У другій половині серпня різко похолодало, почалися дощі. Це влітку вони сильні та короткі, приносять довгоочікувану прохолоду і свіжість. А осінні дощі противні, тривалі і вогкі. Від них холодно і сиро не тільки на вулиці, але і в квартирах.
Тамара перед виходом з офісу виглянула у вікно. Так і є, моростить. Відразу приготувала парасольку. Йти до зупинки автобуса недалеко. Але в дощову погоду, та ще з вітром, триста метрів здадуться в два рази довше.
Тамара вийшла з будівлі офісу і зупинилася на ґанку під навісом. Підняла комір плаща і розкрила парасольку. Зробила кілька кроків до зупинки, як налетівший вітер вивернув парасольку, мало не вирвав її з рук.
Вона затиснула сумочку під пахвою, двома руками взялася за парасольку і повернулася до вітру спиною. Новий порив повернув його в попереднє положення. Тамара заспішила до зупинки. Вона змерзла, поки чекала автобус. Народу в салоні було багато. Ще б пак, кому охота йти пішки під дощем.
Тамара стояла біля дверей на передній площадці. Їхати всього кілька зупинок. Її штовхали, зачіпали пасажири, які входили і виходили. Від скуку вона склала список в умі, що з продуктів потрібно купити прямо зараз, а що може почекати. У вихідний обіцяла сходити з донькою в магазин і купити нові туфельки до школи. За літо купили ранець красивий, ручки, зошити і форму. А ось на туфлі грошей не вистачило. Ледве дотягла до авансу.
Так задумалась, що мало не проїхала свою зупинку. Вийшла з автобуса і завмерла на місці. Вже зрозумівши, що сталося, вона все ж заглянула в розкриту сумочку. Ні гаманця, ні телефону. Тамару кинуло в піт.
До зарплати два тижні, продукти майже закінчилися, грошей немає. І доведеться доньці йти в школу в старих розношених босоніжках чи кросівках, теж неабияк поношених. А, як відомо, зустрічають по одягу. Сльози відчаю і образи бризнули з очей Тамари. Вона йшла додому під дощем і плакала. Ніяк не могла зупинитися. Посилала прокльони на голову того, хто це зробив, лаяла себе за необачність.
Згадала, як зовсім недавно втішала на роботі одну співробітницю, у якої розрізали сумку і витягли гроші, коли їхала купувати новий телевізор.
– Ну що поробиш. В житті всяке буває. Сльозами не допоможеш. Напевно, ці гроші комусь були потрібніші.
«Боже, яку дурість зморозила. Когось втішати куди легше, ніж себе », – думала Тамара
Вона йшла по мокрому асфальту в калюжах і терзала себе питаннями: «Що робити? Як жити? Зайняти у когось можна. Але ж борг потрібно потім віддавати. А ще стільки витрат. Так я ніколи не виберуся з боргів ».
Вдома в коридорі сіла без сил на взуттєву тумбочку. Дочка вийшла з кімнати і своїм дитячим сердечком зрозуміла, що у мами неприємності.
– Мама, ти плакала? Заслабла? – Розпитувала вона.
Тамара хотіла сказати, що все добре. Але передумала і розповіла доньці правду про крадіжку гаманця.
– Всі? Значить, ми не зможемо купити мені нові туфлі? – Поліна засмучено подивилася на маму.
Тамара кивнула і опустила очі, ховаючи від дочки набіглі знову сльози.
Поліна обняла маму. На кілька довгих хвилин вони так і застигли. А Тамара в душі все проклинала того хто так вчнив з нею, не могла заспокоїтися. «Говорити легко, що комусь гроші потрібніші. А хіба нам з дочкою вони не потрібні? Але я ж не пішла красти, – думала вона, поки готувала вечерю. – У кого позичити грошей? Цукор закінчився, немає макаронів, рису, залишки гречки зварила … »
Вночі довго не могла заснути, переверталася і думала. «Попросити завтра у мами грошей? Ні. Пенсія і так маленька, та й не залишилося, напевно, від неї нічого. Все до копійки мені віддасть, а сама як буде жити. У Світлани? Ні. Вона недавно теж займала у когось. Все, потрібно поспати. Завтра щось придумаю ».
