Тамара за кухонним столом підраховувала свої фінанси. Нещодавно жінка багато витратила на візит до стоматолога, а тепер в поліклініці їй призначили ще купу обстежень. Пенсія в неї була не королівська, а здоров’я потребувало вкладень. Вона звикла все рахувати, економити на дрібницях, але на себе намагалася не шкодувати: якщо вже лікуватися — так по-людськи. Тим більше, що жінка була самотня: ні дітей, ні вкуків.
Цього дня телефон задзвонив рано. На екрані висвітлилося ім’я “Олена”, молодша сестра. Тамара одразу відчула хвилювання: Олена ніколи не дзвонила просто так, завжди з якимось питанням чи проханням.
– Тамаро, привіт! – бадьоро почала Олена. – Слухай, у мене тут 50-річний ювілей на носі, хочу відзначити красиво, в ресторані. Але не вистачає трохи, ти б не могла виручити? Я потім віддам чесно.
Тамара зітхнула:
– Олено, я б з радістю, але в мене зараз зовсім немає зайвих грошей. Я тільки-но стоматологу заплатила, ще обстеження попереду, і невідомо, які результати будуть.
– Ну ти ж знаєш, я завжди повертаю, – не здавалася Олена.
– Олено, ти не завжди повертаєш, – спокійно відповіла Тамара. – Я не можу зараз, правда. І взагалі, ти впевнена, що варто влаштовувати ювілей у борг?
На тому кінці повисла пауза.
– А що мені тепер і День народження не можна відзначити? – ображено запитала Олена. – Усі люди як люди, а я що, гірше? Мені соромно перед гостями буде, якщо не зможу їх нормально прийняти.
– Олено, ну можна ж скромніше відзначити, вдома, у родинному колі, – спробувала пояснити Тамара.
– Ти просто не хочеш мені допомогти, – різко зупинила Олена. – Завжди в тебе є гроші, а як мені треба – одразу нема.
– Олено, у мене правда немає, – повторила Тамара. – Я не можу.
– Ну й добре, – кинула Олена. – Не треба, обійдусь.
Тамара поклала слухавку, відчуваючи, як на душі стало неприємно. Вона зрозуміла: Олена всерйоз образилася.
Минув тиждень. Олена не дзвонила, не писала. Тамара намагалася не думати про це, але все одно ловила себе на тому, що чекає на дзвінок. Вона згадувала, як Олена просила гроші на весілля сина — тоді Тамара виручила, хоча сама потім рахувала копійки до пенсії. Потім був ремонт у Олени, потім навчання дочки, потім борги чоловіка. Гроші завжди кудись йшли, а поверталися не повністю, а то й зовсім не поверталися.
На цей раз Тамара вирішила — вистачить. Вона більше не могла тягнути чужі свята на свою пенсію.
Увечері зателефонувала подруга Галина:
– Ну що, як ти?
– Та ось, – зітхнула Тамара. – Сестра на мене образилася. Я їй грошей не дала на ювілей.
– І правильно зробила, – підтримала Галина. – Її чоловік працює, діти дорослі, а ти одна, тобі здоров’я треба берегти.
– Вона вважає, що я жадібна, – сумно сказала Тамара.
– Хай вважає, – заявила Галина. – Ти їй не банк.
Тамара спробувала зайнятися справами: перебрала білизну, полила квіти, переглянула новини. Але весь час думала про сестру. Згадувала, як у дитинстві Олена завжди вміла викрутитись, отримати своє, а вона, старша, завжди поступалася.
Ні за день, ні на День народження сестра не підняла слухавку, хоча Тамара дзвонила кілька разів, щоб її привітати. За два тижні Тамара побачила у соцмережах фотографії з ювілею Олени: ресторан, кульки, торт, гості. Олена сяяла, поряд чоловік, діти, друзі. Усі, крім сестри.
Тамара не здивувалася, що її не запросили. Вона знала: Олена знає як поквитатися, викреслюючи людину з життя, якщо вона не виправдала очікувань. Увечері зателефонувала племінниця:
– Тітко Тамара, ви не ображайтеся на маму, вона просто засмутилася. Їй хотілося свято, а тут усе навалилося.
– Я не ображаюся, – спокійно відповіла Тамара. – Просто мені зараз не до свят.
– Вона каже, що ви завжди були суворою, – обережно додала племінниця. – Але я знаю, що ви добра.
Тамара посміхнулася:
– Дякую, Катю. Нехай у твоєї мами все буде добре. Навіть якщо й без мене.
Після цього дзвінка стало ще сумніше. Олена не виходила на зв’язок, не відповідала на повідомлення.
Тамара намагалася відволіктися: почала більше гуляти, читала книги. Але все одно відчувала себе винною, хоч і розуміла, що вчинила правильно.
В аптеці зустріла сусідку, та спитала:
– Ти що, з Оленою посварилася? Вона мені вчора сказала, що з тобою більше не спілкується.
