– Ну все! Дочекалися! Радій, Тамаро. Михайло сказав, що дівчину приведе завтра.
– Треба прибратися гарненько, – заметушилася Тамара Василівна. – А ти, Петро, в магазин біжи. Потрібно чогось смачненького купити.
– Ти, Тамара, мені список напиши, а то я щось не те куплю, а ти знову на мене образишся, – забубнив чоловік, згадуючи, як забув купити зелений горошок для олів’є перед новим роком.
– Напишу, напишу! – Тамара Василівна сплеснула руками. – Ох, і бабусю треба покликати. Нехай подивиться на дівчину.
Михайло був вісімнадцятирічний коханий син, який вже цілих два роки проживав в університетському гуртожитку і з’являвся у батьків лише на вихідні.
З дитинства він був щуплим і низькорослим. Харизмою не володів, почуття гумору мав дуже посереднє. Тож дівчатам зовсім не подобався. Тамара Василівна навіть почала хвилюватись, що онуків не дочекається. А тепер ось яке щастя! Михайло дівчинку приведе.
До приходу Михайла з дівчинкою Тамара Василівна до блиску прибрала квартиру, запікала курячі стегенця під майонезом і зробила салат із крабових паличок за рецептом найкращої подруги. Чоловіка Петра Євгеновича вона вбрала в костюм, а сама одягла свою найкращу сукню та туфлі на підборах. У туфлях було дуже незручно, але що не зробиш, щоб сподобатися майбутній невістці.
Мама Тамари Василівни, Софія Павлівна, прийшла заздалегідь і теж дуже ошатна. З собою вона принесла трилітрову банку компоту та величезну каструлю пиріжків з капустою.
– Ох, Тамара, я вся схвилювалася, – розправляючи святкову скатертину на столі скаржилася Софія Павлівна. – Усю ніч не спала! Все думала, яка вона, ця дівчина.
– Якщо чесно, мамо, я думаю, вона швидше за все дуже добра дівчина. Тому що Михайлик наш далеко не перший хлопець на селі. Такого може полюбити лише дуже добра.
– Ну що ти кажеш, Тамара! Михайло наш не гуляє. Вищу освіту здобуває. Із пристойної сім’ї. Що ще потрібно?
Коли пролунав довгоочікуваний дзвінок у двері, Тамара Василівна спочатку підбігла до дзеркала, перевірила зачіску, потім поправила краватку у чоловіка і лише після цього відчинила двері.
Відкрила та застигла на місці. Поруч з її Михайлом, маленьким і худеньким, стояла височенна фігуриста жінка років сорока. Саме жінка, бо дівчинкою чи навіть дівчиною її назвати було важко.
– Мамо, це моя Світлана, – почула вона голос сина наче крізь туман.
– Так-так, а я Тамара Василівна, – прокинулася мама. – Дуже приємно, Світлано, проходьте, будь ласка.
– Можна просто Свєта, – несподіваним басом відповіла та. – Адже скоро породнимось.
У коридор вийшли Петро Євгенович та Софія Павлівна. Вони також застигли, розглядаючи «дівчину» Михайла.
– Це мій тато Петро Євгенович та бабуся Софія Павлівна. Ну а мама, як ти вже знаєш, Тамара Василівна, – Михайло галантно допомагав Світлані зняти пальто.
– А Ви, Світлано, нашому Михайлу ким доводитеся? Адже він казав, що свою дівчинку приведе. Або я помилився, – наважився уточнити Петро Євгенович.
– А я і є його дівчинка, – засміялася Світлана, повертаючись до Петра Євгеновича. – Хіба хтось може сказати, що я хлопчик?
І вона поправила декольте.
Сіли за стіл.
– Міша, а як ви зі Світланою познайомилися? – Запитала Тамара.
– А він у мене пиріжки купує, – відповіла Світлана, не давши Михайлу і рота відкрити. – Я у кіоску біля університету торгую. Так ось Михайло кожен день заходив цілих два місяці, все познайомитися боявся. А ви ось, до речі, дарма з пиріжки з капустою робите. Він з картоплею найбільше любить.
– Що? – стрепенулась Софія Павлівна. – Ніколи Михайло не любив пирогів з картоплею. Все дитинство я йому з капустою пекла.
– Ну не знаю, мабуть, з рук коханої жінки йому і з картоплею смачно, – філософськи зауважила Світлана, а Тамара Василівна тихенько завила.
– І давно ви з нашим Михайлом зустрічаєтесь? – спитав Петро і зачепив дружину під столом за ногу, щоб та вити перестала.
– Давненько. Вже майже три місяці, – охоче відповідала Світлана. – А можна ще салату?
– Ну не так вже й давно, – здавленим голосом зауважила Тамара Василівна, підкладаючи гості салат на тарілку.
– Мамо, ми одружитися вирішили, – несподівано для всіх повідомив Михайло.
Повисло мовчання.
– Так… – перебив мовчанку Петро Євгенович. – І де ж ви житимете? У Вас, Свєта, квартира є?
– Квартири немає, я винаймаю кімнату, – відповіла Світлана.
– Ми зніматимемо квартиру, – гордо вимовив Михайло.
– Синочку, але це дорого, – заперечила Тамара.
– Я вирішив кинути навчання та піти працювати! – усміхався Михайло.
І знову всі замовкли. Цього разу мовчанку перервала Софія Павлівна.
– Не дозволю! – несподівано вигукнула вона. – Михайло, ану за мною!
Михайло слухняно встав і вийшов за бабусею. А за кілька хвилин почулися звуки: «Бабуся! Випусти мене! Випусти зараз же!
Софія Павлівна повернулася на кухню та звернулася до Світлани.
– Ану пішла звідси! Окрутила хлопчика та рада. Не дам тобі життя йому зламати, – наступала Софія Павлівна на Світлану.
– Дозвольте, Свєта, я вас проведу, – підхопив під руку «дівчинку» сина Петро Євгенович.
Світлана прихопила пиріжок та з незалежним виглядом пішла до дверей.
– Не дуже й хотілося, – кинула вона на прощання.
Коли гостя пішла, батьки випустили Михайла з кімнати, де його замкнула Софія Павлівна.
– Михайле, послухай мене, – гладила по голові невтішного сина Тамара Василівна. – Світлана тобі не пара. Ти обов’язково знайдеш собі потрібну дівчинку. Отоді й одружишся.
– Але я її люблю! – промовляв Михайло.
– Я тобі дам люблю! Я тобі дам! – повторювала Софія Павлівна. – Ще раз таке скажеш, я з тобою в університет їздитиму. І чатуватиму, щоб ти до неї не бігав! Бач, ти! Любитель пиріжків знайшовся!
Михайла батьки залишили на ніч. А самі до пізньої ночі обговорювали те, що сталося.
Наступного разу Михайло привів жінку до батьків, коли йому було майже сорок. Софії Павлівни на той час не стало. А Тамара Василівна та Петро Євгенович уже були згодні на будь-яку наречену.
Проте жінка виявилася гарною. Не красуня, зате добра. Тамара Василівна та Петро Євгенович невістку обожнювали і навіть були їй вдячні за те, що за їхнього Михайла заміж вийшла.
А коли вона їм онука подарувала, то й зовсім готові були її на руках носити.
