Зручно вмостившись на передньому сидінні у комфортабельній машині сина, Тамара Василівна задоволено зітхнула.
-Знову весна! Як гарно! Знову на дачу!
Вона завжди з нетерпінням чекала на цей момент, коли повністю встановиться тепла погода і можна буде переїхати на улюблену дачку. Вона втомлювалася в спекотному асфальтованому місті і з радістю чекала зустрічі з природою. Дача в неї була велика, зручна, доглянута. Тамара Василівна жила там до холодів. Син приїжджав, щоб допомогти щось зробити, перекопати грядки, перевезти врожай у міську квартиру, але надовго не залишався, бо завжди був дуже зайнятий на роботі. Та Тамара Василівна і не наполягала, вона любила самотність і хотіла побути наодинці з природою, почитати в тиші вечорами улюблені романи, зранку встати раніше, нікого не потривоживши, сидіти на веранді і пити каву, вдихаючи ще прохолодне ранкове повітря.
І тут її мрії зупинив голосний трохи верескливий голос сусідки:
-А! Тамара, теж переїжджаєш? А я ще позавчора переїхала. Завтра син з дружиною та дітьми приїдуть, шашлики смажитимемо, треба все приготувати, от я раніше і вирвалася!
І тут Тамара Василівна згадала найнеприємніший момент її дачного життя-це її сусідка, трохи безцеремонна і набридлива Любов Сергіївна. Їхні ділянки стояли пліч-о-пліч через невисокий паркан, і життя обох було на видноті. У сусідки часто гостювали діти та онуки, вони були галасливими і теж безцеремонними і часто порушували спокій та усамітнення Тамари Василівни.
-Привіт, Люба! – стримано привіталася Тамара Василівна. – Вже перебралася? Я теж вирішила цього року раніше приїхати. Погода вже давно встановилася, рання весна.
-Так-так, погода прекрасна, мої приїдуть на всі вихідні.
При цих словах Тамар Василівна трохи скривилася, вдавши, що в неї засвербіло в носі.
-Сподіваюся, сусідка не помітила моєї гримаси. Боже, вони знову галасуватимуть і бігатимуть, а головне, гратимуть у м’яч, який постійно перелітає до мене через паркан.
Син Тамари Василівни, Максим, тим часом спокійно вивантажував машину і заносив речі в будинок.
-Завтра вранці я перекопаю, що встигну, – неквапливо, як завжди, сказав Максим. – А то мені треба на добу на роботу, а через два дні знову приїду і перекопаю вже всю ділянку. Ходімо, мамо, швиденько перекусимо що-небудь та ляжемо відпочивати, а я завтра рано встану, щоб більше встигнути.
-Ой, Тамарочка, як я тобі співчуваю, – навмисне улесливо прошепотіла Любов Сергіївна, – завжди твій синок поспішає, ніколи не поживе довше, не приїде на кілька днів з дружиною і синочком. Ти, мабуть, онука дуже рідко бачиш?
Тамара Василівна нічого не встигла відповісти, як Любов Сергіївна одразу затараторила:
-А мої так без мене нудьгують, зовсім не хочуть без мене час проводити. Ось приїдуть на всі вихідні, а потім і онуків привезуть на все літо, щоб я не сумувала за ними. Та ось старший Олежик він у табір поїде, а Марійка і Вітя зі мною залишаться.
-Так? І не важко тобі? – запитала Тамара Василівна, – діти ще невеликі, за ними око та око потрібне, догляд постійний, а тобі б відпочити.
-Та ти що? Яке тяжко? Я їх люблю! А вони вже мене як люблять! Ну гаразд я побіжу, ще стільки зробити потрібно! – і Любов Сергіївна квапливо попрямувала до хати.
А її сусідка неквапливо обійшла всю ділянку, подивилася, що чагарники вже вкрилися ніжною молодою зеленню, і ввійшла до будинку, де син уже розпакував кошик із їжею та накрив на стіл.