– Буває, – знизала плечима Тамара. – Не завжди бути доброю сестрою.
Сусідка похитала головою:
– Та гаразд, помиритеся ще.
Тамара промовчала.
Минув місяць. Олена так і не з’явилася. Тамара вже звикла до цієї тиші, але іноді вечорами ловила себе на тому, що нудьгує за сестрою. Хотілося зателефонувати, поговорити, розповісти новини, поділитися рецептом чи просто спитати, як справи. Але гордість та образа заважали зробити перший крок.
Одного дня Тамара зустріла Олену на ринку. Та пройшла повз, не привіталася, навіть не подивилася в її бік. Тамара дуже засмутилася.
Увечері жінка довго сиділа біля вікна, дивилася на порожню вулицю і думала: невже стільки років підтримки, допомоги, турботи нічого не варті, якщо одного разу відмовила?
Вона згадувала, як допомагала Олені з дітьми, як ділилася останнім, коли в самої було туго. Але варто було один раз сказати «ні» – і все обірвалося.
Жінка не шкодувала про своє рішення. Вона знала: якби знову дала у борг, все повторилося б. Олена влаштувала б свято, потім знову прийшла б за допомогою.
З кожним днем Тамара все більше переконувалась: іноді навіть найближчі люди здатні відвернутися, якщо перестаєш бути для них джерелом вигоди. Вона не стала дзвонити першою, не стала виправдовуватися. Просто жила далі, хоч одна.
Минув місяць. Тамара вже майже змирилася з думкою, що Олена викреслила її зі свого життя. Вона більше гуляла, завела звичку пити чай із сусідкою, іноді дзвонила племінниці — та, незважаючи на сварку з її матір’ю, спілкувалася по-доброму.
Одного вечора пролунав дзвінок у двері. Тамара здивувалася: вона нікого не чекала, та й рідко хтось тепер заходив без попередження. На порозі стояла Олена без макіяжу, з сумними очима, в руках якийсь пакет із паперами.
– Тамаро, мені поговорити треба, – сказала вона, не дивлячись у вічі.
Тамара мовчки впустила сестру, налила чай. Олена довго мовчала, потім раптом заплакала.
– Вибач мені, – видавила вона крізь сльози. – Я була не права. Я думала, що ти завжди виручиш мене, а тут все навалилося – борги, чоловік зібрався піти, діти сваряться. Я не знала, до кого ще піти.
Тамара слухала, не зупиняючи. Душа стислася від жалю. Олена розповіла, що після ювілею все пішло не так: чоловік несподівано повідомив, що в нього є інша жінка і він збирається піти з сім’ї, діти зайняті собою, а вона залишилася сама з боргами і кредит віддавати не може.
– Я не за грошима прийшла, – почала Олена, але очі видали її одразу. Вона нервово смикала документи в руках, уникала погляду Тамари. – Просто поговорити нема з ким, все навалилося.
Тамара мовчала, але всередині вже знала, до чого йде розмова. Олена зробила ковток чаю, потім все ж таки видихнула:
– Тамаро, я… таки за грошима прийшла. Мені дуже погано. Я думала, що чоловік допоможе, ми ж планували з його зарплати борги віддавати, а він… Він почекав, поки мій ювілей пройде, і сказав, що йде. У мене тепер ані грошей, ані підтримки. Моя зарплата смішна, на життя не вистачає, а тут ці кредити, відсотки… Я не знаю, що робити. Допоможи, будь ласка, хоч трохи, я потім якось поверну.
Тамара дивилася на сестру і відчувала, як усередині піднімається злість та гіркота. Все повторюється: знову прохання, знову обіцянки, знову чужі проблеми на її плечах. Вона згадала всі ті рази, коли допомагала, коли самій доводилося затягувати пояс, щоб врятувати Олену. Згадала, як Олена ображалася, коли їй відмовили, як легко викреслювала із життя за одне «ні».
– Олено, – сказала Тамара, – я не можу. У мене самої витрати, здоров’я, комуналка. Я не можу більше тобі допомагати. Вибач.
Олена зблідла, потім різко встала.
– Ясно, – кинула вона. – Отже, коли мені так погано, ти просто відвертаєшся від мене. Дякую, сестро.
– Олено, ти знаєш, що це не так, – стомлено відповіла Тамара. – Я завжди була поряд, але зараз не можу.
Олена не слухала. Вона швидко зібрала банківські документи, не попрощавшись, вийшла за двері. Тамара залишилася одна на спорожнілій кухні, слухаючи, як за стіною затихають кроки.
У цей момент вона зрозуміла: тепер точно все закінчено. І якщо раніше ще теплилася надія, що сестра схаменеться, то тепер залишилася тільки втома, образа і порожнеча. Але іноді доводиться вибирати себе, навіть якщо це означає залишитись однією.
