Світлана з Іваном жили на околиці невеликого міста, саме в тому місці, де їхній триповерховий будинок був останнім у низці багатоквартирних будинків старої забудови.
Далі починався приватний сектор, що складався з однотипних, в основному, стареньких будиночків у три віконця з прибудованою верандою.
Квартира Світлани з Іваном знаходилася на другому поверсі.
З вікон відкривався вид на двір і сад отакого приватного будинку.
Син Світлани з Іваном – Мишко, любив сидіти на підвіконні й дивитись у цей чужий дворик, бо там було багато цікавого для хлопчика.
Зверху будиночок здавався маленьким, але акуратним, наче ілюстрація з дитячої книги казок.
На ґанку, що був прибудований збоку, часто сиділа господиня – жінка пенсійного віку, а з нею поруч на сходах сиділи її дві різнокольорові кішки.
По подвірʼю бігав невеличкий песик. Мишко, спостерігаючи за такою компанією, іноді сміявся в голос, і батьки вже розуміли чому сміється їхній син: знову дивиться на вихованців баби Віри.
Із сусідкою з приватного будинку вони познайомилися ще коли Світлана возила Мишка у візочку.
Добра бабуся Віра Петрівна виходила на вулицю і кликала своїх кішок на подвір’я.
Якось Світлана попросила бабу Віру подивитися п’ять хвилин за візочком, де спав Мишко, щоб сходити додому по телефон.
Так і почалися їхні дружні стосунки.
Через деякий час, коли Мишко став підростати і дивився на бабу Віру зі своєї спальні, вона йому махала рукою і він радів її увазі.
– Мамо, – починав просити хлопчик. – А можна я піду в гості до баби Віри? Вона мені рукою махала, значить, кликала…
– Тобі зараз не можна, ти заслаб. Ось як видужаєш, так і запитаємо дозволу, а так в гості не ходять.
Батьки знали, чому рветься в гості Мишко до баби Віри. Звичайно, через кішок, і грайливого песика.
Хлопчику вже виповнилося сім років, коли мати почала відпускати його ненадовго до Віри Петрівни. Та любила хлопчика за його вихованість, спокійний характер і допитливість. А ще їх ріднила любов до тваринок.
– А твої мама з татом не хочуть завести хоча б кішку? – запитала одного разу в Мишка Віра Петрівна.
– Нам не можна… – сумно відповів хлопчик. – У мами на них непереносимість…
– Ого… Це серйозно. І справді – не можна. Але ти приходь до мене тоді частіше, гратимешся з моїм Чарлі. Він тільки радий буде. І кішки не відмовляться від ігор. Вони хоч уже літні, але іноді як кошенята починають пустувати… – розповідала баба Віра.
Мишко приходив у гості на вихідні. І завжди приносив частування для своїх пухнастих друзів. Це були кісточки для Чарлі, і спеціальний корм для кішок.
– Ну, хазяїн прийшов. Недарма вони тебе обожнюють! Ох і кмітливий… – сміялася баба Віра. – Навіть я їх не балую покупним кормом. Все каші варю з м’ясними рештками. Їдять тільки так! Ну, і мишей теж ловлять. Знаєш, Мишко, у своїй хаті без кішок ніяк не можна. А то миші підуть. Пішки ходитимуть і в хаті, і на подвірʼї. А з кішками – повний порядок!
Всі ці розмови Мишко переказував вдома батькам із дуже серйозним виглядом.
– От якби був у нас свій будинок, як у баби Віри, то нам тоді без кішки не можна було б, – пояснював хлопчик.
– Так мені не можна з тваринками під одним дахом, – нагадувала мати синові.
– Ну, так для них у своєму дворі можна і свій будиночок збудувати, невеликий, з батареєю, з віконцем, а ти з нами – у великій хаті, мамо… – наче планував син.
Батьки ствердно кивали, погоджувалися з доказами сина й посміхалися.
– Це тобі баба Віра так сказала? – питав батько.
– Ми разом так мріяли, – відповів Мишко, а батько погоджувався:
– Звичайно, не порівняти свій будинок з квартирою. У будинку і простір, і немає сусідів ні справа, ні зліва, ні згори, ні знизу. Хоч усю ніч пісні співай чи танцюй!
– Точно, – посміхався Мишко. – А давайте колись купимо свій будиночок, як у баби Віри?
– Так, досить фантазувати, мої любі, йдіть вечеряти, – зазвичай казала Світлана, припиняючі такі розмови, – нема на що нам свій будиночок купувати. Він великих грошей коштує. А ми поки що їх не заробили…
– Так можна квартиру продати, тоді й гроші з’являться, – сказав якось Іван.
Світлана з подивом подивилася на чоловіка і посміхнулася:
– Схоже, ви тут уже без мене вирішили?
– На своєму городі, – додав чоловік. – Можна не лише огірки й помідори вирощувати, а й твої улюблені квіти…
Іван знав слабкість дружини до квітів. Тому натиснув на найчутливішу клавішу. На цей раз вона промовчала і тільки зітхнула…
А Мишко тим часом все частіше ходив у гості до своєї літньої подружки і її вихованців. Тепер мама й тато дивилися з вікна у двір баби Віри, де грався їхній син із собачкою.
