Після навчання Віктор залишився у тому ж місті, де вчився.
Власного житла у Віктора не було, і йому довелося винаймати квартиру.
Визначившись із роботою, Віктор поки що не мав планів на сімейне життя. Але молодість є молодість…
Якось Віктор познайомився з дівчиною. Світлана працювала касиркою в одному із супермаркетів.
Жила вона у батьків у невеликому селі, поряд із містом.
Дівчина дуже сподобалася Вікторові. І через кілька зустрічей він запросив її до себе додому. Світлана була не лише гарною, а й жвавою дівчиною.
Оглянувши квартиру, вона зненацька заявила:
– Витю, а можна я до тебе переїду? Набридло мені щодня витрачати час на дорогу з роботи й назад.
Віктор не був готовий до такого повороту подій і спробував заперечити.
– А як же ж твої батьки? Хіба дозволять тобі жити разом із чоловіком?
– Батькам я поясню, що живу у подруги, – незворушно відповіла Світлана.
Ось так почалося спільне проживання Світлани із Віктором.
Світлана принесла затишок у холостяцьке життя молодого чоловіка. Вона виявилася непоганою господинею.
Тепер у будинку завжди були чистота й порядок. З приходом Світлани у квартиру, часи сухомʼятки й бутербродів для Віктора залишилася в минулому.
Дівчина була товариською і з прекрасним почуттям гумору. І вже невдовзі Віктор не уявляв без неї свого життя…
…Минуло три роки. Віктор отримав підвищення на посаді й солідну надбавку до зарплати.
Незабаром він заявив Світлані, що тепер зможе придбати свою власну квартиру.
Але для цієї мети йому все ж таки довелося взяти кредит. Світлана теж звикла до Віктора і на новому місці проживання почала чекати від нього пропозицію руки і серця.
Але Віктора все влаштовувало, він поки не поспішав пов’язувати себе шлюбом.
Світлана, будучи дівчиною не з лякливих, одного разу заявила йому:
– Я хочу, щоб у нас була справжня родина. Мені вже пора народжувати дітей. Майже всі мої подруги вже одружені…
У багатодітній родині, де виріс Віктор, він був старшим сином. Батьки з дитинства привчали хлопчика доглядати молодших братів і сестер.
Так що про пелюшки і сорочечки він знав не з чуток. У міру дорослішання у нього до цих обов’язків виникла справжня неприязнь.
І Віктор на слова Світлани відповів прямо:
– Я поки що не готовий бути батьком.
– І коли ж ти будеш готовий? – ахнула Світлана.
– А тебе щось не влаштовує? – запитав Віктор. – Я нікого тут у себе не тримаю…
Вже наступної секунди Віктор пошкодував про сказане. Але як кажуть, слово не горобець…
Світлані ця фраза дуже не сподобалась. І вона всерйоз задумалася, а чи варто взагалі продовжувати стосунки із цією людиною?
Але й піти так просто від Віктора вона не могла. Адже десь у глибині душі в неї жила іскорка надії, що Віктор нарешті почує її…
…Світлана працювала по змінах, а Віктор мав звичайний графік.
Напередодні вихідних Світлана нагадала Віктору, що в суботу вони запрошені на день народження до її подруги.
Віктор із радістю вирушив на цей захід. Він відчував, що Світлана продовжує сердитись на нього і сподівався, що зуміє загладити свою провину.
Але все пішло зовсім не так, як він сподівався. Компанія, яка складалася із дев’яти осіб, розташувалася у затишному кафе.
Це були люди із кола Світлани. Деяких із них Віктор бачив уперше.
Окрім гостей, що прийшли на день народження, у кафе були й інші компанії.
Світлана, будучи не в настрої, тільки й підливала собі ігристого. Коли Віктор спробував зупинити її, вона заявила:
– А ти хто такий, щоб командувати мною?!
Коли Світлану запросив на танець молодик на ім’я Микита, то вона відразу пішла за ним.
Під час танцю він щось шепотів їй на вушко, а вона заливисто сміялася.
А потім, після танцю, сіла за стіл поряд з Микитою, де вони продовжили розмову.
Подібна поведінка Світлани була неприємна Віктору, але говорити щось було марно.
А коли свято закінчилося, і до кафе, під’їхало чергове таксі, то Світлана несподівано застрибнула в салон автомобіля і вмостилася поряд з Микитою.
Місць у салоні більше не було. І Віктор на самоті залишився стояти біля входу в кафе…
Додому він вирушив сам.
Події, що відбулися цього вечора, не могли залишити його байдужим.
У цей момент у його душі перемішалося все: і злість, і ревнощі, і розпач, від неможливості щось виправити.
Він і сам не очікував від себе такої реакції.
– Зрештою, – міркував він. – Холостяцьке життя мене цілком влаштовує. Тож нічого такого не трапилося…
Але жодні аргументи не допомогли йому заспокоїтися. Він все ще сподівався, що зараз відкриються двері і на порозі з’явиться Світлана. Але цього не сталося…
– Як швидко вона зрадила мені, – міркував Віктор. – А я думав, що вона в мене закохана…
Віктор до ранку так і не зміг заснути. А з першими променями сонця він став збирати речі Світлани у валізу, яку потім поставив у коридорі біля вхідних дверей…
…Світлана повернулась додому в обід. Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор.
– Вікторе, коханий, я вдома! – гукнула вона з порога.
Раптом Світлана побачила валізу, що стояла біля дверей.
– Вікторе! – гукнула вона ще раз. – Ти що у відрядження збираєшся, чи що?!
З кімнати вийшов Віктор і якось дивно глянув на Світлану.
– А це твої речі, дорогенька, – раптом сказав він. – Я думаю, що нам пора розлучитися.
Світлана не розуміла, що відбувається.
– Ти мене виставляєш? – ахнула вона.
– Я ніколи б не посмів так з тобою вчинити, тому вважатимемо, що це твій вибір. Я просто допоміг зібрати твої речі…
– Вікторе, знаєш хто ти?
– Ну, і хто ж я? – запитав Віктор.
– Ти самозакоханий егоїст! Тільки про себе й думаєш! А я взагалі щось не збиралася від тебе йти…
– Тоді поясни, що було вчора? Ти кинулася до першого зустрічного.
– Вітю, якщо ти про Микиту, то між нами в принципі нічого не може бути. Він мій двоюрідний брат. Хоча це вже не важливо, ти ж вирішив попрощатися зі мною…
– Світлано, стривай! – кинувся до неї Віктор.
Він став на коліно і простяг дівчині заповітну коробочку з каблучкою.
– Світлано, ти вийдеш за мене заміж? – запитав Віктор.
Від несподіванки дівчина збентежилася. А Віктор продовжував свій монолог.
– Я ще вчора хотів зробити тобі пропозицію. Але там у кафе все пішло не за планом… А потім ти взагалі втекла від мене. Світлано, пробач мені за все. Ти вийдеш за мене заміж, – повторив свою пропозицію Віктор.
– Я згодна! – радісно вигукнула Світлана і кинулася в обійми до свого коханого Віктора…