Вранці жінка похилого віку не поспішала вставати, вона знала, що її Максим – хлопець самостійний, сам підвівся, поснідав і вже копає грядки. А вона все життя схоплювалася ні світло, ні зоря, тому зараз на пенсії вона любила поніжитися іноді в теплій постелі.
Вийшовши через кілька годин з будиночка, вона побачила, що Максим встиг скопати вже чимало, принаймні в парниках був повний порядок, а він сам обережно обкопував ягідні кущі. І тут тишу порушили різкі голоси із сусідньої ділянки.
-О! Приїхали вже! – з невдоволенням подумала Тамара Василівна.
І справді, син Любов Сергіївни Ігор та його дружина вже розташувалися в гамаках і голосно перемовлялися, а двоє молодших дітей шумно носилися по ділянці. Сама господарка бігала, метушилася, накриваючи на стіл для гостей.
-Ну мамо, не сумуй, – Максим же збирався їхати назад у місто, – я там тобі гроші на картку переказав.
-Навіщо, дорогий? Мені ж вистачає.
-Мамо, мені так спокійніше, я знаю, що якщо щось знадобиться, а мене не буде поруч, ти зможеш когось найняти і розрахуватися. Гаразд, я поїхав, я завжди на зв’язку, дзвони і не сумуй. Я приїду, як обіцяв, і все дороблю.
Літня жінка поцілувала і перехрестила сина. Шкода, що їм із дружиною доводиться так багато працювати, але вона знала про їхню мрію-купити заміський котедж, тому не втручалася. А внучок її на все літо вирушив у табір та не простий, а якийсь мовний, він уже з п’яти років вивчає три іноземні мови.
Спати Тамара Василівна вмощувалася під акомпанемент гітари Ігоря, який любив вечорами пограти, не думаючи про сусідів.
Коли наступного ранку вона ліниво вийшла з будиночка, то побачила, що її сусідка знову запихавшись бігає по ділянці, накриваючи на стіл для своїх гостей, а Ігор із дружиною, вдосталь належачи в гамаках, тепер обстежують ягідні кущі і прогнозують майбутній урожай.
Після обіду гості зібралися їхати, і Тамара Василівна мимоволі чула їхню розмову:
-Мамо, ми тобі привеземо дітей за тиждень, а потім до 1 червня старшого заберемо, він у табір поїде. Ти чекай нас тоді, ми в п’ятницю ввечері зарулимо, шашликів знову поїмо, відпочинемо всі разом. А діти у тебе поживуть до липня, там нам обіцяли путівки дістати сімейні.
-Добре, добре, синку, – квапливо підтакувала Любов Сергіївна. – Звичайно, приїжджайте, онуків привозіть, я ж вільна, мені нудно!
-Так, мамо, – додав Ігор, – дай мені трохи грошей, я забув зняти гроші з картки, а як зовсім без готівки в цій глушині? Раптом щось знадобиться.
-На, синку, візьми, тільки у мене теж зовсім майже нічого не залишається.
-Мамо, навіщо тобі гроші на дачі? Тут у вас у магазині навіть у борг дають своїм місцевим. Отримаєш пенсію – розрахуєшся.
-Так, звичайно, ти маєш рацію, тут витрати невеликі …
-Ну так ти чекай нас через тиждень і внучків чекай, а то Віці моїй і відпочити треба.
-Добре! – сказала Любов Сергіївна, зачиняючи ворота, а потім обернулася і побачила свою сусідку, що спостерігає за тим, що відбувається.
-Ось бачиш, Василівно, як мої мене люблять. Вони просто тиждень без мене прожити не можуть! Незабаром знову приїдуть і дітей на місяць-півтора привезуть. А твої тебе так не балують!
-Так, мої мене так не балують, – спокійно підтвердила Тамара Василівна і спокійно попрямувала до літньої альтанки, побудованої ще позаминулого року сином. Вона любила там вечорами пити чай.
