять років. Розписалися вони з Мишком після інституту. Їхні батьки були задоволені, мовляв, діти здобули освіту, тепер можна і сім’ю заводити.
Все складалося вдало і якось правильно. Вийшло знайти обом хорошу роботу, батьки допомогли купити квартиру. Народилася донька.
Але чи через те, що до весілля Таня з Мишком вже жили разом в студентському гуртожитку два роки, чи то від того, що почуття вже були не ті, але останні роки Міша помітно охолов до Тетяни.
Вона це відчувала та пояснювала це його зайнятістю, кар’єрним зростом. І сама засмучувалася. Чоловік майже не цікавився її роботою, справами, зводячи всі розмови до однотипних питань та скарг на свою втому.
Після сварки тієї ночі чоловік пішов з дому, не бажаючи слухати докори Тані і бачити її сльози.
Цього він не міг терпіти. А для Тані все життя змінилося. Завжди впевнена у своєму чоловікові, жінка раптом зрозуміла, що це був лише нею придуманий міф про вічне кохання, вірність і обов’язок.
Вона після того як чоловік пішов, (а він, як потім передали Тані знайомі, пішов до молодої коханки) ніби безпорадна дитина, починала наново осягати цей сірий для неї світ.
Починала вчитися не ненавидіти, розуміти, пристосовуватися. Тільки зрозуміти і пробачити чоловіка вона ніяк не могла. Та він і не просив про прощення.
Найбільше Таню обурювало те, що стільки років спільного життя – і нічого не залишилося…
Вона не могла збагнути: як так можна? Батьки втішали її як могли, навіть свекруха вибачалася за сина. Але легше Тані не ставало.
-Напевно, я така, вірю людям до кінця, – думала Таня.
Але час минав, чоловік і не думав повертатися.
Спочатку Таня пристрасно хотіла чути його каяття та вибачення. І гадала, що так і буде.
Але ніхто на порозі не зʼявлявся. І лише пізніше Таня стала розуміти, що і після вибачень, якщо такі будуть, вона не зможе любити чоловіка, і жити з ним, як раніше. Не те. Все змінилося безповоротно…
Тепер, коли сонце так яскраво світило в чисто вимите вікно, і зігрітий вітерець вривався в кімнату, наповнюючи її щебетом птахів, Таня зітхнула і підійшла до дзеркала.
У відображенні вона побачила пониклу, непричесану, з погаслим поглядом, у старому халаті – себе… І стрепенулася.
Їй раптом гостро захотілося змінити свій вигляд, квартиру, поміняти штори, все поміняти, аби не було, як і раніше, так сумно і буденно все в її житті. Вона поклала ганчірку на кухонний стіл і підійшла до телефону.
-Мамо, я хочу ремонт у квартирі зробити. Ну, який, який… Ні, на капітальний у мене грошей та сил немає. Куди вже тепер… Шпалери, люстру нову та карнизи зі шторами, підлогу пофарбувати обов’язково. І на кухні новий лінолеум. Дай телефон тієї бригади, що у твоєї сусідки працювали восени.
За тиждень до Тани прийшов бригадир, чоловік років сорока. Він обвів поглядом квартиру і сказав:
-Роботи не багато. Але зараз ми зайняті, розписано все на місяці вперед. Чекати будете?
Таня засмутилася. Тоді бригадир сказав:
-Є в мене один хороший хлопець, він тільки після основної роботи може вечорами приходити і у вихідні, звичайно, працюватиме. Вас влаштує?
Таня погодилася, і вони одразу обмовили розцінки.
Тепер Тетяна була зайнята оновленням житла.
Найближчим вихідним вона закупила в будівельному магазині все, що потрібно. Прийшов і працівник – Павло. Хлопець почав із кухні.
Він акуратно пересував меблі, і за вихідний день підлога була оновлена.
Таня раділа, хвалила Павла і разом із донькою збиралася перемити весь посуд.
А Павло почав приходити вечорами. Він за кілька днів поміняв всю проводку в квартирі і повісив нову люстру.
Таня пригощала майстри чаєм, і вони обговорювали новий етап робіт. Треба було поклеїти шпалери в кімнатах. Для цього почали відсувати меблі від стін.
Квартира оновлювалася. Тані здавалося, що вона стає не тільки чистішою, а світлішою, затишнішою і просторішою.
Павло приходив зі своїми цукерками до чаю та пиріжками від його бабусі. Його приходу тішилася і донька Тані – Оленка. Вона плескала в долоні, отримуючи від Павла черговий пакет із гостинцями.
Таня, щоб не залишитись у боргу, пригощала майстра обідом.
За столом вони розмовляли, сміялися і скоро потоваришували. Якось Павло наважився запитати про сімейне становище Тані. Жінка йому подобалася. Дуже.
А Таня просто відповіла:
-Чоловік мене залишив. Пішов до іншої.
