Тамарі у спадок від батьків дістався старий, але добротний будинок, практично особняк. Сестра переконувала його продати.
– Тамаро, будинку потрібен догляд. Ще кілька років – і він розвалиться. Ось, дивись: вікна зовсім старі. Скоро виваляться. Дах треба перекрити. Навіщо тобі ця морока?
– Ні, Лідо. Не продам. Це не просто будинок. Це наше дитинство. Тут ми були щасливі. У мене Іван слабий – ми з ним на літо приїжджати будемо, відпочиватимемо.
– Продала б цей, купила б дачу поближче.
– У нашій глушині будинок ніхто за хороші гроші не купить. Нічого, що далеко. Я город в оренду сусідам віддам. Вони вже питали. Кілька років можна обійтися без ремонту. А потім побачимо. Не хочу продавати. Жалко.
– Як хочеш, – змирилася Лідія.
Вона жила далеко від рідних місць. Коли батьки вирішували, як ділити спадщину між сестрами, Лідія, яка була заміжня, відразу відмовилася від своєї частки:
– Мені нічого не потрібно. А Тамара Іванка одна виховує. Їм стане в нагоді хоч така перестраховка на чорний день.
Батьки погодилися й заповіли молодшій дочці все майно.
Тамара жила у місті за сімдесят кілометрів від рідного села.
Їздити до батьківського будинку виходило дуже рідко: часу не вистачало, та й транспорт туди ходив погано. Але щоліта вона незмінно брала відпустку та приїжджала.
Після відходу батьків будинок спорожнів. Але Тамара все одно продовжувала приїздити щоліта.
– Добре тут. Тихо, – пояснювала вона здивованим сусідам.
Ті тільки плечима знизували.
Усі знали – у Тамари в місті дуже непогана квартира.
Батьки допомогли купити її ще до народження Іванка. Вона тоді працювала у рекламній компанії, непогано заробляла. Хотіла взяти великий кредит на житло, типу іпотеки. Але мати запротестувала:
– А якщо щось трапиться? Занедужаєш чи звільнять з роботи? Що робитимеш одна, без підтримки, та ще з дитиною? Не ризикуй так. Ми з батьком зібрали деякі гроші. Скільки не вистачить – візьми просто в кредит.
Так і зробили. Кредит вийшов набагато дешевшим, але все одно щомісяця потрібно було платити кругленьку суму.
Мати Тамари переживала, як дочка впорається. Та тільки посміхалася маминою наївності: виплати становили не більше як двадцять відсотків її щомісячного доходу.
Але тоді вона зовсім не уявляла, наскільки права була мама у своїх передчуттях.
А потім батьків не стало…
Справи рекламної компанії, де працювала Тамара Іванівна, різко погіршилися.
Протягом року фірма ще абияк існувала, але потім опинилася практично на межі банкрутства.
Керівництво вирішило скоротити штат. У першу хвилю Тамару Іванівну як цінного працівника не звільнили. Але зарплату зменшили.
– Нічого. Ми впораємося, – пообіцяла вона синові і відмовилася від послуг дорогих перукарень та салонів.
Потім довелося скоротити витрати на одяг та продукти. Але через пів року життя у строгій економії вона зіткнулася з новою білою: агентство повністю розорилося.
Тамара Іванівна залишилася без роботи.
– Мамо, як же ж ми тепер оплачуватимемо кредит і комуналку? – запитав Іванко, який уже підріс.
– Нічого, синку. Я хороший фахівець. Незабаром я знайду нову роботу, – потішила сина Тамара Іванівна.
Вона відразу ж почала пошуки, але вони затяглися на довгі тижні. А грошові запаси тим часом танули.
Тамара Іванівна, незважаючи на весь свій досвід, знайти роботу з тими ж умовами, як на колишньому місці, не могла.
Погоджуватись на зарплату вдвічі нижчу не хотіла: звикла, що її праця оплачується гідно.
До того ж усі місця, які їй траплялися, були дуже далекі від її будинку.
Добиратися далеко, а Іван звик до того, що мати повертається додому не пізніше шостої вечора.
Тим часом Тамарі Іванівні почали надходити регулярні дзвінки з пропозицією продати будинок. Якесь фермерське господарство в їхньому районі хотіло збудувати там гостьову садибу.
