Світлана засмучено крутила в руках черговий тест на вагітність. Знову одна смужка. Пора вже звикнути, та не виходить. Щоразу іскра надії теплиться у душі.
Чоловікові Михайлу вже й не каже нічого. А він і не питає. Десять років стараються, але нічого не виходе. Причому, без причини. Обидва здорові. Таке буває. Кому це не знати як не їй, акушерці.
Скільки щасливих жінок приходили народжувати після багатьох років спроб. Напевно, і їй має пощастити. Робити штучне не хочеться. Хоча роки йдуть, і шансів завагітніти природним шляхом все менше і менше.
Ось чому? Хтось без кінця на процедури бігає, а хтось роками чекає на дитину…
Із Михайлом жили добре, розмірено, житлом забезпечені, кредитів нема, зарплати вистачало. Чоловік працював будівельником, говорив, це його покликання. Світлана також любила свою роботу. Жити б та радіти, але дуже вже хотілося дитині для повного щастя.
Того дня Світлана була на роботі, коли зателефонувала колега з іншої лікарні. З Ганною вони навчалися разом в університеті та підтримували зв’язок.
— Світлано, привіт! Як справи? Можеш говорити?
— Привіт, Ганно. Так, можу. Все гаразд у нас, ти як? Діти?
— У нас також все нормально. Слухай… Не моя справа, звісно, але не можу мовчати. Не знаю як це все розуміти. Коротше… Бачила сьогодні твого Михайла в нас. Він був не один. Із жінкою. Вона була на прийомі, він у коридорі чекав.
Після того як вони пішли, я зайшла в кабінет і ненароком запитала про цю жінку. Вагітність шістнадцять тижнів стоїть на обліку. Проблеми зі здоров’ям у неї. Ось такі справи…
Світлана розгубилася.
– Дякую, Ганно. Не розумію, хто це… Може, з роботи… Ще раз дякую. Бувай…
Світлана щиро дивувалася, чому Михайло приходив із вагітною. Ну, не може бути, щоб вони були разом. Ну як так? Напевно, цьому є якесь пояснення… Михайло обов’язково розповість, адже вони не мають секретів.
На душі був тягар і передчуття чогось не гарного.
Увечері Михайло поводився як завжди.
– Що нового? Як на роботі? – запитала вона за вечерею.
— Та все, як завжди, новий об’єкт ось готуємо до здачі. Трохи не встигаємо, але це нічого. Мені доведеться і у вихідні працювати тепер…
Не розповів… Значить, є що ховати. Світлана пішла до спальні після вечері і лягла на ліжко, уткнувшись носом у подушку. Сльози вуступили на очі. Її Михайло, коханий чоловік, і так вчинив… Що ж робити? Прямо в лоб запитувати — значить підставити Ганну та її колегу. Некрасиво. Потрібно самій з’ясувати інформацію.
– Світлано, не спиш? – чоловік зайшов до спальні.
– Ні. Голова щось важка…
– У мене до тебе розмова. Непроста. Давно треба було розповісти.
Ну, ось і все… Зараз сам розповість. І все життя під укіс…
— Не можу тебе більше обманювати. Я маю жінку. По роботі познайомились. І вона чекає дитину від мене.
Світлана остовпіла…
— Ти ж знаєш, як я мрію про дитину. Я не зможу залишити її. І тебе шкода. Ти не винна ні в чому. Я негідник, розумію, але ти маєш знати правду. Нам треба розійтися… Так буде чесно та справедливо. Можливо, ти ще будеш щаслива з іншим…
— Михайле… Ну, як ти міг?! Ти знаєш, як я мрію про дитину, а ти на стороні завів. Підло… Підло все це… Мені так важко та прикро…
— Вибач мені. Але я не можу більше жити з тобою, знаючи, що маю дитину. Я маю бути з нею…
Я нічого не візьму. Все тобі лишиться. Речі тільки свої заберу.
Поки Світлана плакала, Михайло збирав свої речі, виймаючи сорочки, штани з шаф.
— Ключі на столі, і грошей трохи… Пробач і прощай. На розлучення я подам сам…
Ось і все. Пішов. Ось як буває у житті. Ще вранці вона була заміжня, щаслива жінка, впевнена у їхньому шлюбі. Як у страшному сні все сталося. Як вона скаже батькам про це? У мами тиск, хвилюватиметься. Та й батьки Михайла будуть шоковані.