Павло помовчав з хвилину, а потім здивовано запитав:
-А хіба від таких ідуть?
Таня здивувалася своєму спокою, навіть байдужості до своєї відповіді. Раніше така фраза викликала у неї сльози. А тепер вона дивилася в люблячі очі Павла і все розуміла.
Ремонт просувався, і коли треба було фарбувати підлогу, Оленку відвезли до бабусі, у квартирі сильно пахло фарбою і не можна було наступати на підлогу.
Таня й сама збиралася до батьків, а Павло дофарбовував підлогу.
Його робота його на цьому закінчувалася. Вони з Танею вийшли з під’їзду і вирішили прогулятися, щоб відпочити після фарбування.
Ідучи сквером, Павло взяв Таню під руку, і вона не забрала своєї руки. Темніло, але їм не хотілося розлучатися.
Як молоді, вони присіли на лавку і стали цілуватися. Просто не могли відірватися один від одного. Раптом Таня засміялася.
-Ти чого? – запитав Павло.
-Дівчата на перше побачення французькими парфумами пахняться… А від нас з тобою пахне фарбою – за кілометр.
Вони засміялися.
Через тиждень Таня знову була у своїй квартирі. Вони з Оленкою ступили на глянцеву оновлену підлогу і радісно оглядали своє оновлене житло.
Настрій був дуже хороший. Таня вже приготувала вечерю і покликала дочку за стіл, як у двері подзвонили. На порозі стояв Павло з букетом і тортом.
-А ось і перший гість! – сказала Таня, запрошуючи Павла. – У нас, завдяки твоїй праці, майже новосілля.
-А я забув тут свій робочий одяг, – сказав Павло.
-Ти тільки за цим прийшов? – запитала Таня усміхаючись.
-Ні. Не тільки. Я хотів ще напроситися на ремонтні роботи. Тільки вже безплатно.
-Невже абсолютно безкоштовно? – засміялася Тетяна.
-Та ні… – Павло глянув на Оленку і прошепотів: – Потім скажу, яку нагороду я дуже хотів би отримати натомість…
Оленка взяла за руку Павла і повела до своєї кімнати показувати свої іграшки. Таня опустилася на стілець і обхопила голову руками. Давно вона не була така щаслива.
Від того, що поряд був чоловік, який любив її. І від того, що вона теж, здається, закохалася…
Раптом у двері знову подзвонили.
-Кого це принесло? – подумала Таня. – Напевно, сусідка, хоче на ремонт поглянути.
На порозі стояв її чоловік.
-Ти? – здивувалася Таня.
-Я що, не вчасно? Ось уже тиждень до вас потрапити не можу. Дещо зі своїх речей забрати прийшов.
-Ти б не дещо, а все вже забирав, щоб не турбувати нас, – сказала Таня.
З кімнати вийшли Павло та Оленка, тримаючись за руки.
-Хто це? – здивувався Михайло, витріщаючись на Павла. – Ах, так… Даремно ти час тут не витрачала, бачу. А я чув, що прямо сумуєш від самотності… Швидко ж ти заміну мені знайшла.
-Ти б із донькою привітався.
Михайло поцілував Оленку. А та наївно запитала:
-Ти мені теж подарунки приніс?
Михайло зам’явся, але сказав:
-Я тобі на день народження куплю. Що хочеш?
-А скоро мій день народження? – запитала донька.
-Ні, не скоро, Оленко. Ще півроку. Іди собі в кімнату. А я зараз татову валізу винесу, – відповіла Таня.
Таня винесла валізу з речами і поставила її перед чоловіком. Поки її не було чоловіки, дивилися один на одного недружелюбними поглядами.
Коли Михайло вийшов, Таня спохмурніла. Настрій був зіпсований. Павло підійшов до неї, обійняв і запитав:
-Ти все ще любиш його?
-Ні. І його несподіваний візит мені неприємний.
-Тобі ніяково, що я тут? – знову запитав Павло.
-Ні, ти мій гість, я маю право.
-Я не хотів би бути тільки гостем, Таня. Або лише майстром. Я хочу бути з тобою… Розумієш? Виходь за мене.
-Що ти. Хіба ж так швидко можна? Так не можна, Паша. Поспішати не можна. І батьки не зрозуміють.
-Тоді дай мені обіцянку, що подумаєш. Я не кваплюся. Я таку, як ти давно шукав. І знайшов…
Павло підвівся і, не прощаючись, пішов, обережно прикривши за собою двері.
-Я подумаю, звичайно, подумаю, – про себе повторювала Таня, колихаючи Оленку, яка сиділа на руках.
Вона понесла вкладати доньку спати. Сидячи біля ліжка Оленки, Таня не згадувала про візит чоловіка.
Вона, заплющивши очі, бачила обличчя Павла і подумки відповідала йому:
-Звичайно, подумаю, тільки ти не поспішай, коханий…