Вони сміялися, дивлячись на те, як Мишко спритно кидає маленький гумовий м’ячик, а песик його ловить і приносить до ніг хлопчика.
Стояв теплий серпень. Мишко прийшов додому задоволений і втомлений після гри із собачкою, і передав записку матері. Писала Віра Петрівна. Вона запрошувала Світлану з Іваном разом з Мишком до неї на чай з варенням на Яблучний Спас.
– Треба ж… – здивувалася Світлана. – Ніхто мене ще на це свято не запрошував у гості! Треба йти, цікаво!
– Так це народне свято, – сказав Іван. – Тільки й залишилася тепер ця традиція в селах, і в тих, хто має сади, і в садівництві розуміється.
– А ми не розуміємо в цьому нічого, – зітхнула Світлана.
– Кажуть, що найкращі садівники – чоловіки. Я хотів би, між іншим, мати свій сад, — раптом оголосив Іван, поглядаючи на сина.
Мишко сяяв від радості.
– Звичайно, найкращі кухарі – чоловіки, найкращі кравці – чоловіки. І перукарі теж… – з іронією відповіла дружина. – Схоже, ви змовилися. І тільки залишилося мене вмовити. А мене просити не треба. Я б теж хотіла мати свої квітники… Ось тільки непросто ось так взяти і поміняти свій спосіб життя…
У гостях у Віри Петрівни було добре. Жінка провела їм екскурсію по будинку, саду, і навіть показала льох у дворі і сараї.
Вони раніше не заходило в неї далі за подвір’я, а тепер були в захваті. Сяяв і Мишко. Він, як персона, наближена до господині будинку, теж з діловитим виглядом показував батькові і матері квіти, кущі, гарну лавку на подвір’ї і гамак у саду.
Але найбільше вразили всіх саме яблука. Такі смачні та солодкі, що неможливо було відірватися!
Світлана з Іваном ходили по саду і дивувалися величезній кількість яблук. Шість яблунь буквально гнулися від плодів. Багато гілок були підперті. На землі все було засипане яблуками.
– Боже, які ж гарні, як з картинки! – дивувалася Світлана.
– А які смачні! – відкушуючи яблуко, казав Мишко.
– От і допомагайте збирати, будь ласка, – попросила Віра Петрівна. – І собі набирайте скільки хочете, і мені на варення. А ще сушити буду, компот робити…
Вони збирали яблука і складала їх за сортами у ящики.
– Це ще тільки початок, – говорила баба Віра. – Осіннім термін ще не настав. Тож ще на нас чекає збирання врожаю. Дякую, Мишко, що привів батьків. Нехай їдять на здоров’я!
Повернувшись додому після чаювання, вони задумалися вже серйозно про свій будинок. А Мишко раз у раз згадував сад бабусі і немов дорослий казав:
– Ось де здоров’я і смакота!
Через два місяці, баба Віра прийшла до Світлани та Івана з несподіваною звісткою: на їхній вулиці, буквально через дві хати продавався будинок. Літню стареньку сусідку забирали діти до себе в інше місто.
– Дивіться не пропустіть свій шанс, якщо ви, звісно, серйозно думаєте про свій будинок. І район наш зручний, чистий. І квартиру ви зможете тут продати, вона у вас світла й доглянута, – радила жінка, посміхаючись.
– Так, так… – Світлана дивилася на чоловіка. – Ось тільки треба спочатку купити, а потім уже продавати, а то де ми будемо жити?
Вони пішли дивитися будинок разом із Вірою Петрівною. Будиночок виявився дуже схожим на будинок баби Віри. І зручності всі, і газове опалення, бо ж місто – не село.
А головне, колишня господиня мала розкішний сад і великий город. Не довго думали Світлана з Іваном, домовилися з батьками, і ті допомогли їм із покупкою, зібравши всі разом потрібну суму, доки не продалася квартира.
Щаслива родина невдовзі переїхала у свій будинок. Баба Віра була рада не менше, аніж Мишко.
– І хто б міг подумати, що ініціатором такої грандіозної покупки стане наш маленький син? – дивувалася Світлана з Іваном.
– Устами дитини говорить істина! – посміхалася Віра Петрівна і підморгувала Мишкові.
– А коли ми збудуємо на подвірʼї маленький будиночок для кішок, тату? – питав син.
Іван подивився на дружину і казав:
– Ну, тепер доведеться побудувати. Щоб теплий був і зручний. Якщо вже ти найбільше хотів свій будинок і так все в нас вийшло! – обіймав сина батько.
– Давайте тільки дочекаємось весни, а то перший раз будемо зимувати у своєму будинку, а це для нас незвично й непросто, – сказала Світлана, і всі з нею погодилися.
Так і вирішили. Баба Віра була рада за сусідів.
І хоч були у баби Віри два дорослі сини зі своїми сім’ями, і вони приїздили до неї в гості, але Мишко теж став їй, як син.
Хлопчик із добрим, як і в неї, серцем…
