Головна - Життєві історії - Тамара сиділа біля вікна і плакала. Півроку тому жінка втратила старшу дочку Риту. – Як же так, Ніно, – питала вона свою другу доньку. – Хіба можуть діти раніше батьків йти? І не чекаючи відповіді, казала: – Ні, не можуть. Ніна намагалася, втішити маму, але все було марно. А одного разу Ніна прийшла до батьків, і діставши з сумки пакунок перев’язаний стрічкою, сказала: – Мамо, це тобі від Рити. – Як від Рити, – здивувалася Тамара

Тамара сиділа біля вікна і плакала. Півроку тому жінка втратила старшу дочку Риту. – Як же так, Ніно, – питала вона свою другу доньку. – Хіба можуть діти раніше батьків йти? І не чекаючи відповіді, казала: – Ні, не можуть. Ніна намагалася, втішити маму, але все було марно. А одного разу Ніна прийшла до батьків, і діставши з сумки пакунок перев’язаний стрічкою, сказала: – Мамо, це тобі від Рити. – Як від Рити, – здивувалася Тамара

Тамара Іванівна сиділа біля вікна і дивилася як по вікну стікають каплі дощу. Осінь видалася дуже сира, навіть не встигли порадувати дерева золотом і багрянцем.

Тамара Іванівна півроку тому втратила старшу дочку Риту.

– Як же так, Ніно, – питала вона вкотре свою другу доньку. – Хіба може таке бути, щоб діти раніше батьків йшли?

І не чекаючи відповіді, сама відповідала:

– Ні, не повинно бути так, не повинно.

Мама вже рідше плакала, не було сил. Ніна, яка нескінченно втішала маму, теж втомилася. Вона дуже любила сестру, і не могла собі дозволити сльози поряд з матір’ю, щоб не засмучувати її. Батько йшов у двір, як тільки Тамара Іванівна починала розмови про дочку, якої не стало. Він намагався займати себе справами: починав робити щось в гаражі, включав старенький приймач, навіть не вникаючи у його звук, аби тільки не чути плач дружини.

– Мамо, ти себе картаєш, так хоч тата пошкодуй. На ньому обличчя немає, – умовляла маму Ніна.

– Доню, та я ж не спеціально, саме якось говориться і йдеться все про неї … І начебто думаю, що якщо перестану згадувати, так ніби зраджу я її … Адже треба пам’ятати.

– Усі ми пам’ятатимемо, мамо. Але не можна завжди тільки й говорити про це. Ти тільки собі гірше робиш. Я до священика в церкву ходила.

– І що? – З тривогою запитала мама.

– Він сказав ось що: згадувати треба Риту, а от журитися треба гідно. Розумієш?

– Не дуже … Як це гідно? – здивувалася Тамара Іванівна.

– А ось так. Щоб люди, зустрічаючи тебе, не бачили в очах твоїх лише одне горе. Людина віруюча знає і впевнена, що після відходу на небеса, життя людини не закінчується. Душа – вічна… – тихо промовила Ніна, дивлячись на ікони.

– І що ж, як же…

– Мамо, Рита ні за що б не хотіла бачити тебе такою нещасною і втраченою, роздавленою горем і пониклою нижче трави… Пам’ятатимемо тільки найгарніше, світле, з теплом і вдячністю згадувати її і дякувати Богові за те, що вона стільки років була з нами, любила нас, і ми її любили.

Мама притихла на грудях у дочки. Довго нічого не казала. А потім зітхнула і сіла на табуретку. Вона випростала спину і сказала Ніні:

– Я постараюся, доню.

А Ніна відповіла:

– Ти мені потрібна, мамо, ти онукам нашим потрібна. Ми хочемо тебе бачити здоровою. А щоб легше було тобі, подивися, що я вам принесла з батьком.

Ніна дістала з сумки товсту пачку листів, перев’язану стрічкою, і простягла її матері.

– Що це? – здивовано спитала мама.

– Це листи Рити. Їх тут багато. Правда, вони написані давно, в юності. Вона, коли вчилася в інституті, почала мені писати, потім ми жила кожна у своїх сім’ях, теж часто писали. Не знаю, як вона, але я її листи зберегла. Вони дуже добрі, теплі, і в них все її життя. Читайте з батьком помалу, не поспішаючи. І ви побачите, яке гарне і щасливе життя вона прожила. Якби не ця недуга.

Мама взяла тремтячими руками товсту пачку і пошепки сказала:

– Яка ж ти молодець, що зберегла? Це для мене скарб… Дякую.

– Тільки умова – не плакати. Уяви, ніби то вона тобі писала. І радуйся кожному листу. Бережи.

Мама забрала листи в кімнату і прибрала в комод. А Ніна пішла додому.

Тиждень видався завантаженим на роботі, Ніна тільки на вихідні прийшла до матері, щоб допомогти їй із прибиранням будинку.

З порога вона вловила аромат свіжої випічки. На кухні був порядок, на столі стояла велика тарілка з пирогами.

– Ой, що це за свято? – Запитала Ніна.

– Тебе в гості чекаємо, – радісно відповів батько. – Давай, до столу, бо мама не дає брати пироги без тебе.

– Правильно, але тут усім вистачить, і онукам забереш більше, сідай, доню, – усміхнулася мама.

Ніна не вірила своїм очам. Разюча зміна видна була у всьому. Мама була одягнена в новий халат, батько сидів у білій сорочці. У кімнаті був включений телевізор.

Ніна здивувалася, що пироги надзвичайно смачні.

– Щось я не пам’ятаю, щоб ти раніше такі пекла. Що це за секрет? – поцікавилася Ніна. А мама одразу розпливлася в посмішці:

– Це Ритин рецепт. У другому листі вичитала. Це вона тобі колись писала, а я ось і спробувала за її порадою. Ну як? Смачно?

– Мамо, здорово, і Рита молодець. Навчила тебе на старості ще одному рецепту. А я тоді й не пекла, мені ніколи не було. Навіть про нього забула. Треба ж! Ось це смакота! Дякую і тобі, і Риті.

Мама розповіла, що вони з батьком вирішили читати листи Рити по два на тиждень, щоби на довше вистачило, і перечитують їх по кілька разів. І оскільки листи дуже теплі й ґрунтовні, батьки радіють та обговорюють усі події життя доньки, викладеного у листі.

Йдучи, Ніна обійняла матір і тата, сказавши:

– Ну, ви молодці у мене. Я тепер у середу забіжу, а на вихідні чекайте з хлопчиками. Але пироги треба повторити.

Ніна бачила, як батьки махають їй із вікна. На душі в Ніни розливалося тепло від того, що мамі легше.

– Дякую тобі, сестричко, що так багато мені писала. Так детально. І мені тоді було приємно, а тепер і батьків це рятує

Plitkarka

Повернутись вверх