Здавалося, тільки закрила очі, а вже продзвонив будильник. Встала з важкою головою і темними колами під очима. Тут же згадала, що сталося вчора. «А злoдiй, напевно, радіє. Він спав добре.».
Залишила на столі записку дочці, що коли прийде бабуся, щоб ні в якому разі їй не говорила про гроші, і пішла на роботу.
За терміновими справами час летів швидко, ніколи жаліти себе. Перед самою обідньою перервою в кабінет зайшла Ольга. Вони не дружили, працювали в різних відділах. Ольга належала до розряду успішних жінок. Чоловік добре заробляє, є машина, квартиру подарував їм на весілля батько. Ні в чому не знає потреби і виглядає молодо, хоча старше Тамари на три роки. Одягається модно і стильно. Що її може пов’язувати з Тамарою, одягнену більш, ніж скромно, яка загрузла в проблемах і безгрошів’ї? Нічого.
– Привіт. А я до вас. – Ольга посміхнулася. – Не подумайте нічого поганого. Вчора розбирала речі і натрапила на коробку з туфельками. Віка не встигла поносити, нога виросла. Я й забула про них. Продавати не люблю. Мені сказали, у вас теж дівчинка. Може, їй підійдуть. Візьміть, приміряйте. А то у нас у відділі у всіх хлопчики або дорослі дівчатка.
У Тамари серце підстрибнуло вгору від радості. Вона так розгубилася, що всі слова вилетіли з голови. Відкрила пакет і дістала рожеву взуттєву коробку. У ній лежала пара червоних лакованих туфельок на низькому каблучку і з золотим гудзичком-застібкою. Тамара перевернула туфельку і подивилася на вказаний на підошві розмір. “Тридцять третій. Якраз Полінки! »
– Ой, розмір підходить! Красиві які. Мені незручно просто так їх брати. Дорогі, напевно. – Почала вона, але Ольга перебила.
– От і добре. Я рада, що вам сподобалися. Носіть на здоров’я. – І вона вийшла з кабінету.
Не вірячи своєму щастю, Тамара їхала додому в автобусі, притиснувши коробку до грудей. Вона дивилася на всі боки, не дай Бог, знову хтось поцупить. Мама дочекалася її, не пішла додому.
– Ти чому мені не сказала? Я побачила записку. Поліна мені все розповіла. Ось, візьми. Трохи, але краще, ніж нічого. – Мама простягнула Тамарі 800 гривень.
– Дякую мамо. А як же ти?
– За мене не думай. Це Люся, сусідка, мені давній борг віддала. Я вже й не сподівалася отримати його. Так що візьми і купи що потрібно.
Поруч з бабусею стояла Поліна і дивилася на рожеву коробку в руках матері.
– Це тобі. Примір. – Тамара радісно простягла доньці коробку. Поліна відкрила і ахнула.
– Які красиві! Я про такі і мріяла. Дякую, мамо! – вона втекла з коробкою в кімнату.
Через хвилину вона повернулася вже в нових туфельках.
– В самий раз. А як же гроші? – Поліна глянула на маму.
– Я не купила їх. Мені на роботі співробітниця принесла. Її доньці малі.
Як часто за бідою приходить радість. І ось вже на зміну переживанням і безвиході прийшла несподівана допомога. Бачачи щасливі очі дочки, Тамара думала, що все ж правильно кажуть, на місце втраченої або вкраденої речі обов’язково прийде нова. Що світ не без добрих людей. Є злoдiї і шaxpaї, а є добрі люди. І хтось там, нагорі, все ж стежить за їх рівновагою.