– Мамо, може, й справді продамо? Нам же ж гроші потрібні, – запропонував дванадцятирічний Іван.
Тамара замислилась. Ситуація вимагала вибору. Але продаж будинку не вирішував проблем із відсутністю роботи. До того ж сума, яку пропонували за будинок, була дуже маленькою.
– Якщо ви запропонуєте мені вдвічі більше, я погоджуся, – відповіла вона потенційним покупцям по телефону.
– Ми пропонуємо реальну ціну. Ніхто за такі гроші у вас більше вашого будинку не купить, – відповіли їй.
І Тамара зрозуміла, що покупець має рацію. Продати будинок за більш-менш прийнятну суму зараз неможливо.
Обміркувавши ситуацію, вона запропонувала Івану:
– А давай ми зробимо по-іншому. Зараз весна. Ми переїдемо в село, а нашу квартиру будемо здавати в оренду. У селі поживемо до осені, а там вирішимо.
– А як же ж школа? – запитав Іван.
– Там є школа. Спробуємо провести експеримент: порівняєш міський заклад освіти із сільським.
Подивишся, які у тебе, міського школяра, переваги перед сільськими дітьми. А може, й залишитись там захочеш.
– Це навряд, – невпевнено сказав Іван. – Але спробувати можна. Я якраз недавно з друзями трохи посварився. Бачити їх не хочу.
– Що ж трапилося у вас? Ти раніше з ними не сварився.
– Раніше у мене були такі ж речі, як у них. А зараз вони вважають, що людей можна судити за кількістю брендових кросівок і за моделлю айфона.
– Он воно що… – Тамарі стало гірко, що син так сильно відчув на собі зміни у їхньому житті.
– Та нормально все, мамо. Не хвилюйся, – поспішив її втішити Іванко. – Поїдемо в село. Змінимо ситуацію. Перезавантажимося.
– Точно, перезавантажимося, – сказала Тамара.
Вона дуже швидко знайшла мешканців для своєї квартири, уклала з ними договір оренди, взяла плату за три місяці вперед і разом із сином приїхала до батьківського будинку.
– Все буде добре, Іванку. Тут я загалом усе дитинство провела. А тобі тільки кілька місяців треба побути.
– Добре, мамо. Тільки давай все таки інтернет проведемо.
– Проведемо. Тільки доведеться зачекати кілька днів.
– Зачекаємо, – погодився Іван.
Весняні канікули якраз почалися, й Іван міг ще тиждень побути вдома. Це було дуже до речі.
Після зими порожній будинок необхідно було впорядкувати. Мама й син приступили до справи з ентузіазмом. Щоб працювати було веселіше, вирішили всі приготування записувати на відео.
– Будемо показувати нащадкам, – жартувала Тамара Іванівна.
За тиждень вдалося зняти безліч цікавих сюжетів. Майже у кожному з них Тамара за звичкою робила рекламу того, що бачила. Вона гарно розповідала про старі меблі в будинку, які вони з Іваном вирішили трохи оновити.
Зробила багато фотографій природи навколо будинку. Зняла, як Іван вчиться рубати дрова і ремонтувати паркан.
Потім їм провели інтернет, і вони вирішили усі свої фотографії та відеоролики викласти на особисту сторінку Івана.
Вже наступного дня кількість його підписників зросла до восьмисот осіб!
– Мамо! У нас тисячі лайків! – галасував Іван, щойно повернувшись з нової школи.
– Це дуже добре, – посміхнулася Тамара Іванівна.
Вона, жінка діловита, розумна й сучасна, одразу ж наважилася створити блог і взялася до справи з величезним ентузіазмом.
Тим паче навички були.
Нова школа міському Івану дуже сподобалася. Він із цікавістю спілкувався з однокласниками. За тиждень його навчання у селі провідати нового учня вдома прийшов класний керівник Кирило Олексійович.
– Кирило! – Тамара застигла від здивування, зустрівши гостя.
Ним виявився її колишній сусід. Він був молодшим на три роки, тому в дитинстві вони особливо не дружили.
Потім родина Кирила переїхала в місто, і Тамара майже забула сусідів.
– Ти звідки тут?
– Коли закінчив університет, приїхав сюди, – пояснив Кирило Тамарі. – Завжди мріяв жити в селі, далеко від міської метушні. Тут добре.
– Не нудно тобі?