Хоча… Адже в них народиться онук чи онучка. Може й підтримають сина. Їй тепер доведеться жити з цим тягарем від зради коханої людини. Адже вона завжди любила його, з першої їхньої зустрічі. А він її. Нічого не віщувало лиха.
Вранці, не виспавшись, пішла на роботу. Нікому немає діла до її драми. Пацієнти чекають…
Розвели їх швидко. Світлана більше не бачила чоловіка. На душі так само була порожнеча і образа. Батьки переживали, звісно, але вона їх заспокоювала, говорила, що не доля, отже…
Минуло кілька місяців. Світлана прийшла в себе, повністю занурившись у роботу. Брала часто нічні зміни, адже вдома так нудно одній.
Якось уночі пролунав дзвінок. Михайло.
– Алло, Світлано, пробач, що розбудив. Я не розумію, що відбувається… Марині різко стало погано, відвезли до вашої лікарні. Ти можеш дізнатись, що з нею? Спеціалісти кажуть, почалося ускладнення якесь, серйозне…
— Михайло, я зараз дізнаюся, заспокойся.
Світлана зателефонувала до відділення.
— Світлана Юріївна, на жаль, Марини Мельник не стало, дитину вдалося зберегти. Дівчинка три кілограми. З нею все гаразд.
Господи … Як вона скаже це йому …
– Алло, Світлано, ну що сказали?
— Михайле… Тримайся… Марини не стало. А з дочкою все гаразд.
Вона почула, як Михайло заплакав.
– Ну як же так, га? Як не стало? Невже нічого не можна було вдіяти?
— Спеціалісти зробили все, що могли, повір. Це ускладнення, на жаль, має сумні наслідки, і спеціалісти часто бувають безсилі.
— Дякую, Світлано… Як тепер жити…
Пролунали гудки. Світлана не знала Марини, жодного разу навіть не бачила. Весь цей час вона тихо ненавиділа її. Але тепер ненавидіти нема кого. Михайло переживає дуже… Шкода його, і дівчинку, без матері залишилася… Як він упорається з цим? Як один виховуватиме дочку?
Майже всю ніч Світлана не могла заснути. Думала про мінливість долі…
Вранці насамперед вирушила до пологового будинку. Там був переполох. Не кожен день таке стається
Світлана зайшла до дитячої. Попросила медсестру показати дівчинку. Спить. Світлана взяла її на руки. Дівчинка почала кректати, розплющила очі.
Світлані здалося, що схожа на Михайла. Припухлі щічки, чорні вії та брови. До чого ж мила…
Минув тиждень. Дівчинку виписали, забирав її Михайло зі своїми батьками. Світлані розповіли колеги. Їй і хотілося зателефонувати, дізнатися, як він, і водночас не хотілося. Ну, що вона скаже? Це не її справа, як він там житиме тепер…
Михайло подзвонив сам.
— Світлано, вибач за занепокоєння. У мене голова кругом іде. З донькою ледве справляюся… Плаче весь час, я не знаю вже що робити. Мамі моїй погано весь час, тиск, не хочу її напружувати. Суміш може змінити? Не зрозумію, чого їй треба.
— Михайле, педіатра слухай, адже я досвіду не маю з дітьми, сам знаєш… В інтернеті почитай. Слухай, а в Марина батьки є?
— Матері не стало давно, а батько гульбенить безпробудно. Одна вона була зовсім інша. Так чекала донечку, Катрусю…
Світлана почула, як Михайло плакав.
— Нічого, Михайле, впораєшся…
Хто б міг подумати, що в такій ситуації виявляться. Світлана одна, Михайло один тепер, з маленькою донькою, розгублений… Які ж викрутаси іноді доля підносить…
Через місяць Світлана випадково зустріла колишню свекруху з колискою.
— Здрастуйте, Ніно Михайлівно. Як ви?
— Здрастуйте, Світлано. Та ось як, бачиш? З онукою гуляю. Михайло щось гульбанити почав трохи, не витримує всього цього… Дівчинку шкода. Я нездужаю часто, з мене помічниця слабка, а Михайлу працювати треба, декретну відпустку не захотів брати, адже йому належить за законом.
