Світлана стояла біля вікна, гойдаючи доньку Марійку. По щоках текли сльози. Декілька годин тому з роботи повернувся чоловік Валерій. Він мовчки зібрав речі, забрав усі накопичення, які відкладали на перший внесок на квартиру, і пішов. Пройшло кохання, він зустрів жінку своєї мрії і йде до неї.
Світлана навіть не встигла щось сказати, як чоловік гучно закрив двері і пішов. Навіть із донькою не попрощався…
Весь вечір Світлана проплакала. Жити на орендованій квартирі вона не потягне. Переїхати до матері не вийде, там братик із сім’єю влаштувався. Що робити, вона не знала. Безвихідне положення. Прожити на дитячу допомогу буде важко. Марійці всього вісім місяців, щоб виходити на роботу.
Два дні Світлана шукала варіанти дешевшого житла, але нічого не вийшло. Все одно потрібні були гроші.
Увечері третього дня у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха.
Світлана думала, що вона приїхала її відчитувати, що зазвичай вона й робила. Завжди знаходила причину, до чого причепитися. Але цього разу все було
по іншому:
-Дозволиш пройти? – сказала з порога Ірина Василівна.
-Проходьте на кухню, Марійка спить, – запросила Світлана.
На кухні Світлана заварила чай.
-Вибачте, крім варення, більше до чаю нічого немає, – сказала невістка.
-А я не чай пити прийшла. Вчора Валерій повідомив, що пішов від тебе. Намагалася збагнути, що сталося та нічого не вийшло. Весь у батька, негідник. Той жодної спідниці не пропускав. Мене з Валерієм залишив, коли тому всього місяць був. Я сама сина виховувала. Але, мабуть, погано виховала, коли залишив гарну жінку з донькою.
Але це відступ. Я по вас приїхала не тому. Квартиру ти сама не потягнеш. А вдвох нам легше буде. Я тобі з Марійкою допоможу. Захочеш, зможеш на роботу вийти, а я няньчитися буду.
-Незручно якось, Ірино Василівно. Ми якось самі…, – спробувала відмовитися Світлана.
-Самі то самі. Не сподобається, поїдете. Я щиро допомогу тобі пропоную.
-Я хотіла до мама попроситись, я ж там прописана.
-У вашій двохкімнтній квартирці вже п’ятеро живуть, а якщо ви переїдете, то вас семеро буде. Не варіант. А я маю трикімнатну квартиру. Я вам найбільшу кімнату звільнила. Так що збирай речі, а я тобі допоможу.
-Дякую, Ірино Василівно, -т ихим голосом промовила Світлана. Від неї вона не чекала на допомогу.
Тут прокинулася Марійка. Бабуся взяла її на руки.
-Як вона виросла, наша красуня. Поїдеш до бабусі? Будемо казки читати та в іграшки грати. Не дарма бабуся стільки років у дитячому садку пропрацювала. Га?
Світлана збирала речі. Вона й уявити не могла, що саме свекруха простягне руку допомоги у такий скрутний момент. Адже одразу після пологового будинку вона заявила, що дівчинка на них не схожа. І зробила висновок: якщо не схожа, значить нагуляла її невістка. І переконати її було складно.
Місяць не з’являлася, потім почала вичитувати, що ім’я треба було вибрати інше. Що Марій у їхньому тільки дворі п’ять чи шість. І є красивіші імена, і треба було з нею порадитись. І так усі вісім місяців. А тепер такий поворот. Але подітися нема куди. Господарка квартири дала тиждень, щоб з’їхали.
У квартирі свекрухи було чисто та затишно. Любила Ірина Василівна чистоту та порядок.
-Проходьте, я навіть ліжечко Марійці знайшла. Якщо не сподобається, потім інше куплю. Розташовуйте. Ти речі розбирай, я ось цю шафу вам звільнила. А я з онукою поки що пограю.
Незабаром дівчинку викупали і Світлана поклала її спати.
-Підемо вечеряти. Бо сьогодні видався важкий день.
-Ти, Світлано, пробач мені колишні образи. Знаю, що ображала тебе. Спробую більше не втручатися. А Валерія свого не підтримую. Десь я його упустила, раз так вчинив. Я вечерю приготувала, ти не соромся, кажи, що любиш. Я з Марійкою тобі допоможу. І гуляти зможу, і пограти, і в магазин піду, якщо треба.
-Мені так незручно вас просити.
– Ну ми ж не чужі люди. А біда нас ще більше зблизить.
Світлана розплакалася. Про неї ніхто ще так не дбав. Навіть рідна мама, видавши заміж, начебто забула про її існування.
– Все, поплакала та вистачить. Зберися! Це я винна, що ти зараз сльози ллєш, виховала негідника. Тепер виправлятиму свої помилки.
Минуло чотири місяці. Ірина Василівна готувалася до першого дня народження онуки. Спекла тортик, вбрала онуку в гарну сукню.
Марійка, побачивши прикрашену кімнату та нові іграшки, зробила свої перші кроки. Це було так мило і зворушливо, що обидві жінки розплакалися.
-Ну, Ось ми і пішли. Ура!
Марійка опустилася на підлогу, стала на коліна і швидко поповзла до іграшок.
У цей момент пролунав дзвінок у двері, потім ключ повернувся і на порозі з’явився Валерій, але не один, а з молодою жінкою, яка тримала за руку хлопчика років шести.
-Ми, мамо, у тебе вирішили пожити. А то тобі одній нудно. Бо зараз квартири подорожчали, а в мене кредитів купа. Не вкладаюсь.
Побачивши Світлану, Валерій здивувався і невдоволено сказав:
-А Вона що тут робить?
-Ну, по-перше, не вона, а Світлана, твоя законна дружина. Розлучення ще не було.
По-друге, вона тут живе вже чотири місяці, після того, як ти, забравши всі гроші, пішов, покинувши її з маленькою дочкою.
А по-третє, ми справляємо день народження твоєї доньки Марійки, про яку ти навіть не згадав.
А по-четверте, поклади ключі на тумбочку і вирушай разом зі своїм новим сімейством шукати собі квартиру. Тут усі кімнати зайняті. І я не сумую, не турбуйтесь. Міг би й зателефонувати хоч раз, всі мої дзвінки скидав, а тепер згадав, що мати є. До побачення.
Так Світлана прожила зі свекрухою ще п’ять років. Та займалася з онукою, відправила Світлану на роботу. Дбала про них.
Через п’ять років Світлана зустріла чоловіка. Довго вона не могла зізнатися свекрусі. Незручно було. Але та сама почала розмову.
-Може вистачить по під’їздах, ховатися. Покохала, живіть разом. Не переживай, я не ображусь. А тішуся тільки за тебе. Ти молода, у тебе все життя попереду. А з Марійкою я тобі й далі допомагатиму.
Світлана вийшла заміж. Ірина Василівна була на весіллі. Вона була рада за Світлану. А ще більше її тішило те, що у Марійки скоро сестричка з’явиться, і вона ще сповнена сил, щоб виростити ще одну онучку.