– А тобі зараз не нудно? – посміхнувся він.
Вона усміхнулася у відповідь. Справді, за останні кілька тижнів вона жодної хвилини не сумувала.
Нове заняття – блог, та й будинок теж – так захопило її увагу, що всі негативні емоції відійшли на другий план.
У процесі спілкування Тамара дізналася, що Кирило не був одружений, усю увагу присвячував роботі та дітям. А ще колишній сусід розповів, що він пише наукову статтю про давніх заможних мешканців села, які мали маєток.
– Я й не знала, що в наших місцях був якийсь маєток.
– Був. Відновлювати відомості дуже складно. Але дещо мені таки вдалося дізнатися. Старовинний склеп уцілів. Я хочу там і на місці будинку провести розкопки. Чекаю на дозвіл.
– Це дуже цікаво! Знаєш, я веду власний блог. Скажи, а чи можна було б мені з тобою піти? На розкопки?
– Так, без проблем! Я збираюся зробити невелику археологічну групу зі школярів. Іван не хоче приєднатися?
– Хоче! – відповів Іван, який слухав їхню бесіду. – Я й не думав, що тут буде так весело!
Кирило просидів у гостях у свого нового учня кілька годин. Пішов пізно ввечері, натхненний, усміхнений.
“А вона зовсім не змінилася!” – думав він про Тамару, в яку з дитинства був закоханий.
Потім у школі було організовано літературні читання, куди запросили Тамару Іванівну.
Захід вийшов дуже зворушливим.
Закінчивши його, Кирило Олексійович зголосився провести Тамару.
Вони йшли тією ж дорогою, якою поверталися додому зі школи в дитинстві. Погода стояла тиха та ясна. Співали птахи.
– Знаєш, Кириле, за всі роки життя в місті я жодного разу не відчувала себе такою вільною та щасливою. Треба сказати, що в цьому є і твоя заслуга.
– Не знаю, як я міг так добре на тебе вплинути, але я радий, – посміхнувся Кирило.
– Ти захоплений своєю справою. І працюєш не за хороший гонорар, а заради розвитку науки. А я ж приїхала сюди з безвиході, перечекати важкі часи. А ти – за покликом серця.
– Гучні слова, Тамаро. Я просто люблю те, що роблю.
– Так і я люблю, Кириле! Але все одно для мене головним мотивом були гонорари. А ось зараз мій блог приносить справжні копійки, але мені так добре, що я цією справою займаюся.
– У тебе чудовий блог! Я стежу за оновленнями. Ти талановита журналістка, Тамаро. Це насправді твоє покликання. Впевнений: скоро це приноситиме тобі хороші доходи.
– Можливо, – посміхнулася Тамара. – Але мені вже байдуже. Правда. Думала: розвину блог, знайду завдяки цьому роботу. Повернуся до колишнього життя. А зараз не хочу. Залишуся.
– Я радий, – коротко повторив Кирило.
Але в душі тріумфував: «Залишається!»
Зізнатися їй у своїх почуттях він не міг ще кілька місяців, поки, нарешті, одного разу Тамара сама не спитала його:
– Як ти ставишся до мене та Івана?
– Він мені як рідний! – поспішив відповісти Кирило і чомусь замовк, не наважуючись говорити далі.
Тамара не стрималася й посміхнулася. Все, що він хотів їй сказати, вона прочитала в нього в очах вже давно. Він розцінив її посмішку як заохочення.
Несміливо підійшов ближче, обійняв і прошепотів:
«А ти ще рідніша…»
Через якийсь час вони зіграли весілля. Була весна. Співали птахи. Небо було чистим і прозорим. Сестра, яка приїхала на весілля Кирила й Тамари, милувалася оновленим подвір’ям і нахвалювала:
– Яка ж ти молодець, Тамаро! Як добре, що не продала будинок! Жаль, мама з татом не бачать, яка тут тепер краса.
– Зате весь світ бачить, – поспішив похвалитися Іван.
– Ну звісно! – з посмішкою сказала Тамара. – Тепер я точно перетворю наш будинок на райський куточок. З такою підтримкою!
Кирило тільки скромно кивав, обіймаючи однією рукою щасливого Іванка, а другою її.
Але Тамара знала – він буде поряд у будь-якому разі, і все в них вийде.
Тому що тепер вони – вдома…