А ти як поживаєш, заміж не вийшла?
– Ні, не вийшла. Працюю посилено…
— Шкода, що так вийшло. Ти завжди подобалася нам із батьком. Але що тепер говорити…
І жінка покотила далі колиску. Світлані було щиро шкода її, стільки переживань за долю сина і тепер онуки.
Якось увечері Світлана була вдома, готувала вечерю. Зателефонував Михайло.
– Світлано, виручи, будь ласка, якщо ти не зайнята зараз. Маму забрала швидка, несподівано стало зле. Мені треба поїхати туди, а Катя плаче весь час, і нема з ким залишити. Зовсім. Можеш посидіти з нею годинку? Будь ласка, дуже прошу…
Світлана погодилася. Не було в неї образи на нього. Хотілося щиро допомогти.
Михайло привіз дочку, пакет із пляшечкою, сумішшю, та кілька дитячих речей.
— Ось тут усе, що потрібне. Сподіваюся, швидко впораюся. Дякую тобі величезне! Як я без мами тепер буду, розуму не докладу …
Світлана поклала дівчинку на диван. Та з цікавістю дивилася на неї розумними карими очима. Ну копія Михайла… У них могла б бути така дівчинка…
— Ну, що дивишся? Я тітка Світлана. Тато приїде незабаром. Плакати не будеш? Адже я не знаю, що з тобою робити…
Раптом дівчинка посміхнулася. Розуміє, ніби, що їй кажуть.
А потім Світлана годувала її з пляшечки, міняла памперс, носила на руках, співала колискову. Михайла не було близько трьох годин.
— Пробач заради Бога, що так довго… Не плакала? Все гаразд?
– Все чудово. Ми порозумілися. Катя твоя розумниця, слухала тітку Світлану…
Коли Михайло взяв на руки дівчинку, то роздалася гучним плачем.
— Ну ось, знову… Чого вона плаче, не розумію…
Після того, як вони пішли, Світлана місця знайти не могла. Щось у душі перевернулося після того, як поняньчилася з дівчинкою. Матерінський інстинкт ніби прокинувся. Їй хотілося знову бачити її, тримати на руках, колисати… Яке ж це приємне почуття.
Невитрачене материнське кохання, не інакше. Та ще й до дитини колишнього чоловіка. Але це було так.
Світлана почала сама пропонувати допомогу, коли була не зайнята. Михайло взяв відпустку за свій рахунок, його мама йшла на покращення. Кілька разів Світлана та Михайло гуляли разом із Катрусею. Світлані було все важче розлучатися з дівчинкою, дуже прив’язалася до неї.
– Михайле, послухай. А що коли ви з Катею переїдете до мене? Дитині потрібна мати. І я намагатимусь стати нею. Якщо ти захочеш. Раз своїх дітей Бог не дав нам, будем виховувати Катю разом… Не можу я вже без неї…
Михайло з подивом подивився на колишню дружину.
— Світлано… Ти… Навіть не знаю, як сказати… Ти справді хочеш цього?
— Ну звісно. Я просто так нічого не говорю.
— Я був би щасливим. І не тільки тому, що мені важко одному. Просто ти справді людина широкої душі, і прекрасна жінка… Після того, як я вчинив з тобою, пропонуєш таке…
— Дитина ні в чому не винна. А тебе я давно вже пробачила…
Минуло сімнадцять років.
Михайло зі Світланою сиділи у залі на випускному у доньки. Катруся виступала на сцені зі своїми однокласниками. Довге блакитне плаття по фігурі, зачіска, непомітний макіяж. Батьки милувалися донькою.
– Мамо, тату, ви в мене найкращі, люблю вас безмежно! — підбігла донька після виступу і цмокнула їх у щоку. — Я побіжу, дівчата чекають!
Михайло взяв за руку Світлану і стиснув від емоцій.
— Світлано… Дякую тобі за все… Дивись, яку ми доньку виростили…
— Найкращу, Михайле…
Доля іноді підносить сюрпризи, де їх не чекаєш … Світлані і Михайлу вдалося знову знайти сім’ю завдяки маленькій дівчинці. Кожен отримав свій шматочок щастя.